– Як він впізнає ваше авто? – дивується Шура.

– За номером, – відповідаю.

– Та ну! – вигукує вона, але, маючи про інтелектуальні здібності Федора високу думку, схиляється до того, щоб повірити.

Шура опинилась в нас, коли втекла з тамбовського села, де її все життя били. Спочатку за будь-яку провину та просто для постраху шмагав ремінцем налиганий батько, згодом за те, що виявилась безплідною, кулаками виховував чоловік, теж налиганий. Час від часу він «зашивався» і не пив, але тоді ставав ще злішим і бив ще більше. Шура все терпіла, не уявляючи собі навіть, що може просто піти, але їй пощастило, що одного разу він п’яний потрапив під автобус. Але до цього часу підріс і теж почав її бити на той час зачатий у пиятиці синок Валентин, від якого вона втекла, залишивши йому все, що в неї було, включаючи будинок та корову. Про сина вона говорити не любить, але чоловіка згадує з ненавистю і дякує шоферові того автобуса, котрий його роздушив.

З’явившись у нас, вона попервах поводила себе надто сором’язливо, боялась поставити зайве запитання і показати, що чогось не знає. Першим її завданням було приготувати нам з Варварою сніданок. Напередодні ввечері Варвара наказала їй зварити два яйця в мішечок. Вранці ми прокинулись, сніданку немає, нас зустрічає розгублена Шура і повідомляє, що всю кухню винишпорила, але мішечків ніде не знайшла.

Врешті-решт вона у нас прижилась, розм’якла, але давніх страхів довго не могла позбутись. Буває, я просто покличу її: «Шура!», вона здригається, дивиться на мене, і я бачу, що вона мене боїться. Боїться, що щось зробила не так і зараз буде фізично покарана. Іноді, втім, боїться не даремно. Якось, увійшовши до себе в кабінет, я застав її за тим, що вона, ставши на стілець, мокрою ганчіркою для підлоги намагалась протерти картину Полєнова «Зарослий став», що висіла над моїм столом, не оригінал, звичайно, але дуже хороша копія.

– Що ти робиш?! – закричав я.

Вона повільно сповзла на підлогу, бліда, дивилась на мене приречено і губи її трусились. Через роки, уже більше до мене звикнувши, вона зізналась, що думала, що я буду її бити.

Шура живе у нас вже понад шість років. Ми їй виділили кімнатку на другому поверсі з окремим туалетом та душем. Там вона поставила собі шафку з настольною лампою. На шафку поставила маленьку іконку, на стіну почепила літографію, на котрій було зображено замок та став з лебедями. Ми віддали їй старий телевізор, котрий вона дивиться у вільний час. Її улюбленими передачами раніше були «Модний вирок» та «Нумо, поберемось», але з недавнього часу почала цікавитись політичними ток-шоу, котрі переглядає, але свого ставлення до них ніби ніяк не виявляє. Загалом, вона тиха, неговірка, чепурна. Особистого життя у неї, здається, ніякого немає. Ходить гуляти з Федором. З якогось часу почала відвідувати церкву. Її батько був, як виявилось, членом КПРС і навіть секретарем радгоспного парткому, але нишком прийняв на себе хрест та похрестив дітей, що не перешкоджало йому, як і раніше, багато пиячити та мордувати рідних.

Я з Шурою борюся, тому що вона завжди намагається навести у мене свій порядок, перекладає мої речі, під час моєї відсутності складає мої папери так, що потім я не можу розібратись, де що, і відучити її від цього немає ніякої можливості.

Попередня наша хатня робітниця Антоніна постійно втручалась у наші з дружиною розмови. Про що б ми не говорили, про життя, політику, економіку, літературу, про все вона мала свою думку, котра, втім, завжди збігалася з моєю. Ця ж ніколи не втручається, лише слухає, як ми обговорюємо яку-небудь книгу, фільм, театральну постановку, телевізійну програму, перетираємо на зубах знайомих, картаємо владу чи лаємось самі. Слухає, іноді посміхається якійсь своїй думці, але розмову не заводить. Я взагалі думав, що вона ні про що власної думки не має, але якось зазирнув до її хижки, побачив у неї на шафці поруч з іконкою, на котрій була зображена Божа Матір з немовлям, такого самого розміру фотопортрет Перодера. Звичайно, я не втримався і поцікавився, звідки він і навіщо.

– А що, не можна? – запитала вона.

– Та будь ласка, але навіщо він тобі?

– Але ж він хороший.

– А чим він хороший?

– За Росію побивається.

Іншого разу я побачив у неї на шафці книгу відомого нашого «патріота» Гарольда Євсєєва «Витоки російського жидо-масонства». Коли я запитав, хто дав їй цю погань, вона відповіла: Семигуділов.

А я ж то сумнівався, що вона вміє читати.

Мені це не сподобалось, і я сказав Варварі, що хатню робітницю настав час змінювати.

Але Варвара стала рішуче на захист Шури, переконуючи мене, що вона просто дурепа, але чесна дурепа. Антоніна нас трішки обкрадала, а ця поки що у злодійстві не помічена. Свої обов’язки виконує, в будинку завжди чисто, вікна вимиті, білизна випрана, обід приготовлений, а її погляди не мають ніякого значення, тим паче, що насправді ніяких поглядів у неї немає.

Якщо, як стверджує статистика, середня тривалість життя у нашій країні 64 роки, то несправедливо хоч би кому перевищувати цю межу. Так, звичайно, я працював, щось робив корисне чи шкідливе (це як поглянути), але скільки ж держава має зі мною розраховуватись?! Тому, якщо припустити, що «швидка допомога» дотримується державного інтересу, їй краще не квапитись. Однак і молодість не підстава, аби поспішати. До мого сусіда, тридцятирічного бізнесмена Кольки Федякіна, коли в нього стався інсульт, не їхали, тому що він волав про допомогу, плутаючи язиком, і фельдшер, який приймав дзвінок, порадив не бешкетувати, відіспатись, а вранці випити розсолу. А він ранком порадою не скористався, тому що небіжчики розсолу не п’ють. А дядькові Федякіна Борису Овсійовичу, коли він лежав із серцевим нападом, пропонували: перш ніж марно турбувати заклопотаних людей, вжити валідол чи нітрогліцерин, покласти на груди грілку, наклеїти гірчичники, попарити ноги. А тут Варвара набрала «03», і там, на мій подив, зайвих запитань ставити не стали і заперечувати не намагались. Не минуло й півгодини, як авто з хрестами на вологих боках, наповнивши околиці виттям сирени та осяявши їх синіми сполохами, влетіло у двір. Той факт, що воно так швидко приїхало, переконав мене у тому, що ті, хто послав авто, вважають, що справа на це заслуговує. На порозі з’явилась молода білявка в блакитній куртці з написом на спині «Швидка допомога» та рославий молодик з йоржиком та безглуздо-іронічною посмішкою на плисковатому обличчі.

– Йой, – мовила вона, – який у вас красень! – і посмикала холку Федора, котрий довірливо підійшов до неї. – Нівроку, гарний. І одразу готовий товаришувати. Чує, що від мене тхне псом?

І, перш ніж поцікавитись причиною виклику, розповіла, що у неї також є пес-пудель, непородиста кішка, чоловік Іван та двоє діток молодшого шкільного віку. Повідомила, що ім’я та по батькові у неї Зінаїда Василівна, але чоловік, свекор та всі інші звуть її просто Зінуля.

Нарешті згадала, навіщо приїхала:

– Так, у кого тут що сталось?

Ми навперебій почали пояснювати. Незважаючи на сумарну плутаність, вона усе зрозуміла. Оглянула мій живіт, помацала мізинцем з нігтем, наманікюреним та гостро заточеним, ніби спеціально підготовленим для витягування кліщів. Я подумав, що вона зараз же цей природний інструмент застосує для справи. Але вона пальчик відвела, а кліщем захопилась, як до цього псом:

– Ой, який аферист! Супер! І як же ти туди, паразит, заліз? І вилазити, мабуть, не волієш. А навіщо? Тепло тобі там, затишно, ситно. Ну, нічого, – пообіцяла, – у нас не загостюєшся.

І каже вже не кліщу, а мені:

– Ну що ж, збирайтесь, поїдемо в лікарню.

– Навіщо? – запитав я.

– Ну а як же. Ви ж не бажаєте померти від енцефаліту.

– Ні, не бажаю.

– Отже, потрібно їхати.

– Але чому їхати? Хіба не можна вдіяти щось на місці.

– А що саме?

– Звісно що. Витягнути кліща. Це що, така важка справа? У вас, напевно, є для цього медична освіта, досвід.