І зараз цигани мовчали. Стояли, слухали з зацікавленням. Але… Я зрозумів, що настав момент, коли мовчати не можна, і звернувся до циганів із закликом підтримати промовця, звільнити його від чіпких кігтів американських окупантів. Я їм сказав:

– Панове цигани, ну що ж ви мовчите? Я звертаюся до вас, як до громадян Російської Федерації. Ви бачите перед собою героя, котрий відкрито виступає проти окупаційного режиму. Давайте його підтримаємо. Якщо вороги захопили його й утримують силою, давайте силою звільнимо його.

Я поглянув на тих, до кого звертався, але не бачив на їхніх обличчях співчуття. А коли я поставив крапку в своєму заклику, наперед вийшов найстарший циган, такий солідний, з сивиною в кучерях і золотим ланцюжком на бичачій шиї.

– А чого це, люб’язний, ми мусимо за нього заступатися? Хто він такий?

Я кажу:

– Як же? Це ж ваш депутат. Ви ж його обирали.

– Ні, – сказав циган, – ми його не обирали. Ми, себто вони, – він показав рукою на всю групу, – обирали свого барона. Мене. А ваших ми не обираємо і у ваші справи не вмішуємося. Нам байдуже, хто ви, росіяни чи американці, для нас ви всі окупанти.

Він подав знак своїм одноплемінникам, і ті швидко полізли в свою машину. Ну, що мені зоставалось робити? Я зрозумів, що мені одному доведеться виручати героя. Я так смикнув задні дверцята цієї машини, що одне з них зірвалося з нижньої петлі і повисло на верхній. Я зазирнув усередину і побачив, як два здорових й пикатих американських санітари тягнуть за ноги цього субтильного героїчного викривальника. За прозорим склом у кабіні сидять ще двоє, очевидно, водій і другий, в білому халаті, виїзний лікар, обидва американці. Вони участі в насильстві не беруть, а ці двоє намагаються втягти бідолаху всередину, але він їм чинить шалений опір. Я вирішив, що мушу без вагань стати на захист героя.

– Гей, ви! – закричав я їм. – Вот ар ю дуінг сволочіз? – Я знову згадав англійську мову, але не знав, як нею сказати «сволота», і тому вжив російське слово з англійським закінченням для множини «з», і вони, гади, мене зрозуміли. Чим викрили себе з головою.

Вони спочатку так здивувались моїй появі, що розтисли пальці й об’єкт наруги ледь не випав у вікно, але тут-таки спам’ятались, втягли його назад, не повністю, по лікті. Він застряг на раніше завойованій позиції, а вони, не ослабляючи своїх зусиль, продовжували розглядати мене як живе непорозуміння.

– Вась, – сказав один американець другому, – здається, ще один псих з’явився. Візьмемо і його?

– Та куди ж? Іван Іванович, – звернувся другий санітар до того, що сидів у кабіні, – тут у нас новий пацієнт намітився. Що з ним робити?

– Зараз подивимось, – сказав Іван Іванович.

Сказати по правді, я трохи захвилювався. Зараз оголосять психом і коли почнеш доводити зворотнє, то скрутять, надінуть гамівну сорочку, вколять щось типу галоперидолу чи аміназину, стануть лікувати, і доки якісь правозахисники мене не витягнуть із психушки, я вже буду цілком достойний того, щоб там і зоставатися. Мені закортіло втекти, але я згадав, скільки мені років, і зрозумів, що краще захищатись, не рухаючись.

Тим часом лікар виліз із кабіни, наблизився до мене, і в ньому я упізнав, ви не повірите, того самого Івана Івановича, який збирався доїхати з нами до Савеловського вокзалу. Побачивши його, я просто ахнув:

– Іван Іванович? Ви?

Він каже:

– Я. А що, ви мене знаєте? Ви в мене лікувались? Авжеж, я бачу – обличчя знайоме.

– Ну, як же ж, – відповідаю, – звичайно, знайоме. Ми ж із вами разом он у тій машині їхали. Я у «Скліф», а ви на Курський.

Він здивувався:

– Я? На Курський?

– Чи на Савеловський.

– Нісенітниця якась. Я на дачу по п’ятницях їжджу з Казанського.

– На дачу ви, можливо, і з Казанського. Але на Курський ви їхали з гранатометом, на Савеловський з вудочкою їхали, а мене умовляли виступити проти існуючої влади.

– Я вас умовляв виступити проти влади? Вася! – гукнув він. – У нас галоперидол є?

– Є, – відповідає Вася, – тільки підробний.

– Давай, який є.

З’явився Вася з великим шприцом, призначеним, можливо, для коней. Іван Іванович взяв шприца і виставив його проти мене, немов рушницю, прицілився.

Чесно кажучи, я навіть надто не злякався. Я тільки запитав:

– Даруйте, а у вас меншого шприца не знайдеться?

– Ич, чого захотів, – гмикнув лікар. – Менші це закордонні, а у нас ембарго й імпортозаміщення.

– Стійте! Стійте! Не стріляйте! – вискочила звідкілясь Варвара, стала між мною і шприцом і розкинула в сторони руки.

– Дамочка! – вискнув Іван Іванович. – Не заважайте мені лікувати хворого. Майте на увазі, він небезпечний для довколишніх.

– Ви що? Хто небезпечний? Це мій чоловік, знаменитий письменник Петро Смородін.

– Вибачте, – сказав лікар, опускаючи руку зі шприцом. – Мені не причулося? Ви дійсно Смородін? Автор «Зимового літа»? То ж то я думаю, що десь вас бачив. А бачив я вас не далі, ніж у суботу, по телику. Можна у вас автограф?

– От, – сказала Варвара, – автограф. А тільки що казали, що він небезпечний.

– Звичайно, небезпечний, – виник перед нами той другий Іван Іванович, із відром і вудочкою, з’явившись звідкілясь із темряви. – Письменники взагалі люди небезпечні. Небезпечніші навіть за енцефалітних кліщів.

Сказавши це, він повернувся і пішов геть.

– Куди ж ви? – гукнув я йому вслід. – Ви ж хотіли до Савеловського доїхати.

– Дійду пішки, – одізвався він із темряви. – Тут вже недалеко.

Один Іван Іванович пішов, другий Іван Іванович зостався. Я охоче дав йому автограф, а він сказав, що я його найулюбленіший письменник, що, зізнаюсь, дуже полестило моєму самолюбству. Все-таки приємно мати докази того, що пишеш не дарма, що когось твої тексти зачіпають, зворушують. Що якісь люди, прочитавши їх, можливо, стають трохи кращими, і цей лікар, який легко раніше погоджувався застосовувати свої психіатричні навики в боротьбі, припустимо, з політичними супротивниками режиму, з прочитанням моїх книг робить те саме, але не дуже охоче.

Ми розговорились з лікарем, і я запитав його, чи правда, що він працює в ЦРУ чи ФБР.

– А, зрозумів, – це ви наслухалися нашого пацієнта. Я – патріот своєї країни і з іноземними органами не співробітничаю.

– Зрозуміло, – сказав я, – співробітничаєте лише з нашими. А він, значить, бреше?

– Те, що він несе, це не брехня, а марення. Хіба не видно?

– Не знаю, – кажу. – Я ж не лікар.

– Та ж тут і не лікарю ясно. Типове параноїдальне марення з явними ознаками манії величності і переслідування. Видає себе за депутата Сидорова.

– Хто – він? Що ви! Не вірте. Депутат Сидоров надзвичайно освічена людина. Державний радник першого класу. Кандидат наук. Таку нісенітницю він казати не може.

– От-от, я це ж і кажу. Але він пред’явив посвідчення депутата, і мій санітар Василь стверджує, що саме його багато разів бачив по телевізору. Причому, як Вася каже, він його бачив одночасно в різних програмах у прямому ефірі.

– А може, це був його брат-близнюк? Чи декілька близнюків.

– Я зібрав довідки. У нього немає ніяких братів.

– М-м-м… – Я задумався. І раптом мене осяяло: – Якщо це не він і в нього немає близнюків-братів, це значить…

– Що? – пошепки запитав лікар і озирнувся.

– Те, – відповів я і також понизив голос до шепоту, – це значить… значить, його клонували.

– Не думаю, – заперечив лікар. – Присутність одночасно в різних реальностях – це ознака звичайної шизофренії.

– Не можу з вами сперечатися, я не лікар. Але не лише він сам себе, а мільйони глядачів одночасно бачать його на різних програмах у прямому ефірі.

– Авжеж, – сказав лікар, – сьогодні шизофренія стала масовим захворюванням, яким вражено дев’яносто відсотків нашого населення.

– Але це ж справжня пандемія, – сказав я. – З чого б їй виникнути?

– А ви не здогадуєтесь? – Іван Іванович насмішкувато поглянув на мене. Я позирнув на нього і раптом зрозумів те, в що ніяк не хотів вірити і над чим навіть, чистосердечно зізнаюсь, багато років насміхався.