Мій старший друг Ігор Олександрович Сац заздрив, що мені ще доведеться відкрити для себе Леніна і відчути те величезне щастя першовідкриття, яке він, Ігор Олександрович, уже відчув. Я запитував його: а зараз, читаючи Леніна, хіба ви не відчуваєте такого? Він пояснював мені дохідливо, що коли людина в тисячний раз займається сексом, вона відчуває задоволення, але воно незрівнянне з тим захватом першого разу. Ясна річ, Сац так само, як і його однодумці, був певен, що Ленін був добрим, за словами Маяковського «самый человечный изо всех прошедших по земле людей». Це, зокрема, підтримувалося і офіційною пропагандою, але з поправкою, що «Ленін був добрий, але не добренький». Себто, добрий по-більшовицьки до однодумців, але не до ворогів (а ворогами у нього були поміщики, капіталісти, священики, повії, торгові люди, члени царської родини та інші, інші, інші). Ні, не добрим і не найлюдянішим був цей чоловік, а холодним і жорстоким масовим убивцею, що ні від кого не приховувалось і підтверджено його опублікованими багатьма записками стосовно необхідності безжального червоного терору, вказівками різним функціонерам нової Росії розстріляти білогвардійців, куркулів, попів, повій та інших. Саме не притягнути до відповідальності, не судити, а розстріляти і без тяганини, з уточненнями на кшталт «чим більше, тим краще», з визначеннями приблизного числа: «п’ятдесят чи сто», себто скопом. І все ж оце було надруковано в усіх його зібраннях творів, і все це ті ж освічені ленінознавці читали, підкреслювали, завчали – і що? Вони не розуміли суті цих записок? Але ж були люди, котрі розуміли. Наприклад, Максим Горький. З читання горьківських «Несвоєчасних думок» у мене й розпочалися сумніви, які привели мене до тих самих висновків, до яких прийшов Венедикт Єрофеєв («Моя маленька Ленініана»).

Коли в п’ятдесятих роках ХХ століття було (не повністю, але значною мірою) покінчено зі сталінським свавіллям, коли Хрущов випустив на свободу мільйони жертв сталінських репресій, стало модним говорити про гуманізм, справедливість і повернення до ленінських норм. Вважалося, що карати людину згідно ленінських норм це значить – за реальні злочини, по закону і за статтями кримінального кодексу. Але якраз саме при Леніні нормою стало абсолютне беззаконня, коли якусь категорію людей можна було розстрілювати без всілякого персонального розгляду, коли суддям наказано було керуватися своєю революційною правосвідомістю.

Але не буду далі ломитися у відчинені двері. До сього часу про жорстокість і бездушність Леніна сказано достатньо іншими авторами. А ось його розумові здібності чи піддавались кимось сумніву? Ймовірно, але я не читав. І висловлю свою думку, яка ще віднедавна більшістю читачів була б сприйнята як зухвала і кощунська. Ленін був не тільки не генієм, але й просто був дуже нерозумним. Легенда проголошує, що його мозок, який десь зберігається і, можливо, досі вивчається, незвичайно великий за своїми параметрами в розумінні об’єму і ваги (два кілограми). Якщо це так, то це доказує тільки те, що і великий мозок може виробити чимало глупоти. Двох кілограмів мозку Леніну вистачило на інтриги по захопленню і утриманню влади, але не на те, щоб зрозуміти і повірити розумнішим людям, що насильство породжує насильство і зло породжує зло. Що насильством нічого схожого на суспільство свободи, рівності, братерства, справедливості і загального благоденства збудувати не можна. Насильством можна було створити тільки суспільство, де процвітали страх, облуда, лицемірство, святенництво, злодійство, наклепництво, недовіра людей один до одного, невіра ні в що і повний розвал господарства. Що й було створено в результаті сімдесятирічного, цілком відповідного ленінському вченню, насильства над великим народом. Якщо й зоставалися в цьому суспільстві відносно чесні і гуманні люди, то тільки наперекір, а не дякуючи системі, що все-таки не зуміла за сімдесят років до решти витравити в людях все людяне. Якщо припустити, що саме таке суспільство Ленін мріяв побудувати, тоді можна вважати, що він був доволі розумним. Якщо ж його мрією був комунізм – світле майбутнє людства, то вибраний ним шлях до цього ідеалу свідчить про те, що він був елементарно дурнуватий. Себто не геній, а просто дурень. Злісний дурень, що обійняв жахливу владу, чому сприяли також нерозумні, самовпевнені люди з його оточення, багато з яких за свої дії жорстоко поплатилися.

Так я ще раз самого себе запитую: як могло статися, що десятки років мільйони людей поклонялися цьому чудовиську і вважали його унікальною скарбницею розуму і носієм усіх людських доброчинностей? Ну, припустимо, гаразд, так звані прості люди, самі нічого не знаючи, довіряли освіченішим і більш, як вони думали, розумним. Але освічені й розумні читали праці свого кумира, в яких чорним по білому було написано: повісити, розстріляти, поставити до стінки. Чому вони читали одне, а прочитували інше? А ось якраз тому, що їм доступним був лише один погляд на цю особу (як і на особу Сталіна). Сумніватися в достоїнствах, критикувати її, а тим паче піддавати насмішкам в анекдотах і карикатурах, вважалося страх яким кощунством.

Феномен кумиротворення мене цікавить давно. Прагнення піднести ту чи іншу особистість до рангу культової здається мені нашим головним лихом, родом національної хвороби, від якої наше суспільство не може ніяк вилікуватися і від чого в цілому зостається безнадійно недорослим. Воно завжди шукає і, зрештою, знаходить чергового дядю, який все знає, все бачить, все передбачує, в якому не можна сумніватися і над ким, як над священною коровою, не можна жартувати. І чим більше не можна, тим він смішніший.

Від думок про Леніна я перескочив до нашого недавнього минулого й сучасного, задумався про культ нової особи, який народжується на моїх очах. Пригадалися дев’яності роки, які для когось були лихими, а для мене роками великих сподівань. Сподівань, окрім усього, на те, що ненависний режим упав, а з ним одійшли в минуле його вади і серед них схильність людей до створення нових культів. Але час надій змінився часом смути. Війна на Кавказі, вибухи в будинках Москви, вбивства політиків, журналістів і бізнесменів. Все це принесла з собою оголошена свобода. Одні скористалися нею і рвонули на Захід. Інші побачили, що в рідних межах є чим поживитися, і поживилися. Мало хто намагався скористатися шансом, який випав для Росії, щоб перетворити її у вільну демократичну країну європейського типу. Одні гинули, другі багатіли, треті убожіли. Роздувалися й лопалися репутації.

Пригадую, як тодішній наш вождь вивів за ручку маленького чоловічка з гострим носиком і тонкими губками і сказав: ось тепер він буде ваш батько і вчитель. Всі здивувались, бо досі чоловічок був відомий лише тим, що служив ординарцем у великого градоначальника і носив за ним його розпухлий портфель. Іноземці не знали про нього навіть цього і попервах задумались над запитанням: «Who is this quy?» Чоловічок стояв перед здивованим народом, оглядав усіх олов’яними очима, а потім тихо сказав: «Замочу!» І хоча вимовлене слово було майже плагіатом з одного творця позаминулого століття, народ, який того творця не читав, в маленькому чоловічкові відразу признав чоловіка великого і заревів від захвату. Чоловікам він одразу видався вищим зростом і ширшим у плечах, а жінки захоплювалися його статурою, ходою і коли його бачили, переживали щось схоже на оргазм. А він, користуючись любов’ю народних мас, рішуче взявся за справу і розпочав з того, що звелів усім співати давню пісню. Потім звичайну демократію перебудував у вертикальну і суверенну, всі багатства землі розподілив між своїми, але якісь шматки жбурляв народу і той із вдячністю це, кажучи по-нашому, хавав, вважаючи, що маючи такі харчі, всілякими дурницями на кшталт свободи і демократії можна й зневажити. Зауважу попутно, що свобода попервах здається хорошим обмінним товаром. Спершу її міняють на харчі, потім на те, щоб завжди було не гірше, ніж тепер (стабільність), потім на безпеку, і тільки потім-потім виявляється, що немає ні харчів, ні безпеки, ні стабільності, ні свободи. При Перодері народ увірував, що ніколи так добре не жив, як при ньому, і запитував себе: якщо не він – то хто?