Взагалі національно чи релігійно образливих людей розвелося занадто багато, і чим далі, тим вони чутливіші й агресивніші. В одному місці жінку можуть убити за те, що вона не закриває обличчя, в другому – можуть побити (але все ж таки не вбити) за те, що закриває. Радикальні сповідники ісламу авторів карикатур розстріляли. Деяких войовничих православних від подібних розправ стримує тільки кримінальний кодекс і неготовність за свою віру самим помирати.

У місті Тутцінг, неподалік од Мюнхена, є Євангелістична академія. У холі головного приміщення висить картина, на якій зображені дванадцять їдців з виделками й ножами, які поїдають мертвого чоловіка, що лежить на столі. Картина дуже реалістична: шматки м’яса насаджені на виделки, частина ребер уже обгризена. Чоловік, котрого поїдають, це Ісус Христос, а ті, що поїдають, – апостоли. Це, нагадую, висить не в якомусь богохульному притоні, а в цілком релігійному закладі. Наскільки я розумію зміст картини, це насмішка над католиками, котрі смакують при певних обрядах хліб, як тіло Христове, і п’ють вино, як Христову кров. Картина висить, католики не ображаються і нікого не громлять.

Насмішка над святинями мерзотна, якщо виражається якимись варварськими фізичними діями, що наносять реальну шкоду предметам поклоніння. Більшовики смертельно ображали віруючих, коли рубали ікони, збивали з дзвіниць хрести, а церкви перетворювали в свинарники чи картоплесховища. Але словесна чи зображальна насмішка над релігійними віруваннями – справа морально допустима і навіть природна. Атеїст, який має наукове уявлення про походження Всесвіту, не може ставитися всерйоз до біблейської версії створення світу. Він має право не вірити в непорочне зачаття, в ходіння Христа по воді, «яко посуху», сприймати подібні оповіді гумористично. Так само, як віруюча людина має право сміятися над теорією еволюції, походженням людини від мавпи і взагалі над невір’ям, що, наприклад, зробив Булгаков у «Майстрі і Маргариті».

Так ось моя думка: сумніватися в будь-якій вірі і ставитися до неї іронічно можна, а до незмінних супутників віри – святенництва і лицемірства – тим паче. Але тут важлива мета. Метою може бути сумнів у даній вірі, що допустимо, чи завідома образа віруючих, чого, я вважаю, робити не варто.

Здоровому глузду в цій проблемі перешкоджають фанатики різних вір, істинні чи ті, що вдають таких із себе. Ці люди, коли є можливість використати певну ситуацію, намагаються захопити майданчик якомога ширший, і все більше людей, предметів і символів оголошують священними, недоторканими, захищеними від критики і жартів. А віра може бути зовсім не релігійна, а навіть навпаки. У нас ще зовсім недавно Ленін, заклятий безбожник, був, а для когось, можливо, і зостався, фігурою релігійного поклоніння. Леніну приписувалися немислимі якості, і багато людей не могли собі уявити, що йому, як Марксу, ніщо людське не було чуже. Пам’ятаю, мама моя казала своїй подрузі, що вона не може собі уявити, що Ленін ходив до нужника. І подруга зізналась, що вона також не може собі цього уявити. І мільйони людей не сміли навіть подумати, що Сталін (але тут річ не про нього) може колись померти. Я добре пам’ятаю час (мої дитинство, юність, молоді роки), коли якась критика Леніна не допускалась, а перші фривольні жарти про нього сприймалися людьми як жахливе кощунство. І не тільки про нього. Один відомий поет уже в дев’яності роки, коли час зваблювання «героями революції» в суспільстві давно минув, пишаючись своєю відданістю застарілим ідеалам, писав, що в молодості готовий був зацідити в пику будь-кому, хто дозволить собі розповісти анекдот про Чапаєва.

Хто читав мої праці, той, можливо, помітив, що я чимало сил і часу затратив на феномен, який називається культом особи, на спроби зрозуміти, як цей культ виникає, розвивається і закріплюється в головах людей. І як він у деяких випадках безнадійно руйнується. Як якась непримітна особистість раптом стає предметом масового обожнювання, як мільйони людей розпочинають наділяти її достоїнствами, якими вона володіє в скромних пропорціях чи яких зовсім не має. Ну, не обов’язково непримітна, трапляється й така, що звертає на себе увагу, але має якості, протилежні приписуваним. Наприклад, той же Ленін. Будучи молодою і недостатньо освіченою людиною, я зустрів велику кількість людей, які, на відміну від мене, мали по декілька вищих освіт і вчені ступені і прочитали багато товстих книг, у тому числі всі зібрання творів Володимира Ілліча. Вони ленінські томи не просто прочитали від першої до останньої сторінки, а проштудіювали з олівчиком у руках, щось там підкреслювали, ставили на полях знаки оклику. Прочитані фрази чи абзаци оцінювали як зд., відм., чуд., ген., що означало здорово, відмінно, чудово, геніально. Одним із таких вчених-ленінців був письменник Борис Яковлєв (Хольцман), він не читав нікого, крім Леніна, але Леніна перечитував скрізь, включаючи туалет, де у нього була спеціальна «ленінська полиця», знав його всього напам’ять, він написав про Леніна багато томів і також запевняв мене в надгеніальності і незвичайній доброті свого героя. Я вже достатньо скептично ставився до всіх запевнень казенної радянської пропаганди і з відразою до особи Сталіна. Про нього я мав своє уявлення. А ось Ленін… Він мені також чимось не подобався. Але ці люди, які були про нього такої високої думки… В мене не було підстав не довіряти їм, сумніватися в їх компетентності, підозрювати в нечесності, в користолюбстві, упередженості. Вони мене пристрасно запевняли в надлюдських інтелектуальних здібностях Володимира Ілліча, в тому, що він дійсно геній, які народжуються, можливо, один раз на тисячу років, а то й на тисячу не народжуються.

Пам’ятаю таку розмову. Один лікар, доктор наук, професор, захоплено розповідав мені про Володимира Хавкіна, бактеріолога, який винайшов вакцини проти холери й чуми, ту й іншу випробував на собі, і в Індії врятував від смерті мільйони людей. Я, котрий на той час вже розпочинав сумніватися в Леніні, сказав професору, що заслуги людей оцінюються несправедливо. Ось, чи можна зрівняти досягнення Леніна і Хавкіна? Хавкін врятував від чуми мільйони людей, а Ленін? Мені моє запитання здавалося природним і невинним, але професор сприйняв його як жахливе кощунство. Він зірвався на ноги, замахав руками, заблискав очима. «Хавкін, – закричав він, – врятував мільйони людей, а Ленін позбавив чуми усе людство!» (Я не відразу, а потім, заднім числом, придумав заперечення, що Ленін не врятував від чуми, а привив чуму і випробував її майже на всьому людстві.)

Інші люди, що намагалися мене просвітити, казали, що Ленін незрівняно великий геній усіх часів і народів. У його працях є настільки вичерпні відповіді на всі запитання, що, засвоївши ці праці, нічого іншого можна вже не читати. Він передбачив розвиток людства на багато десятиріч, ба навіть сторіч наперед. Думка цих людей мене сильно бентежила. Вона суперечила тому, що мені підказувало моє власне некомпетентне уявлення про предмет. Але кому я мав би вірити: самому собі, котрий не пройшов повністю навіть середньої школи, чи їм, що багато прожили, багато чого пережили, прочитали і завчили всі його багатотомні твори напам’ять? Я запитував: як же так? Невже він усе передбачив? Передбачив сталінську диктатуру, колгоспи, концентраційні табори, терор тридцять сьомого року? Деякі виходили зі становища так: він передбачив усе, але ось переродження партії уявити собі не міг. Себто, якби партія не переродилась, було б усе, як він передбачав.

А вона, між іншим, і не перероджувалась. Вона з самого початку займалась масовим терором, і члени її, включаючи самого Леніна і його соратників, проти терору нічого не мали, доки він не торкнувся їх самих. А коли торкнувся, більшість з них нічого не зрозуміли. Зрозумів мій батько, котрий якось сказав мені, що свої п’ять років таборів законно заслужив своєю участю в злочинній організації ВКП(б).

Ленін не очікував, що селянство виявиться таким консервативним, а міське середовище настільки міщанським. Але, запитував я цих людей, якщо він не уявляв, не передбачив і не очікував, у чому ж тоді його геніальність? Адже геній – це людина, котра уявляє, передбачує і очікує. Зрештою, ці великоголові люди (багато з них, до речі, самі сиділи) замовкали і, не знаючи, що мені відповісти, чи гнівалися, чи припиняли розмову і дивилися на мене з жалем і насмішкою, як на людину, нездатну засвоїти очевидне, і радили мені читати Леніна, вникнути в Леніна, тоді істина відкриється мені в усьому своєму осліплюючому сяйві і мені не доведеться ставити ті наївні запитання, з якими звертаюся я до них тепер.