Я все ще сумніваюсь. Думаю, може, жарт такий, хоча і для жарту тема, я сказав би, не дуже підходяща, дражлива, себто, тема. Ні, думаю, треба поглянути, що все це значить. Припаркувавшись біля входу, зайшов до середини. Приміщення невеличке, чисте, з білою кахельною підлогою, як і належить магазинові, що торгує субпродуктами. За прилавком самотній продавець, повновидий мужчина в білому халаті і білій шапочці з бейджиком на грудях, на якомусь щось написано, але я без окулярів не розібрав. У продавцеві я упізнав Владика Коктейлева. Я трохи здивувався, бо знав Владика як одного з найчесніших наших народних обранців, і був певен, що совість не дозволить йому порушити закон і мати бізнес та майно за кордоном. Я, звісно, привітався з ним по-російськи. Він відповів по-англійськи з сильним підмосковним акцентом, чим переконав мене, що я помилився, бо Владик, як я чув, з акцентом говорить тільки по-російськи. Значить, не Владик, але все ж, мені здається, я його десь бачив. «Ви, – питаю, – часом не з Балашихи?» Він очима лупає. Я йому по складах: «Ви, – повторюю, – не з Ба-ла-ши-хи?» Нічого не петрає і відповідає мені по-своєму, щось типу хау ар ю тудей. І раптом стається диво, яке можливе тільки вві сні: я відкриваю собі, що насправді я англійською дуже навіть непогано володію і всі ці слова: і хау, і ар, і ю, і тудей – знаю і фразу всю розумію.

Значить, він питає: «Як ви сьогодні?» Дурнувате запитання. Наче він знав, як я був учора. І наче це взагалі його хоч скількись цікавило. Коли б я був також американцем, я сказав би «файн», це слово я знаю, значить «чудово». Навіть коли його десяток кліщів гризтиме, він все одно скаже «файн». Але я не американець, і настрою не було лицемірити. Тому я просто буркнув: нічого, нормально, в тому розумінні, що не ваше діло, надів окуляри і тільки тепер побачив, що у продавця на бейджику написано «Johnson&Johnson».

– Тепер, – кажу, – бачу, що ви не з Балашихи.

– Авжеж, – каже він чисто по-російськи, що мене чомусь не дивує, – я не з Балашихи, я з Потилихи.

Ну, мені що Потилиха, що Балашиха, все одно, тим паче, що я ні там, ні там ніколи не бував.

Став я вивчати прилавок. А там, під склом, як звично у м’ясному магазині, лежали різних розмірів шматки м’яса з якимось текстом під кожним шматком. Я надів другі окуляри і побачив, що ці тексти є описом (знову все розумію) продукту: серце, нирка, підшлункова залоза, печінка і тут-таки прейскурант. Точних цін уже не пам’ятаю, але пам’ятаю, що кожне п’ятизначне число закінчувалося кількома дев’ятками. Ну, скажімо, 24.999.99. Двадцять чотири тисячі дев’ятсот дев’яносто дев’ять доларів дев’яносто дев’ять центів. Це проста американська заманка, щоб покупець не дуже хапався за голову. 25 тисяч йому видасться забагато, а 24, хоча і з цілим хвостом дев’яток, в його свідомості залишаться двадцятьма чотирма.

Я весь товар оглянув, ціни в свій мобільник забив, у словник зазирнув і питаюся продавця, чи це справді дитячі органи?

Він мені запитанням на запитання:

– Where are you from, sir? – Сером мене називає.

Я кажу:

– Ясна річ, фром Раша. – І запитую: – Це точно дитячі органи, а не якісь телячі чи свинячі?

– Що ви, сер, – образився він, – як можна? Маю (I have) сертифікат відповідності, он у срібній рамці висить на стіні. Але ви можете вірити мені на слово, бо ми, американці, ніколи не брешемо.

– Зовсім ніколи?

– Ніколи. Ми навіть, коли в полон потрапляємо, на першому ж допиті видаємо усі військові таємниці: номер частини, калібри гармат, прізвище командира і яка зарплата у нашого президента.

– А цією торгівлею займаєтесь легально?

– О, сер, звісно, оф корс, цілком легально. У мене є ліцензія, он вона в золотій рамці поряд з сертифікатом, і податки я сплачую акуратно. Можу показати довідку і секьюріті намбер.

– Ну, гаразд, – кажу я, – гаразд. Допустимо, ваші негуманні американські закони дозволяють таке. Але вам особисто не соромно, не страшно, не боляче за бідних діток?

Він мого запитання не розуміє.

– Так дітки ж, – каже, – не наші, а російські.

– А російські, – кажу, – що, хіба не люди?

Американця важко вивести з рівноваги, але цей, я бачу, став гніватися.

– Та що ви кажете, сер? Це ж російські сироти. Вони в вашій Рашці так живуть, що раді, буває, потрапити до Америки бодай навіть в розчленованому вигляді.

Тут вже я зовсім не стримався, перегнувся через прилавок, вхопив його за барки.

– Ах ти, – кажу, – сволото! Ти не тільки дітей, ти ще й країну мою ображати будеш! Та я тебе зараз самого розчленю і члени твої роздам бездомним псам!

Він вже задихається, хрипить, але, хриплячи, заперечує:

– Не віддасте, сер, у нас немає бездомних собак.

Я хотів сказати, що не вірю, але не встиг. Різко смикнувшись, він вирвався з моїх рук, пірнув під прилавок і випірнув з вінчестером.

– Ось, – сказав він, усміхаючись фарфоровими зубами, – тепер я вас розчленю, сер. Але вами собак не годуватиму, бо наші собаки звикли до свіжішої їжі. Я продам ваші старечі органи вашим пропагандистам, а вони згодують їх вашому ж народові.

З цими словами він швидко пересмикнув затвор і, не цілячись, натис на курок. Я позадкував до дверей, вдарився спиною об стіну, побачив спалах, почув жіночий писклявий крик: «Паша! Ти чого так різко гальмуєш? Ти ж хворого везеш!»

Я розплющив очі і знайшов себе… Це в американців є такий вираз – «знайшов себе». Якщо американець опинився раптом в несподіваному місці, він скаже: «I found myself там-то».

Я знайшов себе в автобусі і не відразу зрозумів, що це, де це і куди мене везуть. Чи не на той світ? З темряви висвітлились два жіночих обличчя. Ангели?

– Хто ви? – запитав я.

– Петю, що ти? – запитала стривожено Варвара. – Ти мене не впізнаєш? Я дружина твоя, Варя.

– Бачу, що Варя. А де цей Джонсон і Джонсон?

– Який ще Джонсон?

– Ну, цей, який органи продавав.

– Органи? – озирнувся Паша. – ФСБ? Ви маєте на увазі, що вони також продажні?

Я зрозумів, що, напевне, ще недостатньо усвідомив, що продавця органів я бачив лише вві сні, і Паші нічого відповідати не став, лише махнув рукою і запитав:

– Ну, а Іван Іванович?

– Іван Іванович? – перепитала Варвара.

– Авжеж, Іван Іванович, який до Курського вокзалу їхав, та інший, який до Савеловського. Вони обидва мене лаяли, що надто довго живу.

– Петрику! – захвилювалась Варвара. – Ти що? Який Іван Іванович? Хто тебе лаяв? Миленький, тебе ніхто не лає, тебе всі люблять, у тебе все гаразд.

– Він марить, – сказала Зінуля. – Типова картина енцефаліту. – І стала пояснювати мені повільно і виразно: – Петро Ілліч, ви знаходитесь у «швидкій допомозі». Вас укусив кліщ. Але ви не хвилюйтесь, ми вас веземо в лікарню. Пам’ятаєте? У «Скліф» веземо. Якби ви були академіком, ми б вас залишили в Тоцьку. А в «Скліфі» приймають кого завгодно і вас також приймуть.

– Ах так! – згадав я. – У «Скліф». А Іванів Івановичів не було, і ми одного до Курського, а другого до Савеловського вокзалу не підвозили?

– Та ви що? Як ми можемо когось підвозити? Ми ж «швидка допомога». Хоча, по правді кажучи, у Паші маленька зарплата.

– І грудна дитина, – додав Паша.

– Так, – підтримала його Зінуля. – Грудна, а багато чого вже вимагає. Пелюшки, сорочечки, коляска, дитяче харчування. І тому доводиться потроху бомбити.

– Бомбити? – перепитав я. – Що бомбити? Берлін? Грозний? Донецьк? Дамаск? Москву?

– Знову марить, – сказала Варвара. – Господи, ну невже не можна зробити йому якийсь укол?

– Який укол? – відповів Господь Зінуліним голосом. – Укол чим? Західні шприци заборонили, а своїх ще не зробили. Коли вони будуть, ми станемо іншою країною. А хворому чекати ніколи, доки ми станемо іншою країною. Він так довго не проживе, тим паче без уколу. Хворому потрібен укол, хворому потрібен спокій, хворому потрібна «швидка допомога», хворому потрібен водій, який якомога швидше доставить його до місця призначення і без всякого бомбардування.