А що «це», сформулювати не може, але зрозуміло, що щось жахливе. Після Шури прокинувся Федір, який спав у передпокої на килимку, та увійшов до кімнати, широко позіхаючи й похитуючи головою. Уважно нас усіх оглянув, не розуміючи, чим викликаний такий пізній гармидер, нічого не втямив, вискочив на канапу, простягнувся на всю довжину, поклав морду на передні лапи і почав очікувати, що буде далі. Я забув сказати, що Федір – це наш ердельтер’єр, який нещодавно відзначив своє шестиріччя.

Усунувши жінок від справи, я сам узяв пінцет, але знову діяв незграбно і нічого не досяг, хіба що убгав комаху в себе ще глибше, ніж вона сиділа до цього. Доки я трудився, Варвара набралася сміливості та розбудила телефоном знайомого лікаря. Той, позіхаючи у слухавку, мовив, якщо ми цього кліща відразу не витягнули, подальше можна довірити лише фахівцям. Тому що коли дилетант залишить в мені хоча б маленьку частинку цієї капості, від неї можна очікувати найсумніших наслідків, аж до згаданих вище. А час, котрий я описую, це ніч з суботи на неділю. Це в нас з Варварою завжди таке везіння: всі неприємності стаються саме в ніч з суботи на неділю, коли ніхто ніде не працює, а знайомі лікарі вимикають свої мобільні телефони та п’ють – терапевти спирт, котрий принесли з роботи, а хірурги подарований пацієнтами французький коньяк. Варвара каже, потрібно викликати «швидку». Я спробував заперечити, але потім погодився умовно, гадаючи, що «швидка» через кліща не поїде, але може дати корисну пораду. Зазвичай, скільки я чув, ця сама «швидка», сперш ніж виїде, задасть вам сто запитань по справі та безглуздих, що болить, де і як, чи холонуть ноги, чи синіють руки і скільки хворому років, у тому сенсі, що, може, пожив, та й досить, чи варто заради нього даремно палити бензин, та й на пенсії держава вже розтринькалась.

Якщо ви нічого не знаєте про мене, я вам дещо розповім. Мене звати Петро Ілліч Смородін, це мій псевдонім, а справжнє прізвище, Прокопович, мало хто знає. Серед них – наша листоноша Заїра, яка на початку кожного місяця приносить мені пенсію, та касирка «Аерофлоту» Людмила Сергіївна, у якої я раніше купував квитки до Берліна, куди літав до свого сина Данила. Багато років я користувався її послугами, розраховуючись додатково своїми книгами та набором цукерок, а нині купую квитки он-лайн. До мого віку люди зазвичай тупішають і новими технологіями оволодівають важко, але я себе вважаю користувачем комп’ютера, як то кажуть, просунутим. Років тридцять з гаком тому в Америці я купив свій перший «Макінтош», він звався «Мак-плюс» (екран розміром з пачку цигарок), і відтоді намагаюсь йти в ногу з часом, чим викликаю зневагу мого сусіда по дачі, одного з останніх допотопних мугирів мого покоління Тимофія Семигуділова, прізвище якого його ж соратники злегка переінакшують, заміняючи літеру «г» іншою, з котрої починається слово «мати». Тимоха вважає, що справжній письменник повинен писати лише «пірцем», маючи на увазі кулькову ручку. Своєю непроглядністю він вельми пишається і впевнений, що лише той, хто пише від руки, може вважати себе хоч якоюсь мірою належним до справжньої російської літератури. Досягнення Пушкіна і Тургенєва пояснює тим, що вони писали гусячим пером, а на комп’ютері ні «Євгенія Онєгіна», ні «Бєжин луг», на його думку, не напишеш. До всіх цих міркувань додає, що через комп’ютер йдуть флюїди (чому флюїди?) від диявола, а в того, хто пише «пірцем», є прямий контакт з Богом, хоча у нього самого, я підозрюю, якщо був контакт з чимось далеким, то через комутатор, установлений на Луб’янці. Щодо комп’ютера, то я гадаю, що і Пушкін, і Тургенєв залюбки його б опанували, але в будь-якому разі технічна тупість ще не ознака літературного таланту, що досвід нашого мугиря якраз і засвідчує. Він пише важко, незграбною мовою. Пройшов довгий шлях. Був колись зразковим радянським письменником. Писав про успішні колгоспи і вважався середньої руки нарисовцем. Тридцять років був членом КПРС і половину цього часу – секретарем партійної організації. Завжди демонстрував безмірну відданість радянській владі, за котру, як казав, готовий віддати власне життя та задушити будь-кого, хто мав про неї не дуже добру думку.

Ще будучи, як і я, студентом літінституту, взяв участь у цькуванні Пастернака. І цим звернув на себе увагу влади. У сімдесяті роки вишукував серед побратимів по перу інакомислячих, охоче брав участь у гоніннях на них та був вельми кровожерливим. У вісімдесятих, відчувши, звідки вітер віє, перекваліфікувався у мугирі, почав писати повісті про колективізацію та руйнування більшовиками російського села, тоді радянська влада подібне вільнодумство допускала. Більшовики у нього були суцільно з прізвищами, що натякали на їх єврейське походження. Писав, як і раніше, незграбно, але, як тоді багатьом здавалось, гостро, чим зажив тимчасову репутацію правдолюбця і навіть прихованого антирадянщика. А коли радянська влада захиталась, дуже заповзято її захищав, довівши цим, що йому, як казав Бенедикт Сарнов, у літературі без підтримки армії, флоту та КДБ робити нічого. У дев’яності, котрі він називає лихими, ненадовго затих, знітився, десь комусь пошепки пояснював, що завжди тайкома був лібералом і в доказ десь щось цитував зі своїх антиколгоспних опусів, але при передачі управління державою (разом з ядерним чемоданчиком) нашому теперішньому Перодеру (Першій особі держави) збадьорився духом, оголосив себе православним патріотом і нині шалено таврує американців та лібералів, захоплюється гідністю Володаря чемоданчика і за усіма ознаками з’їхав з глузду на мрії про православно-державну велич. І в його хворій голові якимось чином поєднуються уявлення про те, що країна зусиллями заокеанських політиків та наших лібералів лежить у руїнах, але й одночасно піднімається з колін, відроджується з попелу і ще покаже усьому світу, де раки зимують.

Колись Твардовський, з яким я у молодості був знайомий, казав, що людині називати себе самого письменником нескромно, тому що звання «письменник» припускає наявність в людині специфічних непересічних здібностей, котрі в сукупності називаються талантом. І насправді, в колишні часи те коло людей, яких іменують читацькою публікою, так і сприймали письменника, як істоту, наділену незвичайним і навіть надприродним хистом сягати в душу людини, розуміти її пориви, переживання, страждання, таємні потяги й таке інше. Але тепер це все залишилось у минулому і письменником називають ледь не кожного, хто пише дешеві детективи, жалісливі простенькі історії і навіть якісь брошурки, конспекти політичних промов, рекламні тексти. Всі вони письменники. Тому тепер я, долучаючи до себе це звання, ніякого збентеження не зазнаю. Та й як уявляти мені себе, який написав дванадцять романів, шість сценаріїв, чотири п’єси та сотні невеликих літературних текстів? Я – член Спілки письменників, член Пен-клубу, член ще якихось журі, комітетів, редрад та редколегій, де часто-густо просто значуся у ролі весільного генерала без усяких обов’язків та винагороджень. Крім того, перебуваю у двох іноземних академіях, є почесним доктором трьох університетів та лауреатом десятка премій. Сьогодні мене шанують, називають іноді навіть класиком, і романи мої у книжкових магазинах знаходяться у розділі «Класична література». Але був час, коли мене вважали дисидентом, відступником, ворогом народу, мене переслідували люди, імен яких давно ніхто не пам’ятає, казали, що я пишу книги за завданням ЦРУ та Пентагону (а тепер сказали б Держдепу), що книжечки мої нічого не варті й згниють разом зі мною або навіть раніше за мене на звалищі історії. На мене нападали могутні сили, погрожували усілякими карами, і все це я пережив і вижив, а задля чого? Чи не для того, щоб стати жертвою цієї маленької нікчемної членистоногої комахи?

Щоб домалювати картину про себе та мою родину, до вищесказаного додам ось що. Мої діти від першого шлюбу, син Данило та донька Людмила, виросли та роз’їхались у різні боки. Він у Берліні змінив журналістику на бізнес, володіє великою автотранспортною конторою, ганяє фури в Росію, Білорусь, Україну та Казахстан і дуже непогано заробляє, а донька вийшла заміж за успішного американського адвоката чи, як вона каже, лойера, та проживає у місті Лексінгтон, штат Кентуккі, чи знову ж, як вони кажуть, Кентаккі. Теперішня моя родина – це я, дружина Варвара, хатня робітниця Шура і, певна річ, Федір. Семигуділов вважає, що я пса так назвав із русофобських міркувань, тому що, як йому здається, лише людина, яка ненавидить чи зневажає росіян, може давати псам російські людські імена. Хоча це – нісенітниця несусвітська, тому що, по-перше, ім’я Федір, а також Теодор, грецького походження і означає «Божий дар», і тому що, по-друге, ніякі не русофоби, а справжні споконвічні росіяни з давніх-давен називали котів Васьками, кіз Машками, а кабанів Борьками. А пес отримав таке ім’я, бо він, як мені здається, схожий на мого двоюрідного брата Федьку, який такий же гладкий, добрий та кучерявий і на існування чотириногого тезки не ображається. Федір (не брат, а пес) має дуже гострий нюх на моє наближення. Коли я повертаюсь з міста, він відчуває це заздалегідь, виявляє значне занепокоєння, якщо вдається, втікає з двору і мчить до шлагбаума біля в’їзду в селище, щоб мене зустріти. Якимось чином вирізняє моє авто серед інших і дріботить за ним, метляючи своїм куцим хвостом.