– А в них хіба немає? – поцікавився Індюшкін.

– У них є, – зневажливо відгукнувся Вольф Вольдемарович. – Але вони боягузи. Вони не наважаться її застосувати, тому що надто добре живуть і хочуть жити далі.

– А ми хіба не хочемо жити? – запитав Індюшкін.

– Хочемо. – Виголошуючи свої промови, Вольф Вольдемарович поступово збуджувався та починав жестикулювати так, ніби диригував невидимим оркестром. – Ми хочемо жити, – повторив він. – Але не так сильно хочемо, тому що живемо не так добре. І це добре, що живемо не так добре. Тому що ми їх не злякаємось і перед тим, як вони завдадуть нам удар, ми їх накриємо килимовими бомбардуваннями, від них не зостанеться нічого, крім попелу, а ми врешті-решт дійдемо з одного боку до Індійського океану, а з іншого – до Атлантичного та до Рима.

– Тим паче, – підхопив Владик, – що Рим – це теж, як усім відомо, споконвічно російське місто.

Тут навіть компанійці, хоча у них всіх мізки давно були звихнуті, а язики навиворіт, злегенька захлинулись та глянули на Владика з нашорошеним здивуванням. Але він їм одразу все пояснив. Колись давно слов’янські племена, здійснюючи великий визвольний похід, пройшли Європу та увесь Апеннінський півострів і коли входили до Рима, жителі цього міста, вишикувавшись уздовж шляху, бурхливо вітали своїх визволителів та казали одне одному: «Це – руські!» Відтоді їх звуть етруски.

Якимось чином я сам опинився в цій компанії і теж спробував докинути слівце, але, вибачившись за своє невігластво, завдав автору питання, чи не плутає він часом Древній Рим із сучасним Донецьком? Той глянув на мене здивовано. Що ви маєте на увазі? Я маю на увазі, що коли російські війська входять у Донецьк, то місцеві жителі кажуть: «Це – руські». Римляни мали б сказати: «E russa», але якщо вони казали: «Це – руські», виходить, вони самі були «руські».

– Вірно, – сказав Владик, анітрохи не збентежившись, – там уже жили росіяни – руські, – яким римська влада не дозволяла розмовляти російською, і вони були змушені висловлюватись латинською говіркою, але коли до їхнього міста підійшли їхні одноплемінники, вони, вже нічого не боячись, мали змогу насолодитись чарівними звуками рідної мови, після чого латинь остаточно застаріла.

Скориставшись близькістю до такої людини, я вирішив не втрачати можливість та запитав, чому, як він вважає, Європа, така духовна та освічена, підтримує грубих та невихованих укрофашистів.

– У цьому нічого дивного немає, – не гаючи часу, відповів мені Владик. – Не забувайте, що Європа батьківщина фашизму.

І пішов писати докторську дисертацію про патріотів та лібералів, про яких Ленін казав колись, що ліберали – це люди, які просять в уряду реформ чи чого-небудь. Але тодішні ліберали, на думку Семигуділова, були все ж кращими за нинішніх. Вони були людьми на розум небагатими, обмеженими та наївними, але батьківщиною не торгували. На відміну від сьогоднішніх, ладних продавати її частинами або гамузом та за безцінь, як секонд-хенд. Ліберали, скільки їх не переконують, не можуть зрозуміти, що Росія православна, духовна та має особливу стать, сказав Тютчев, і у неї особливий шлях, каже Семигуділов.

Скільки живу, стільки чую про цей особливий шлях. Сімдесят років йшли особливим шляхом, заперечуючи Бога. Тепер знову свій шлях з іконами, хоругвами та церковними співами, йдучи яким розтоптують музейні експонати.

Я прийшов до тями, і Зінуля мене запитує:

– Ось ви, кажуть, за кордоном жили. І що, невже там люди краще живуть, ніж ми?

– А ви гадаєте, що ми живемо краще за всіх?

– А хіба ні?

– Як на мене, ні.

– А чим же там краще?

Я відповідаю коротко:

– Тим, що там краще.

Вона просить деталей. Пояснюю:

– Скрізь, де є свобода, демократія, реальні вибори, вільна преса та незалежний суд, люди живуть краще матеріально. Вони більш впевнені у своєму майбутньому, у них менше стресів, менше психічних захворювань. Влада залежить від суспільства. Тому там менше крадуть, менше беруть хабарів, менше брешуть, менше до чарки тягнуться, менше штрикаються, менше гинуть на дорогах, менше вбивають одне одного в пиятиках, там справедливіші суди, там чистіші вулиці, там немає бездомних дітей і бродячих псів.

– Зате у нас, – вона перебила, – духовність. – І перейшовши у наступ, повідомила мені все, що чула по «ящику», що там суцільне засилля гомосексуалістів, там, якщо ти не гей, й на роботу не влаштуєшся, там привозять з Росії куплених чи викрадених дітей, б’ють їх, вбивають, розчленовують на органи, а тих, кого не розчленують, вирощують як гарматне м’ясо для прийдешніх воєн. Європейці танцюють під дудку американців, без американців кроку ступити не можуть, а самі американці втручаються у справи інших країн, бомбардують їх, одні уряди валять, ставлять інші, Росію вважають своїм головним ворогом. Їхня ненависть до Росії ніяк не залежить від нашої поведінки. Як ми не намагались бути хорошими в їхніх очах, нам це ніколи не допомагало. Тому будемо такими, як є. І вони залишаються такими, як були. Вони поривались і пориваються ослабити нашу країну і щоб якось нам залити сала за шкіру, розташовують навколо нас військові бази, знову ж підсипають нам колорадських жуків, енцефалітних кліщів, заражають наших гоміків СНІДом, а всіх інших пташиним грипом, вірусом тропічної лихоманки, влаштовують у сусідніх з нами державах майдани та усілякі помаранчеві революції, взагалі, роблять усе, аби ми ніколи не піднялись з колін. А ми мирні, добрі, відкриті, щирі та довірливі. І як добре ми жили б, якби не ці кляті американці. Ви зі мною згодні?

Я зробив вигляд, що не розчув запитання. Наприкінці радянсько-німецької війни я ходив у американських штанах та американських черевиках, їв американську тушонку, жував американську жуйку, палив (тайкома від батьків) американські цигарки. Шляхами країни ганяли американські «студебекери», «шевроле», «форди» та «вілліси», небо над головою борознили американські «дугласи», «аерокобри», а пізніше злетів і ТУ-4, важкий наш бомбардувальник, але скопійований з американської літаючої фортеці Б-29. Американці, рятуючи Росію від голоду, посилали їй продовольство наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя, в двадцятому робили те саме під час Великої Вітчизняної, але навіть й тоді, я пам’ятаю, люди, які уминали американську тушонку, помічали, що вона солодкувата, і ставили собі запитання: чи не людське м’ясо в цих банках?

Я згадував одне, чув інше, і почуте якимось дивом трансформувалося в моєму мозку і, знову заснувши, я раптом побачив себе, що їду в «каділлакові», і ще подумав, що, може, це сон, бо в таких машинах, як «каділлак», «ролс-ройс», «майбах» та інші, я зазвичай їжджу лише уві сні. Хотів навіть себе ущипнути для перевірки, а потім подумав, що хороший сон ліпше кепської реальності, і краще я їздитиму уві сні американськими дорогами на «каділлакові», аніж наяву по наших канавах на «Ладі-Калині». Так я подумав і продовжив рух по американській федеральній дорозі № 1, яка мені дуже знайома по минулому життю, я по ній не уві сні, а наяву часто їздив зі Принстона в Нью-Йорк і назад, надаючи їй перевагу проти швидкісного торнпайка. Торнпайком усі женуться немов божевільні, нічого, крім машин, не видно, а тут дорога неширока, рух неквапний, одне містечко закінчується, наступне розпочинається. По обидва боки невеликі будинки, ресторани, магазини з барвистими вивісками, мотелі з водяними матрацами, на яких люблять грішити коханці, що зраджують своїм половинам.

Я їхав повільно, нікуди не квапився, зупиняючись перед світлофорами чи іншими перешкодами, що виникали на шляху. Так, в одному місці мені перегородила дорогу отара овець, що переходила її з одного боку на інший в супроводі людини з американським прапором у руках, в іншому місці група європейських туристів витанцьовувала щось на кшталт твіста під дудку американця, в якому я упізнав дідуся, котрий зійшов з реклами ресторанів Kentucky Fried Chiken, себто «Курча, смажене по-кентуккськи». Вони попросили мене станцювати з ними разом, але я ввічливо відмовився. Вони стали було наполягати, але, дізнавшись, що я росіянин, зрозуміли, що це даремно, навіть вони знали, що росіяни ні під чию дудку ніколи не танцюють. Я поїхав далі, невідь-куди і невідь за чим. Їхав, ковзав очима по вітринах і вивісках байдуже, поки одна з них не примусила мене здригнутися. На ній був намальований сміхотливий білявий хлопчик слов’янської зовнішності, над яким яскравою дугою червоного кольору буквами йшов напис: «Human organs from Russian orphans». Я по-англійськи, зізнатися, тямлю не дуже, але слово «Russian» знаю, а для решти у мене завжди із собою електронний словник. Дістав його, весь текст по літерах набрав, і він мені відразу точний переклад видає: «Людські органи від російських сиріток». Прочитав це, очам не вірю, може, в ньому щось не так перемкнулось. Перезавантажив його, знову набрав той самий текст, і він мені повторно той самий переклад видає: «Людські органи від російських сиріток».