– Не згоден, – сказав я. – Справжній чоловік – це перш за все чоловік, який так само, як і жінка, має право на життя, свободу і прагнення до щастя.

– Ой, як ви здорово кажете! – вигукнула Зінуля.

– Це не я сказав.

– А хто?

– Томас Джеферсон.

– А хто це?

– Був такий один, американець.

– А-а, американець, – розчаровано протягнула Зінуля. – Так це ж американці, мало чого вони наговорять. А я вважаю, що справжній чоловік народжується воїном.

– Дурня! – заперечив я. – Не воїном, а людиною. Істотою, що мислить і відчуває. Яка так, як і жінка, має право боятися смерті, болю і приниження. І навпаки: пора б уже виростити чоловіків, які бояться убивати, робити комусь боляче і принижувати когось. Чоловік має право бути пацифістом, ненавидіти війну, не хапатися за зброю, берегти себе й уникати вбивства інших людей в ім’я яких би там не було цілей, крім крайніх випадків, коли треба і доводиться навіть ціною свого життя захищати свою родину від бандитів, від зовнішніх ворогів і від своєї держави, яка буває гірша за зовнішніх ворогів. Але якийсь перший-ліпший авантюрист, кочівник по гарячих точках чи просто слухняний виконавець, готовий убивати чи хоч бути убитим за наказом, за шматок якоїсь території, за високу ідею, за те, щоб примусити когось жити по-нашому, за гроші, за ордени чи заради свого задоволення, якої б статі він не був, він для мене взагалі не зовсім людина.

Ось це все, можливо, трохи іншими словами я виклав Зінулі і нашому войовничому попутнику.

Він вислухав мене уважно. Не розгнівався, але поцікавився, чим я займався до пенсії. Варвара, зрозуміло, тут-таки йому пояснила, що я письменник, відомий і навіть дуже відомий, національне надбання, і тому мене треба берегти. Він прослухав і це, але заперечив, що наші національні надбання це Олександр Матросов, Зоя Космодем’янська, Юрій Гагарін і двадцять вісім героїв-панфіловців. На що я йому сказав, що про інших поки що промовчу, але жодних двадцяти восьми героїв-панфіловців не було, їх усіх придумав журналіст Олександр Кривицький, якого я особисто знав як великого брехуна. Шкода, його давно немає на світі. Він був фантазер не гірше нинішніх, а коли був би живим, охоче розповів би нам про двадцять вісім розіп’ятих хлопчиків.

Іван Іванович і тут мене не перебив і лише коли я закінчив, висловив свою думку.

– Гаразд, – сказав він, – ну, припустимо, все було, як ви кажете. Припустимо, двадцяти восьми панфіловців не було, але навіщо ви все це розповідаєте?

Я знизав плечима. Що ж тут незрозумілого? Народ же мусить знати правду, що і як було насправді.

– Дурниці це все, – сказав він. – Народ мусить знати. Та нічого він не мусить. І що цікавіше за все, не хоче він знати вашої правди. В світі ілюзій жити набагато цікавіше. І ваша справа, якщо ви письменник, не викривати давні міфи, а створювати нові.

На цьому він не заспокоївся і вдався до міркувань про те, що таке письменник, яка його роль у нашому суспільстві. І що письменнику, щоб прославитися, головне не пережити самого себе, вчасно померти і краще трагічно, як-от Пушкін, Лермонтов, Маяковський, Єсенін. Я міг би заперечити, навести приклад Толстого, але, подумавши, вирішив не сперечатися, бо у відповідь на такий приклад завжди чую зауваження з кривою усмішкою: «Але ж ви не Толстой». Авжеж, не Толстой, усі не Толсті, але ж на одному Толстому, яким би він не був, література не закінчується і ним одним не замінюється. Ну, це я так, між іншим. А стосовно віку, то, звісно, рідко кому з людей нашої професії вдається зберегти до старості свіжість розуму й таланту, більшість у ранньому віці, написавши своє краще, потім нічого подібного повторити не можуть і решту життя даремно мучаться, викликаючи розчарування і презирливі відгуки критиків і читачів. У літературі, як у спорті, балеті і сексі, треба закінчувати вчасно, щоб не здаватися жалюгідним і смішним. До письменників люди не бувають настільки поблажливими, як до представників інших публічних професій. Якийсь спортсмен стрибав у висоту на два з половиною метри, а потім став стрибати на півтора, потім на метр, потім і на двадцять сантиметрів не може підстрибнути. І хто йому кине докір? Усі розуміють, вік є вік. І вже не здатного ні стрибати, ні підстрибувати пам’ятають, яким він був колись. Газети споминають в статтях під рубрикою (була така) «Їм аплодували стадіони». Балеринам прощають. Я був знайомий з однією великою і знаменитою, яка не покидала сцени до похилого віку. Коли її виступи уже й на танець були не схожими, вона просто виходила на сцену й одними лише помахами рук зображала лебедя. І все ж публіка, пам’ятаючи її молоду, сильну і стрибучу, вибухала оваціями і обсипала її квітами за те, що вона ще жива, виходить на сцену, підстрибувати не може, але руками махає майже так само, як колись. Між іншим, якось я був на її концерті і сидів поряд з її чоловіком, також у своїй галузі вельми відомим, але в побуті надзвичайно грубим. Перед нами сидів чоловік з товстою шиєю і золотим ланцюгом на ній, а з обох боків від нього охоронці з такими самими шиями, але без ланцюгів. Поряд з чоловіком балерини сиділа старенька пара, колишні, як вони нам охоче розповіли, вчителі, а той, з ланцюгом на шиї, був їх син, з, як тоді казали, нових руських. Син раз по раз чогось не розумів із того, що діялося на сцені, обертався до батьків, вони йому пояснювали. Але ось концерт закінчено, публіка аплодує, жбурляє на сцену квіти. В цей час в ложі піднімається тендітна жінка і також плеще в долоні. Публіка негайно обертається до неї і тепер аплодисменти гримлять на її честь. Новий руський обертається до батьків і запитує пошепки: «Хто це?» Мама пошепки відповідає: «Уланова». Наступне запитання: «А хто вона?» Тато каже: «Балерина». Син, показуючи пальцем на сцену: «Така ж, як ця?» – «Краща», – відповідає мама. «Набагато, набагато краща», – уточнює тато й обертається до чоловіка балерини: «Ви не скажете, котра година?» І тут же отримує відповідь: «А чи не пішов би ти на…» – і далі пішли такі слова, що треба дуже добре володіти майстерністю композиції, щоб зуміти поєднати їх між собою. Старенькі розгубилися, син і його охоронці повернули свої бичачі шиї, позирнули здивовано, але, знаходячись в храмі мистецтва, сперечатися з грубіяном не стали.

Я трохи відхилився від теми, але мова моя була про те, що вік – це така штука, яку всім прощають, окрім письменників. Про письменника кажуть, і з радістю, наче саме цього й чекали (і справді ж чекали), що деградував, став бездарним. І рідко при цьому скажуть: а давайте згадаємо, яким він був раніше. І при цьому не можуть собі навіть уявити, що письменник у будь-якому віці все ще на щось сподівається. Взяти бодай мене. Ось, здавалося б, дотягнув до якоїсь межі, що можна вже й жодних ілюзій не мати і нездійснених планів не будувати. А я ні, все іще думаю, а раптом ось розженусь та підстрибну, раптом щось ще таке-сяке утну про щось, про кліща хоча б оцього. Недарма ж він у мене заліз, спонукає мене до чогось, так невже ж я на цей виклик ніяк не відповім? А як відповім, то чим, як не словом? Мені, правда, скажуть: знайшов також тему і персонажа. Комашку. Раніше писав все ж таки про людей. Розкривав, як кажуть, тему маленької людини. Хоч і маленької, але все ж таки людини. А тепер і зовсім подрібнішав і нічого довкола себе більшого за кліща не бачить. І деякі критики відразу знайдуть привід для сарказму. Що, мовляв, зображає предмет, відповідний до власного масштабу.

Такими ось думками стомлений, я заснув, і мені відразу приснився той-таки Іван Іванович, який пропонував мені, якщо я сам не хочу воювати, то мушу бодай навчити мого собаку Федора, обвішаного гранатами, кидатися під укропівські танки. Але я і в цьому йому відмовив, вважаючи, що якщо люди вже настільки дурні, що ніяк не можуть не воювати, то вони нічим не заслужили, щоб така чиста і невинна істота, як Федір, жертвувала ради них своїм життям, яке в собаки також одне, як і в нас.