– Невже американці? – запитав я, все ще намагаючись не піддатися своїй здогадці.

– Ну, а хто ж іще? – сказав Іван Іванович, і раптом я побачив, що він роздвоївся і переді мною стоять два Івани Івановичі, цілком однакові, й один із них сказав: «Ну, а хто ж іще?», а другий сказав: «А хто ж іще, крім них?» – «А що це з вами? Що це ви зблідли?» – запитав перший. «Може, вам все-таки галоперидольчику? Та не бійтесь, не зашкодить, він же підроблений», – запропонував другий. «Ну погляньте, – сказав перший. – Але коли що, ось про всяк випадок», – і простяг мені свою візитку. «Звертайтеся будь-коли», – сказав другий і також простяг мені свою візитку. Я взяв обидві і повернувся в машину.

– Що з тобою? – зустрівши мене, схвильовано запитала Варвара.

– А що? – запитав я.

– Ти якийсь блідий і весь тремтиш.

– Ану, заждіть! – підскочила Зінуля. – Так, дивіться сюди! Скільки пальців ви бачите?

– Два, – сказав я.

– Все ясно, – сказала вона, зітхаючи, і сіла на своє місце.

– Що? – запитала Варвара.

– Нічого особливого. Я йому показую один палець, а він бачить два.

– Ну, і що?

Зінуля нічого не відповіла.

– Я вас запитую, що це значить? – наполягала на своєму Варвара.

– Це значить, – неохоче сказала Зінуля, – що треба негайно в клініку. Не можна втрачати ні хвилини.

– Ну, так чого ж ми стоїмо? – захвилювалась Варвара. – Давайте уже якось поїдемо!

– Ну, як же ж ми поїдемо? – Зінуля розвела руками і ледь не заплакала. – Як же ми поїдемо, коли тут бачите що коїться? Перодери трикляті! Як же я їх ненавиджу!

Цього разу я спав години півтори. При цьому сон мені снився якийсь подвійний. Наче я одночасно і тут, і там. Кепська ознака. Тільки шизофреникам, як я чув, сняться подвійні сни. Прокинувся, дивлюсь: всі мої попутники впали в сплячку. Паша схропує, наче кінь, поклавши голову на кермо, Варвара сопе, притиснувшись боком до спинки крісла, Зінуля, притулившись щокою до вікна. Я згадав, що було перед тим, як я заснув, і сам собі показав один палець, боязко очікуючи, що побачу два. Але побачив одного і подумав, що ж було перед тим, як я заснув? Чи я весь час спав і знову переплутав сон із дійсністю?

Доки я спав, знадвору нічого не змінилося. Але породілля в сусідній «швидкій» уже не кричить, а тільки стогне. В машині, з якої стирчав псих, що видавав себе за депутата, тиша, і лікар (я його бачу) дрімає поруч із водієм. У третій машині, де були або приснились мені цигани, також було тихо, а ось палаючий супермаркет мені точно не приснився, тому, що й зараз він горів. І пробка була справжня, але півтори години тому хвіст її закінчувався десь біля МКАДа, а тепер, як повідомили по радіо, дотягувався ледь не до Можайська. Тепер, навіть коли відновиться рух, пробка розсмокчеться не скоро. Водії, втративши надію, вимкнули мотори і фари. Довкола стало набагато темніше, на побляклому тлі ще яскравіше палав супермаркет, і полум’я його відбивалося на касках і суворих обличчях пожежників, що сиділи на землі через дорогу.

Я, доки усі сплять, вирішив розім’ятися. Вийшов надвір і пішов вздовж безконечної лінії автомобілів, що застигли один за одним. Пройшов буквально декілька кроків, і раптом ззаду хтось ляснув мене по плечу. Зізнаюсь, я здригнувся. Я дуже не люблю, коли хтось до мене підходить ззаду. Тим паче вночі. Я зупинився і повернув голову. Переді мною стояв і посміхався дивною посмішкою молодий чоловік у джинсах, шкіряній куртці і з кіскою, перекинутою через ліве вухо. Обличчя його мені настільки нагадувало одного типа, що викликало в мене запитання «невже?», але я все-таки сказав собі: «Не може цього бути».

– Здрастє, здрастє! Радий вас бачити, гуляючи, живого й без охорони. Петро Ілліч, мене звільнять з роботи, якщо дізнаються, що я зустрів вас і не взяв інтерв’ю.

– А ви хто?

– Кореспондент агенції «Рашен рев’ю».

– Американська агенція?

– Ні, найзвичайнісінька нашенська. Доморощена, ха-ха-ха! Назва для приваблювання публіки. Англійська назва викликає більше довіри. У нас же, коли бачать щось, написане кирилицею, не довіряють. Ось лавочка! Давайте присядемо, і я поставлю вам буквально пару запитань.

– Хоч дві пари, – погодився я, як невдовзі виявилось, безпечно.

– Скажіть, чому ви проти приєднання до нас Кримського півострова? Вам хтось за вашу думку заплатив? – запитав він і підніс до мого рота диктофон завбільшки з сірникову коробку.

Мені його треба було б відразу послати подалі, але я людина ввічлива.

– Ні, – кажу, – на жаль, ніхто мені за це не заплатив. У мене, бачте, думки самі по собі іноді цілком диким способом у голові народжуються і, уявіть собі, цілком безплатно. Тобто вони при всьому моєму бажанні і на превеликий мій жаль ніяк не перетворюються на гроші.

– Ось цього я не розумію, – сказав він. – Я гадаю, що думки, які не варті грошей, не варті того, щоб їх висловлювати.

– Як же, – кажу, – як же? Бачите, є така штука, прагнення до істини. Трапляються ж іще в житті такі люди, для яких істина дорожча за все, дорожча за будь-які гроші.

– Є, є, – охоче погодився він. – Звичайно, трапляються. Я сам нещодавно провідував велику групу таких в інституті імені Сербського.

Нагадування цього інституту мене, що пам’ятав про його специфічний профіль як наукового закладу, правду кажучи, насторожило. Тим паче, після недавньої зустрічі з депутатом і його лікарем.

– Це ви на що ж натякаєте? – запитав я.

– Та ні на що. Просто розмірковую, шукаю, як ви кажете, істину. Правда, я за це отримую непогану зарплату і тим відрізняюся від пацієнтів інституту імені Сербського. Так ось, розмірковуючи, я гадаю, що ну, не може такого бути, щоб нормальна людина щось таке виношувала без всілякої вигоди для себе.

– Послухайте, – сказав я йому, – мені здається, десь я вас раніше бачив.

– Можливо, – сказав він. – Земля кругла, могли б і пересіктися. Але я все-таки про Крим. Чи не думаєте ви, що якби ми його не повернули, то на Севастопольському рейді вже гойдались би американські авіаносці?

Звісно, я, як патріотично налаштований громадянин, тільки при одній думці про іноземні кораблі, що гойдаються на чорноморській хвилі, повинен був би здригнутися від жаху, але я, уявіть собі, не здригнувся.

– Та біс із ними, – кажу, – нехай собі гойдаються.

– Ех, – печально зітхнув він, – скільки вас не вчили, скільки не виховували, а почуття пильності не привили. І ви, доживши до похилих літ, не розумієте, яким постійним небезпекам ми піддаємося. Ви не розумієте, що нам протистоїть весь світ. Що на нас насувається Європа, розтлінна, бездуховна, аморальна, зі своїми фальшивими цінностями, одностатевими шлюбами і населенням, що його зачали в пробірці. Невже вас це не турбує? Ні? І ви навіть не боїтеся наближення до нас блоку НАТО?

Тут я уважніше придивився до його невиразних рис і навіть сплюнув з досади.

– Чорт забирай, Іван Іванович, – сказав я. – Я вас знову не упізнав. Бо ви, мені здається, іще більше помолодшали.

– Так, – погодився Іван Іванович, нітрохи не знітившись. – Помолодшав. Тому що у нас, у нашій службі, йде оновлення організму. Так, ми змінюємося, а ви, на жаль, ні.

– По вас це дуже помітно. І кіска у вас така молода. Не сива зовсім. Здається, і не вошива. До речі, можна вас за неї посмикати? – запитав я і простягнув руку.

– Ні-ні, – відсахнувся він, видавши себе з головою. Я зрозумів, що кіска у нього не просто кіска, а кіска з вплетеним у ній мікрофоном. У чому він мене тут-таки переконав, коли вивів кіску з-за вуха і спрямував на мене.

– Ну так що ж все-таки, – сказав він украй серйозним і недружелюбним голосом, – ви правда не боїтесь наближення до наших кордонів НАТО?

Я хотів був за звичкою збрехати, що боюсь, жахливо боюсь цього НАТО, що воно присунеться до нас зі своїми базами, що воно зробить нам іще щось – що саме, я не знав – погане, і раптом я подумав: а з чого ж це я став би боятися цього НАТО? Ну, наблизиться воно і що воно мені зробить? Навіщо я йому буду потрібен? І тут мене прорвало, і я закричав на цього Івана Івановича: