Всі ці думки, що я їх виклав, снилися мені чи тривожили мене наяву? Не знаю. Але відволікшись від них, я побачив, що Іван Іванович засовався на своєму лежаку, і руками засмикав, і ногами засукав, я спершу думав, що в нього епілепсія, і тоді, як я чув, треба вхопити за язика і витягувати його якомога далі назовні, бо як він туди западе, залипне, перекриє дихальне горло, то до Савеловського вокзалу ми довеземо бездиханного трупа. А якщо він такий важливий, такий наділений особливими повноваженнями, то від нього ж так просто не позбудешся, кудись в канаву не викинеш і в близькому переліску не закопаєш. Відразу справу заведуть, мене в політичному вбивстві запідозрять. Я кинувся до нього, не уявляючи, яким чином я його за язика ухоплю, але побачив, що він не може піднятися, бо пристебнутий до лежака, ну, паски мені було в руки відстебнути, аніж хапати його за язика. Я його від пасків звільнив, він схопився і, витріщаючись на мене божевільними очима, закричав відразу:

– Як вам не соромно?

Я не зрозумів.

– Ви що це, – кажу, – мене знову соромите? А за що мені має бути соромно? За те, що не воюю за ваш Деленер? За те, що не виходжу на Майдан? За те, що довго живу? Ну, моя вина, що виявився міцнішим, ніж декотрі сподівалися.

– Та я не про те, що ви взагалі живете. А про те, як ви в цій Рашці живете?

Що таке? Щойно попрікав мене, що я кепський громадянин, і раптом Рашка.

– Дозвольте, – кажу, – Іване Івановичу…

Він на мене презирливо поглянув.

– Я вам не Іван Іванович, а містер Джонсон енд Джонсон старший, – і майже без акценту.

Знову якась дивина. Не показуючи йому свого подиву, кажу:

– Мені однаково, одноразовий ви Іван Іванович чи двічі Джонсон, старший ви чи молодший, але називати мою країну Рашкою я вам забороняю.

– Ти, – це він вже мені тикає, – мені забороняєш? Та хто ти такий?

Тут я розгнівався не на жарт.

– Хто я такий, всім відомо. А ось хто ти такий?

– Я-то? – І соває мені під ніс посвідчення, в якому англійською написано, що представник його має право робити і говорити все, що йому на думку спаде і де завгодно, і представники влади на місцях мусять сприяти йому у цьому. На що я, беручи приклад з Варвари, сказав йому, що хто йому і що мусить надавати, я не знаю, що наша країна, в якій він зараз знаходиться, зоветься Росія, а якщо по-їхньому, то нехай буде хоча би Раша. Це звучить не так велично, але ласкаво, як Маша, Даша, Наташа, а вже аж ніяк не Рашка.

– Саме Рашка, – повторив він, – і іншої назви ваша країна не заслуговує. Влада злодійська, парламент ублюдочний, суд продажний, народ рабський.

– Ну, щодо влади, парламенту й судів заперечувати не стану, – сказав я, – але ваших слів стосовно народу не потерплю. Народ у нас найдобріший, найвідкритіший і, головне, найдуховніший.

– Яка дурня! – обурився мій співбесідник. – Хто вам це сказав, що ви «най-най», коли ви у своїй країні ніяк людського ладу не наведете? Недовірливі, хитрі, підступні. Весь час вам здається, що вас, наївних і чистих, хтось хоче образити і не вважає за людей. Тут, між іншим, такий парадокс, що якщо вам весь час здається, що вас не вважають за людей, то вас за них і не вважатимуть. Ви ж цього не розумієте і продовжуєте шукати, на кого б образитися і цю образу виразити якимсь озброєним чином. А ваша духовність – звідкіля вона? Ви сімдесят років проповідували безбожність, переслідували священиків, рубали ікони, церкви перетворювали в свинарники і сховища гнилих овочів. І вже, як шукати тих, хто кепсько ставиться до вашого народу, то ви самі гірше за всіх самі до себе й ставитесь. Ваші правителі вас грабують і вас же й зневажають за те, що ви все це терпите. Ви любите ваших правителів, і правителі саме тому вважають вас за дурнів. Вони ж то самі розуміють, що їх любити немає за що. Такий режим, якому ви служите.

– Я йому не служу, – сказав я.

– Ще й як служите, – відповідав він. – Пенсію отримуєте? Комунальні послуги сплачуєте? У лікарів лікуєтесь? Значить, служите. А ще те, що не втікаєте від нього, значить, тим самим обманюєте людей, роблячи вигляд, що тут можна жити.

– Дурниці городите, – нарешті встряла моя половина, – Петро Ілліч ніколи не робить вигляд, що він щось робить, чого він насправді не робить. І він не робить вигляд, що живе, а живе. І крім усього, в нашій, як ви кажете, Рашці живуть іще сто сорок мільйонів чоловік. Живуть, а не роблять вигляд. Вам зрозуміло?

Містер зітхнув:

– Мені зрозуміло те, що ви самі не розумієте, і ваших сто сорок мільйонів не розуміють, що ви вже давно не живете.

Сказавши це, він улігся на освоєне вже ним ложе, сам пристебнувся і знову негайно захропів, наче цим хропінням підвів риску під усім сказаним. А мене знову примусив задуматися. Я задумався, і думки заполонили мене негарні. Я не погодився з тим, що ми не живемо. Навпаки, ми дуже навіть живемо і, як всі інші, живемо надіями на переміни чи на смерть. І ось чому. Ми своїх правителів не обираємо і не можемо розраховувати на те, що один, відслуживши свій строк, піде і його місце займе другий, нами обраний. Але ми народ терплячий, ми не обираємо, але ждемо. Ждемо, коли цей помре, в надії, що той, що прийде за ним, буде кращий за попередника. А потім ми ждемо знову, заким цей, щойно прибулець, знову стане колишнім. Ждемо.

Із цією думкою я знову заснув, але сон мій був неміцним. Укотре розплющивши очі, я побачив, що Варвара спить, а цей самий Іван Іванович чи Джонсон енд Джонсон, чи чортзна, яке його насправді ім’я, схилився над Зінулею, і вони про щось там шепочуться, втім, доволі голосно. Вважаючи, очевидно, що я чи міцно сплю, чи глухий і не почую. А в мене, не зважаючи на мій вік, слух іще, як кажуть, відмінний. Я напружився і почув, що вона називає його муженьком, Ванюшею і котиком, а він їй розповідає, що там, де він працює, науковий експеримент повністю завершено, перевтілення практично відбулося, режим дня у нього (у того, про кого вони перешіптувалися) зостався практично колишнім, але раціон змінився на користь риби. Потім була недовга пауза, і раптом цей чоловік заговорив про мене. Кивнувши в мій бік, він запитав у Зінулі:

– Ну, а цей що?

– Що ти маєш на увазі? – запитала Зінуля.

– Не розумієш чи як? Гадаєш, справді серйозний випадок?

– Серйозніше не буває, – впевнено відповідала Зінуля.

– Енцефаліт? – перепитав він з надією.

– Відносно енцефаліту не знаю, але ознаки бореліозу наяву.

– А врятувати можна?

– Можна, якщо вчасно надати необхідну допомогу.

– Але ти постарайся, щоб не вчасно, – сказав він. – Не поспішай.

– А ніхто й не спішить. Ти ж бачиш, їздимо кругами туди-сюди, колеса проколюємо, попутників підбираємо.

Не можу передати, як я був вражений почутим. Виявляється, все, що зі мною сталося, це була здорово розроблена хитра операція. Спершу засадили в мене кліща. І ось чому вони відразу прилетіли на мій виклик. Боялися, що інша «швидка» їх випередить, одвезе мене в Тоцьк, там цього кліща миттєво витягнуть і врятують мене від можливих наслідків. А вони відразу прискакали, оголосили, що Тоцьк мене не бере, начебто тому, що я не академік, і взялися мене везти по найдовшій заплутаній дорозі в сподіванні, що за цей час інкубаційний період мине і кліщ зробить свою справу.

Я так розхвилювався, що мені коштувало неабияких зусиль, щоб не виказати себе.

Ну, ви вже все зрозуміли і ставитеся одні, можливо, зі співчуттям, а інші – зі зловтіхою до того, що у мене, старої людини, в голові усе переплуталося. Перебираючи подумки свої спогади, я ніколи не можу з цілковитою впевненістю сказати, що з цього сталося дійсно, що наснилося, примарилося, примріялося чи було просто породженням моєї уяви. Ясна річ, скажете: вік, склероз, маразм, альцгеймер. Не заперечуватиму, певне, і це має місце, але, правду кажучи, я й замолоду славився химерником. І якщо в ті часи, коли ще в голові у мене мозкової речовини було більше, ніж кальцію, я інколи не міг відрізнити те, що було насправді, а що вигадав зі своєї голови. А інколи я гадав, що й не слід розрізняти. Як пам’ятаєш, так і пам’ятаєш. Все наше життя – це спогади про минулі події. Чим більше їх було, тим життя видається довшим та багатшим, а вже які вони були – реальні чи вигадані, немає значення.