Мій вуй Всеволод молодший за мене на три роки, і ми з ним відразу поладили. Прийняв він мене, як рідного, та й не забув, що волю він здобув взамін на мою неволю. А що треба князю-ізгою? Теплий куток, харчі та добре слово. Все це я мав. Не мав лиш душевного спокою. Мати лежала мертвою у церкві Богородиці Золотоверхій — я ходив до неї кожної неділі, але не міг розповісти їй про свої біди, поділитися своїм горем. А якщо й розповідав, припавши до кам’яної плити, то вона не чула мене, не подавала свого голосу втіхи і розради.
Не було біля мене і тих, кого я любив найбільше, — незаконну, але кохану жону мою та хлопчиків моїх маленьких, за якими скучив безмірно. Не було того ранку, коли б я, встаючи зі сходом сонця, не летів думкою до них у далекий і рідний, хоч і не мій Галич, не посилав їм свого благословення.
Нелегкий то був для мене час, хоча, повторюю, вуй Всеволод не забув, кому має завдячувати своїм визволенням з полону київського. І робив усе, аби скрасити моє життя в чужому краю. Хоч і тужив я за Галичиною, за своїми рідними маленькими соколятами, за коханою ладонькою, та все ж якось жилось. Однак біда одна не ходить, а й другу за собою водить. Цієї весни у Володимирі сталося лихо, що перевернуло не тільки моє життя ізгоя, втікача, а й життя князя Всеволода та всіх володимирців, — сталася жахлива пожежа, внаслідок якої вигоріло все місто, — князівські тереми, боярські хороми, дерев’яні церкви та будинки городян. Усі в один день залишилися без нічого — без житла, без одягу, без ніяких припасів. Князь із двором перебрався у Суздаль, духовенство знайшло пристановище у суздальських церквах та навколишніх монастирях, бояри — у вотчинах, а простолюдини сяк-так обладнали собі землянки і почали по велінню князя зводити новий город.
А що ж мені? Обтяжувати своєю присутністю Всеволода? Після того, як згоріла над могилою нашої праведниці-матері церква Богородиця Золотоверха, там уже мене ніщо не тримало. Я подякував вуєві Всеволоду за хліб-сіль і помандрував у далеку дорогу. Єдиною рідною людиною, що могла і мала змогу прихистити мене, залишалася тепер сестра Євфросинія. Ось сюди, до тебе, сестронька, і до тебе, Ігорю, і прибув я нині. Приймете — дякуватиму, не приймете — серця на вас не матиму: світ широкий, десь прихилюся... Піду до двоюрідного брата Володимира Глібовича у Переяслав. То моя остання надія — може, він прийме...
3
Сумна це була розповідь. І хоча Володимир намагався бадьоритися і не показувати, як йому важко на душі, однак було видно, що за кожним його словом таїться відчай і глибока туга.
Він зітхнув і опустив голову, уквітчану темними хвилями густого, злегка закучерявленого волосся, що спадало йому мало не до пліч.
Поки він розповідав, Ярославна, не зводячи з нього очей, мовчки ковтала сльози, а коли замовк, схопилася, притиснула його пониклу голову собі до грудей і заридала.
— Бідний братику мій! Соколику мій! Скільки ж горя ти зазнав! То чому ж прямо до нас не поїхав, а помандрував у Турів, Смоленськ та Володимир! Чому поневірявся по чужих кутках? Ми б же тебе привітали, як брата, прийняли б з відкритими обіймами! — і підняла на Ігоря заплакані очі. — Правда ж, ладо мій любий? Залишимо Володимира в себе?
— Звичайно ж, дорога моя, — відгукнувся Ігор. — Хай живе у нас і рік, і два, і скільки потрібно буде. Не їхати ж йому до Володимира Переяславського. Після того, що трапилось між мною та Мономаховичем у тому зимовому нещасливому поході, навряд чи захоче він прийняти брата твого, а мого свояка.
Тут сплеснула руками княгиня Ольга, красна Глібівна, зобразила на ясному личку гнів.
— Що-бо ти мовиш, Ігорю! Мій брат добрий і чуйний! Ти його просто не знаєш, — та він і комашки не зобидить без потреби! Тож мені дивно чути, що він не прийме свого двоюрідного брата! — І повернулася до мужа, що саме приклався до кухля з пивом. — Скажи, Всеволоде! Скажи, яр-туре!
Вона простягла руку і погладила його по левиній гриві і крутій шиї степового тура. Відчувши доторк її тендітних пальців, він на мить завмер, примружив очі від задоволення і відразу ж заспокоївся і погодився з її думкою. Не було випадку, щоб цими своїми звичаями-обичаями юна княгиня не приборкала свого буйного яр-тура, як вона звикла називати мужа.
Всеволод цмокнув її в рожеву щічку.
— Звичайно, люба! Звичайно, красна моя Глібівно! Я згоден з тобою!
— Але ж ти не чув, про що я тебе питала, мій туре, — капризно закопилила губенята княгиня. — Ти саме дудлив пиво і не слухав мене!
— Справді, не слухав, не чув, — відразу погодився Всеволод. — А про що ти питала?
— Який у мене брат Володимир? Правда ж, добрий, чуйний і справедливий?
— Ще б пак! А хіба в цьому хтось сумнівається? Давай-но його сюди на розправу!
— Та ж Ігор! Який-бо ти, їй-богу! За пиво ладен все на світі проміняти, навіть жінку!
— Що ти, люба! — випнув груди колесом Всеволод. — Та все пиво світу не варте твого мізинця!
— Можна повірити! — усміхнулася Глібівна, але тут же зашарілася від задоволення, бо слова його, як завжди, були щирі.
Володимир Галицький з цікавістю розглядав цих закоханих молодят, що так гармонійно підходили одне одному, і в душі позаздрив їм, їхньому коханню, їхньому щастю, їхній природній безпосередності. Невідомо, який Володимир Переяславський, а Ігор добрий! Не залишив ні молодшого брата, ні племінника Святослава без волості. Із свого скромного Новгород-Сіверського князівства виділив першому Трубецьк, а другому — Рильськ, і між ними встановилася не тільки приязнь, а й братерська дружба та взаємна любов. От би між усіма князями так! Щоб не розбрат, не міжусобиці розділяли їх, а єдність і братерство панували між ними! Тоді б не страждала Русь, не страждала б Україна Переяславська, Київська та Сіверська від нападу половців, Галицька — від угрів-хиннів, Волинська — від ляхів, а Полоцька — від литви. Та ба! Нема між ними єдності, се — моє, і те моє теж, — сказав брат братові. Навіть батько синові каже це! Рідний батько не виділив йому, синові, невеличкої волості для прокорму сім’ї, вигнав з дому, зробив ізгоєм, як і племінника Івана Берладника. А Ігор так не зробив — наділив усіх землями.
Тим часом Ярославна витерла сльози і пригорнулася до чоловіка.
— Дякую тобі, ладо мій, дякую за брата. Гарний ти у мене, добре серце маєш. Я така щаслива, що саме ти судився мені!
Ігор прихилився до неї і поцілував у шовкові коси. Він був також щасливий, що доля послала йому Ярославну, ніжну, гарну, розумну і люблячу жону та матір його дітей, до якої він усе більше й більше прив’язувався своїм суворим серцем.
— Я ось що вирішив, ладонько, — сказав голосно, звертаючись і до неї, і до всіх. — Наш син Володимир має лиш п’ятнадцятий рік, — недосвідчений ще. Тож Володимир Ярославич, вуй його, живучи тут, у Путивлі, наставлятиме його на путь істинну, навчить і військової справи, і книжної премудрості, і життя. Як ви, два Володимири? Помиритесь?
Юний Володимир Ігоревич схопився зі свого місця, оббіг довкола столу і поцілував батькові руку. Очі його сяяли.
— Дякую, таточку! Я такий радий! — Потім поцілував матір у щоку і в руку, а вуя — в голову. — Хочу бути таким розумним, як вуй Володимир!
Володимир Ярославич пригорнув його.
— Дякую, Ігоре! Дякую, брате! Ти ощасливив мене! Ми з юним князем знайшли вже спільну мову. Я довіку не забуду твоєї доброти!.. Каюсь, був про тебе іншої думки. Бо ж усім відомо, які запальні, а часом несамовиті Ольговичі, — твій дід Олег, невтомний войник, що все життя провів у сідлі, ворогуючи з Мономахом, твій батько Святослав, запальний до самозабуття, якого, бувало, хлібом не годуй, а лиш дай ув’язатися в котору, в битву, твій покійний старший брат Олег, що погромив кочовища хана Кзи і його родовичів. І про тебе не раз чував: Ігор гарячкуватий, гордий, у гніві нестримний! Не приховаю, що це й було причиною, чому я не приїхав прямо до вас, у Новгород-Сіверський... Побоювався... А виходить — помилявся... Добрий ти!