Велика вдячність Василеві Британу,

який відкрив для мене Кенігсберг і Калінінград

ГЕРМАН:

Парки підвелися зі своїх місць, нитки доль натягнулись — і одна урвалась. Старша з Парок нахилилась, зв’язала обидва кінці, й життя людини продовжилось. Ще одна нитка була дуже довга, посіріла від пилу, час було вже її обірвати, та невільно було. Вона мала переплестися з тією обірваною ниткою, що її зв’язали докупи. На тканині життя чимало вузликів — одним більше чи менше — не так важливо. Третя нитка була ні тонкою, ні старою, але натягнулась наче струна, і наймолодша Парка провела по ній зубами, стертими, проте все ще міцними, і в неї задзвеніло в голові.

Три богині підвелись, розігнули втомлені спини, поклали веретена на кам’яний стіл, стертий як їхні зуби, й вийшли надвір з печери, щоб вдихнути перед сном свіжого повітря. Чорні скелі повільно холонули, небо засіяли зірки, тьмяні й далекі. Це видовище змусило би звичайних смертних забути про нікчемність подій їхнього життя, жалюгідність прогнозів, повірити в існування богів…

Якби ніч тривала вічно.

Якби ніч тривала вічно й ніколи не наставав день, вони поводили б себе по-іншому.

Якби ніч тривала вічно, Парки не стирали б до крові пучок, випрядаючи нитки людських доль, вплітаючи їх у основу життя. Вони просто б дивились на зорі, слухаючи їхні послання, читаючи їхні послання, і сповнені шанобливості до безкінечної глибини неба, врешті, пірнули б у цю глибінь.

Зненацька в залі, де показували живу картину, вереснув високий чоловічий голос:

— Що за бридота!

Від вигуку впала завіса. Після короткої, але вельми незручної паузи, почулись гучні оплески. Бо ж однією із загримованих до невпізнання Парок була начебто пані цього дому — графиня Луїза. Герман, що вперше опинився у новому для себе товаристві, після того, як отримав у спадок від тітки чималий маєток, мимоволі залився рум’янцем і скосив око. Дякувати Богу, графиня була тут, серед глядачів. Звичайно, Парки мають бути старими, як відьми у «Макбеті».

— Макбет! Макбет! — залунали вигуки. Шарада була розгадана.

Справді, «Макбет». Як він міг так помилитися! Але ж промовчав, отже, все гаразд. І те, що він прийняв за веретена, насправді було мітлами. Герман озирнувся, щоб подивитись, хто ж вигукнув «Що за бридота!». Це було доволі легко вгадати по коливанню повітря. Молода жінка з гострим підборіддям, розпашіла від сорому, саме вичитувала пошепки білявому юнакові, можливо, своєму братові, й власне їхній знервований стан спричинив рух повітря, як ото вітерець похитує фіранку на вікні. Прискорений подих, якщо висловитись точніше. Герман здогадався, що тим двом хочеться без свідків виправити становище й потім без зайвих свідків вибачитись перед графинею. Він делікатно відвернувся. Завіса над помостом, що претендував на сцену, втім, Герман не зміг би з цим погодитися, теж коливалася і то доволі сильно. Парки, себто відьми, після брутального вигуку білявця, не побажали вийти на публіку й розкланятись, отже, ситуація й далі залишалась напруженою.

Герман був розчарований. Це він вперше бачив «живу картину», але чи хтось з присутніх побував на стількох виставах в театрах, скільки він? У Берліні й особливо у Варшаві, де півроку стояв його полк. Коли тіла акторів при світлі рампи блищать від поту, коли в одних і тих самих костюмах вони грають «Річарда III» і «Федру», і ця одежа за сотні вистав зростається з образом, правдивішим, ніж сама правда… Германа охопила туга, бо вже майже півроку він був зв’язаний новими правилами, новим статусом, і досі не міг повірити, що це він, офіцер Його Величності, мусить відтепер жити тихим нудним життям поміщика, хоча воно колись його вабило, оте життя. Якби тітка Грета не підхопила взимку гарячки й не вручила Богові душу в сімдесят літ, він чекав би ще хтозна-скільки, щонайменше років з десять. Нема чого нарікати на долю. Краще вже спозирати на «живу картину», аніж вертатись щовечора після вистави до тісної квартирки, а зранку теліпатись до казарми.

Товариство розділилось на невеликі гурти, жваво перемовляючись. Стало гамірно, і тільки в одному місці — довкола дивної молодої пари — утворилась порожнеча, де панувала тиша. Герман подумав, що дехто, навіть він, міг би врятувати становище, увійшовши до цього, наче заклятого, кола, але не знав, чи заведено тут так робити і чи варто в даному випадку слухатись власного серця, що відчувало жаль до відкинутих. І він, зваживши за і проти, вирішив прийти на порятунок згодом, якщо все ще існуватиме в цьому потреба. Молода жінка чи, радше, панна підвелась і повела свого супутника до виходу. Тепер вона нагадувала його бліду тінь — отой тип мучениць, що залишаються в дівках, аби заповнити прогалину, яка в родині призначена для безмаєтних тітоньок в третіх, а тому, незважаючи на молодість, викликала жалість. Пара без пригод подолала шлях до музичної кімнати, де молодь наче мухи обліпила фортепіано й дехто вже видобував звідти безладні звуки, чекаючи на те, що надійде хтось і збере все в єдине гармонійне ціле.

Але й там ті двоє були зайвими. Ні, троє, коли долучити ще й Германа. Студентський мундир уже йому не пасував, й для новоспеченого поміщика більше годилося товариство статечних чоловіків, що збирались в сусідньому покої випалити люльку й зіграти в карти. Але Герман не знав ще тут нікого, чувся розгубленим і не готовим до розмов про ціни на збіжжя чи навіть про політику, і через те виглядав, либонь, на сироту, що могло викликати в гостей підозру щодо його законної присутності в домі графині Луїзи. Треба витримати хоча б годину, бо завтра з самого рання їхати в Кенігсберг до повіреного небіжки-тітки. Від думки, що покине цей величезний будинок, де, незважаючи на розчинені вікна, він обливався потом, Герману стало трохи веселіше. Годинник в кутку показував десяту вечора. Вистачить й півгодини.

Герман уже був на півдорозі до кімнати для паління, коли перед його очима знову розігралась світська драма. Молодик, що дозволив собі нещодавно такий непристойний вибрик і начебто не попросив вибачення, мав, безперечно, невдалий день. Біля дверей, що провадили до зали, де демонструвалась «жива картина», у великій вазі з синіми драконами стояв букет білих півоній, поцяткованих ближче до середини червоним. Юнак нахилився, щоб понюхати квіти, сказав щось, а може, просто надто різко видихнув — і раптом посипались пелюстки, одна за одною, дедалі більше. Вони котились наче лавина на паркет, і так само як лавину це не можна було зупинити. Молодик зачудовано споглядав цей квіткопад, а Герман, замість того, щоб шмигнути у двері й не стати свідком або несправедливо обвинуваченим у такому безчинстві, вкляк на місці… До нього долинув медовий запах півоній. Квітник у його маєтку був тепер занедбаний, бо старий садівник завершив своє фізичне існування майже одночасно з тітонькою Гретою. Біла купа пелюсток росла, а по другий бік стояла така сама ваза, тільки з рожевими півоніями, однак ті навіть не здригнулись й продовжували стояти непорушно.

В очах блідої дівчини зблиснули сльози. То були злі сльози. Молодик нахилився ще нижче і занурив руки в біле шумовиння пелюсток. Це переповнило чашу терпіння дівчини, вона відсахнулась й побігла до виходу на терасу. Усі голови повернулися в її бік, але молодик ніяк не відреагував на вітер, що спричинив поділ її сукні.

— Чудасія та й годі, — пробурмотів він. — Як же гарно! Хіба ви не бачите, що виробляють ці бісові квіти?

Поки Герман міркував, чи це риторичне питання, а чи звернене просто до нього, хтось торкнувся його ліктя й на нього війнуло різким запахом парфумів.

— Ваша світлість…

— Я бачу, вас теж зачарувало видовище опалих пелюсток, пане…

— Герман, Ваша світлосте…

— Так-так. Чи не нагадують вам ці скинуті пелюстки… Не переймайся, любий Генріху, вони невдовзі самі б опали. То що, власне, вони вам нагадують, кажіть мерщій!