Цікаво, – запитав я сам себе, – чому це шофер, який бомбить, зветься бомбила, а літак, який бомбить, – бомбардувальник? Свого часу революціонерів, які бомбили своїх жертв, включаючи Олександра Другого, називали бомбістами. Теперішніх називають інакше. З бомбістів за асоціацією згадався Степан Халтурін. Маючи на меті убивство царя Олександра Другого, він влаштувався столяром у Зимовий палац, там сам жив, готував бомбу і щось заодно підкрадав. Але робив це не задля корисливості, а для того, щоб люди з царської прислуги, які самі тягли все, що під руку потрапляло, не запідозрили в ньому чесну людину і чужака, далекого від почуття патріотизму, що його завжди знаходять в собі люди злодійської схильності.

– Петро Ілліч, прокиньтесь! – завищала Зінуля і так голосно, що я знову прокинувся і, звісно, запитав невдоволено, хто ще пропав.

– Не пропав, а знайшовся! – радісно оголосила Зінуля. І заверещала від радості: він знайшовся, він знайшовся!

На моє запитання, звідкіля вона знає, що він знайшовся, вона показала мені очима на довжелезну колону машин, хвіст якої ховався далеко за МКАД, і сказала:

– Пробку бачите? Це ознака.

Я спробував заперечити:

– Та мало від чого може бути пробка.

– Така пробка від будь-чого не буває.

Її слова підтвердив гібедеешник, який саме підійшов і сказав, що рух зупинено в зв’язку з очікуваним проїздом Перодера.

– А як же бути? – сказав Паша. – У мене ж хворий з кліщем.

– Та хоч із лящем, – зримував поліцейський. І додав: – Ви ж страждали, що його не було. Тепер будете страждати в пробках.

– А де ж він все-таки пропадав? – поцікавився я.

– Любов’ю займався, – висловила припущення Варвара. – З балериною Лєнкою Макаєвою.

– Та ну, – заперечив Паша. – Він у запої був.

– Дурню городите, – одізвався Іван Іванович.

Виявилося, що мені він не приснився, а ось, цілком реальний – можна помацати – сидить позаду в кутку і курить в напіввідкрите віконце.

– Дурниці, – повторив він. – Наш Перодер взагалі не п’є, не курить, не колеться, а балеринами і взагалі людьми не цікавиться. Він вважає, що люди з точки зору екологічної найшкідливіші істоти. Ось є, знаєте, всілякі губителі природи: сарана, колорадські жуки, короїди та інші. Але істоти, шкідливішої за людину, в природі не існує. Саме вона вирубує ліси, висушує ріки, отруює моря, засмічує природу ядерними відходами, пробила в повітряній оболонці Землі озонову діру, створила на Землі умови для згубного глобального потепління чи обледеніння і безжально знищує тваринний світ. Зрозуміло, Перодер не може дивитися на все це байдуже. Саме від людини він рятує природу і навчає виживанню тигрів, леопардів, китів, удавів, морських котиків та інших, що потрапили до Червоної книги. Тигрів навчає полювати, сидіти в засідці, йти по сліду. Дельфінів навчав плавати, диких гусей літати, а тепер… – Він зробив паузу. – Тепер я вам повідомлю дещо дуже важливе, те, що вважається предметом найвищої державної таємниці. Топ секрет, як кажуть наші партнери американці.

– Дуже цікаво! – пожвавився я.

– Ще й як цікаво! – підтвердив Іван Іванович. – Але вам доведеться дати мені підписку про нерозголошення.

Я взагалі ніколи подібних документів не підписував і від знайомства з державними таємницями ухилявся. Бо ознайомишся, підписку даси, а потім тобі за кордон їздити не можна, з іноземцями спілкуватися не можна, навіть з дружиною не можна поділитися, а я їй іще до ЗАГСу обіцяв, що жодних таємниць у мене від неї не буде. Був випадок, коли мені запропонували співробітничати з однією секретною службою і обіцяли за це видати повне зібрання моїх творів і спецпайок по четвергах. Але я їм тоді сказав: не можу, оскільки дружині обіцяв жодних секретів від неї не мати. Вони мені у відповідь, ну, подумаєш, ми всі від дружин дещо приховуємо. На що я рішуче заперечив. Це, мовляв, для вас, ну, подумаєш, бо у вас на першому місці державний інтерес. А в мене на першому місці моя дружина. Ось так я їм тоді сказав, і вони від мене відвалили. Але в даному випадку мною опанувала така цікавість, що я (тим паче, дружина була поряд) негайно погодився.

– Так ось, – сказав Іван Іванович, зібравши наші підписки і поклавши їх до лівої кишені камуфляжної куртки. – Повідомляю вам конфіденційно, що Перодер рятує від знищення і вимирання усіх тварин, але в даний момент його головна турбота малиновий пелікан.

– Хіба є такі? – запитав я.

– Вони, коли зовсім молоді, бувають рожеві, а потім червоніють до яскраво-малинового кольору. Вимираючий вид. Занесені до Червоної книги. Можна сказати, до малинової. Вони в нас, взагалі-то, не гніздяться і в неволі практично не розмножуються. На Лебединих островах біля західного узбережжя Криму в Каркінітській затоці Чорного моря є різні птахи, про яких піклується Перодер: лебеді-шипуни, чорноголові реготуни, чайки-реготуни, срібні чайки, крячки-чеграви, баклани, чаплі, фламінго і пелікани.

– Малинові? – запитав я.

– Різні. Білі, рожеві, помаранчеві, але цих усіляких багато, а ось малинових зосталась одна пара, і видові загрожувало повне зникнення. Особливо при тій владі, яка там була іще недавно. Розумієте, ми їм Крим подарували, а вони про кримську природу ніякої турботи. Ні людей, ні тварин, ні птахів не берегли, а малинових пеліканів колишній укропський президент велів готувати собі на снідання. Перодер, спостерігаючи за всім цим, дуже переживав, але терпів. Однак, коли дійшло до того, що малинових пеліканів от-от не стане зовсім, він не стримався, прийняв рішення повернути півострів і врятувати малинових пеліканів, а заодно і русько-кримсько-татарське населення від повного знищення. З цією метою він попросив у Ради Федерації дозволу на введення військ.

– Для порятунку пеліканів? – запитав я. – А я чув, що це було зроблено, щоб не допустити вторгнення на півострів військ НАТО.

– Авжеж, для цього також. А чому? Тому, що агресивний блок НАТО намірявся захопити Крим, викрасти пеліканів і використати у своїх цілях. У крайньому разі, знищити. Місцеве населення зробити рабами, перетворити всіх у робочу скотину.

– Ну, населення мене цікавить менш за все, – зауважив я мимохідь. – А ось ці самі малинові пелікани. Тепер, я сподіваюсь, їм нічого не загрожує.

– На жаль, це не так. Раніше їм загрожувало тотальне винищення, а тепер нависла небезпека повного вимирання. За весь час правління хунти вони знаходилися в стані такого сильного і постійного стресу, що втратили інстинкт продовження роду. Тому Перодер звалив на свої плечі непосильне завдання: врятувати, що б там не було, цих рідкісних птахів.

Я, звісно, поцікавився, який план порятунку і як він втілюється в життя.

– Перодер особисто їх навчає, – була відповідь.

– Навчає літати? – запитав я. – Як гусей?

– Та що ви порівнюєте! – обурився Іван Іванович. – Гуси – це просто тупі птахи. Літати вони вміють, але не хочуть. Перодер старався їх захопити власним прикладом, але де там! А малиновим пеліканам поки що не до літання. Річ у тім, аби вони могли вижити, збільшити популяцію. І тому Перодер їх навчає…

– Чому?

Іван Іванович відкинув фіранку, зиркнув у вікно, бажаючи переконатися, що ніхто не притулив до нього своє цікаве вухо, оглянув стелю, чи не натикано там жучків та прихованих відеокамер, і сказав тихо:

– Як людям, допущеним до особливої державної таємниці, я вам повідомлю. Він навчає їх розмножуватися.

– Яким чином?

Іван Іванович вже зовсім понизив голос до шепоту:

– На яйцях сидить.

Я не знаю, скільки запитальних знаків треба поставити, щоб висловити мій подив. Але Іван Іванович все роз’яснив:

– Розумієте, київська хунта довела їх до такого стану, що вони навіть яєць не несуть. Всього два яйця зосталося, а вже висиджувати пташенят вони й зовсім розучилися. Тепер їх потрібно вчити заново, а кому це можна довірити? Та от в усій державі нікому, крім… Самі помізкуйте: якщо не він, то хто? Хто здатен ось так, вдень і вночі, не сходячи з місця? Ніхто! Ось він і вирішив. Особистим знову ж таки прикладом.