Спав я цього разу зовсім недовго, лише заплющив очі, як одразу розплющив. Довкола мене наче нічого не змінилося, не рахуючи того, що поле снігом припорошило, але ми так само кудись їдемо і у тому самому складі, себто я, Варвара, Паша, Зінуля й Іван Іванович. Але не той Іван Іванович, а якийсь інший, на того при цьому дуже схожий. Але не в камуфляжі, а в брезентовому плащі з капюшоном, у кутку стоїть не рушниця, а вудочка, і їде цей Іван Іванович не на Курський вокзал, а на Савеловський. А з Савеловського він поїде електричкою на якесь, як він, підморгнувши, сказав, секретне озеро, екологічно чисте. Там водиться екологічно чиста риба, її він щодня доставляє своєму хазяїну, який харчується виключно рибою.

– Дивний у вас хазяїн, – зауважила Варвара.

– Незвичайний, – поправив Іван Іванович і запитав мене, хто я, куди їду і в якій потребі. Я йому пояснив, і він зостався невдоволеним, як попередній Іван Іванович, і став щось бубоніти, дорікаючи мені вже не війною, а тим, що занадто дорого коштую державі.

– Пенсіонерів, – бубонить, – розвелося, як бліх. І мало того, що вони пенсійний фонд деребанять, так їх же й іще лікувати потрібно. Та ще й безкоштовно. Чим довше живуть, тим частіше лікуються, а чим частіше лікуються, тим довше живуть. – Ця думка йому, вочевидь, так сподобалася, що він дістав з кишені електронного записника, записав сказане і продовжив: – І ледь що, хто з кліщем, прищем, свищем чи грижею, кожному подавай «швидку допомогу». В цей час люди запізнюються на поїзд, на літак, на банкет, на похорони, зрештою. На таксі крізь пробки не пробитися, а «швидкої» не упіймаєш, вона таких ось возить, з кліщами. І так у нас все. Злодійство, хабарі, корупція. Одні живуть за межею бідності, а інші ганяють на «швидкій допомозі» і вивозять з країни мільярди…

– Які мільярди? – не витримав я. – Що це ви городите? Я ще жодного мільярда не вивіз.

Але він мене не слухає, продовжує перераховувати розваги мільярдерів і розвиває тему в такий бік:

– …купують острови, яхти і футбольні команди. Тисячі військовослужбовців не мають житла, країна гине від наркотиків і напливу мігрантів. Донбас горить, Сирія палає, Кавказький котел, можна сказати, вже кипить, булькає, от-от зірветься, а ці все їздять зі своїми кліщами. І найголовніше, що народ все це терпить.

Мені б тут притримати язик за зубами, але я ж не можу. Я ж, як каже Варвара, коли гнівається, правдолюб хреновий. Щоправда, коли не гнівається, правдолюб, каже, ти мій безголовий. А хто з нас безголовий, це ще треба подумати.

– При чому тут народ? – кажу я цьому Івану Івановичу. – Самі знаєте, що справа не в народі, а в одній людині.

– Так? – зобразив він подив. – А хто ця людина? Прізвище не підкажете?

Тут я все ж таки подумав, що занадто перед ним, не знаючи, хто він такий, розкриватися усе ж не варто.

– Прізвище, – кажу, – самі знаєте не гірше за мене.

– Зрозуміло, – парирує Іван Іванович, – назвати боїтесь, але при цьому стверджуєте, що той, кого ви боїтесь назвати, в усьому винен. А ви?

– А що я? Я-то в чому винен?

– Якщо ви ні в чому, то і він ні в чому. Ви зрозумійте, у нього було важке дитинство. Він виріс в комунальній квартирі. Злий вітчим шмагав його паском, сусідські старші хлопчаки одбирали в нього гроші на шкільні сніданки, а він одбирав у молодших. Його виховували школа, комсомол, партія і КДБ. Він читав книги про шпигунів і сам хотів стати шпигуном, можливо, навіть більшим шпигуном, можливо, навіть в найсміливіших мріях – головним шпигуном, але не тим, ким він став. Але ви самі вибрали його, ось і їжте такого, який є.

– От і їмо, але який би він не був, – боязко заперечив я, – мусить же він розуміти, що так знущатися над народом не можна.

– Ну, чому ж не можна, якщо народ дозволяє?

– Та хто ж у народу що питає?

– Так у тім то й річ, що наш народ дозволяє його не питати.

– А де ви бачили такий народ, у якого щось питають?

– Я бачив, – сказав він. – Я бачив багато народів, у яких правителі постійно питають дозволу на все. А ті, в яких не питають, їх і народом назвати навряд чи варто.

– Так, – сказав я схвильовано і тимчасово забувши про кліща, – дуже навіть з вами згоден. Наші люди занадто покірливі і дозволяють з собою витворяти все, що завгодно. Бо в нас немає ніякої солідарності, і ми навіть якщо з чимось не згодні, сидимо й помовчуємо кожен у своєму закутку. А коли б ми всі як один вийшли на площу і сказали б наше тверде «ні»…

– Ось, – зрадів Іван Іванович і навіть поплескав у долоні, – правильно кажете. Давайте завтра ж усі разом вийдемо і скажемо «ні».

– Давайте, – кажу я, – хороша ідея.

– Ідея чудова, – погодився він. – Значить, завтра зустрічаємося на площі.

– Хто?

– Ви, я і всі решта. Ви ж прийдете?

– Я-а? А для чого?

– Але ви ж кажете, що всі повинні вийти.

– Авжеж, всі. Коли всі вийдуть, тоді і я. Це вже точно, – додав я впевнено, – якщо всі вийдуть, то я вже також, будьте певні.

– А як же ви дізнаєтесь, що всі вийшли?

– У вікно вигляну. У мене вікно, знаєте, виходить якраз на площу. Як тільки побачу, що всі вийшли…

– Тоді і ви вискочите?

– Так, – сказав я. І подумав: – А може, й ні. Якщо всі вийдуть, то обійдуться і без мене. Як ви вважаєте, обійдуться?

Я поглянув на Івана Івановича, сподіваючись, що він мене підтримає і знайде для мене слова виправдання, але він на мене подивився нудьгуючим поглядом, позіхнув і сказав, що хоче спати. І попросивши не турбувати його, доки не доїдемо до місця, але не запитавши дозволу, влігся на вільний лежак, чим сильно мене обурив. Чому я, стара людина, до того ж із кліщем, мушу спати сидячи, а він зі всіма зручностями? Я хотів йому це висловити в обличчя, але не встиг, він відразу заснув. Причому не просто заснув, а зацмокав губами і захропів, і знову ж таки, не просто захропів, а з якимось, як мені здалося, знущальним смислом, і якщо всю цю музику спробувати зобразити буквами, то це звучало приблизно (дуже приблизно) так: хррр-чмок-хррр-фью-фью-хррр-чмок-хрр. Ой, подумав я, якою нещасною має бути його дружина, якщо вона у нього є і спить з ним в одному ліжку.

А я, між іншим, ніколи не хроплю. Але з віком став жахливо сонливим, що читач цих рядків, мабуть, вже помітив. Точніше так: ночами не сплю, а вдень засинаю, навіть сидячи за комп’ютером. І бачу весь час різні сни, де стрічаються не лише дуже дивні персонажі, але і сам я уві сні можу бути то законослухняним російським громадянином, то навпаки, неприборканим нігілістом і бунтарем, то американським професором чи банкіром, а трапляється навіть, що бачу себе якоюсь твариною. Я це пояснюю тим, що, напевне, в мені проявляється, як кажуть, художник слова, котрий і уві сні продовжує творити різні характери, вживатися в них і виступати від їх імені. Вжившись в чергового персонажа, я сплю і думаю про те, наприклад, що у нас, з того часу, як комуністів прогнали, все є: свобода, демократія, хороші зарплати і пристойні пенсії. Нами править найкращий у світі керівник, який дуже любить країну, людей, дітей і тварин. Тварин особливо рідкісних і особливо рідкісних птахів. Бо він сам птах високого польоту. Ми його постійно обираємо і переобираємо, бо в нас нікого кращого немає. Якщо ви, задаю я уві сні невідомо кому запитання, вважаєте, що є хтось кращий, дзвоніть по телефону довіри, там вас уважно вислухають і запишуть. А потім розберуться з вами і придивляться до того, який, на вашу думку, кращий.

Я сплю і мені сниться, що в нас, дякуючи мудрому керівництву того, котрий у нас нагорі, все йде гаразд, все стабільно, немає ніяких війн і ніяких санкцій, за один рубль дають шістдесят доларів і в додачу ще скількись євро, й усі всім дуже вдоволені. Невдоволеною буває незначна меншість населення, але вона ніколи не буває і не буде вдоволена, хоч засип її золотом. Вона невдоволена верховною владою, місцевими властями і більшістю, яка усім вдоволена. У Росії споконвіку склалася традиція, що меншість, яка жила добре, проявляла невдоволення тим, що більшість жила кепсько, і йшла за неї хоч на каторгу, хоч на плаху. Але більшість, котра жила кепсько, ні до чого кращого не прагнула, до тих, хто страждав за неї, ставилась з підозрою, їхніх жертв не цінувала, охоче здавала їх поліції і з радісною цікавістю спостерігала, коли їх вішали на майданах. Тепер страждальців за народ привселюдно не вішають, але саджають і відстрілюють з-за рогу, а вони продовжують вболівати за народ, іноді, втім, ображаючись на нього, що він знову всім вдоволений. Що стосується мене особисто, то я якраз завжди чимось невдоволений, чим викликаю невдоволення влади, яка не розуміє, чого мені ще не вистачає, коли, як вона вважає, мені вистачає усього.