– А чи не пішов би ти туди-то й туди? Не треба мене лякати. Я не боюсь наближення НАТО. Я боюсь вашого наближення до мого дому, до мого тіла, до моєї душі. Я вас боюсь, усіх ваших служб, які на три букви, вашу поліцію, слідчий комітет, прокуратуру, суд, вашу Державну думу та її депутатів, вашу вертикальну демократію, ваші вагонзаки, народні фронти, антимайдани і дев’яносто відсотків вашого електорату, який раніше називався народом, а насправді весь разом є чортзна-що.

Іван Іванович усе це вислухав, записав на диктофон, перевірив якість запису і сказав:

– Гаразд, я доповім, але дарма ви так про народ. Народ – це поняття святе, – додав він і, перехрестившись, розтанув у нічному ефірі.

А я пішов далі вздовж колони автомобілів, що вишикувалися один за одним. Були вони різного виду і призначення. Стояли тут старі «Волги», подержані «Жигулі», нові «Лади», один «Запорожець» першої конструкції, горбатий, який, як підсміювалися, собак боявся. Але більше було іномарок, всіляких «мерседесів», «фольксвагенів», «ягуарів» і подібного. Стовбичили в загальній черзі чотири автозаки з написами на бортах «В’язні сумління» і грузовики з накритими кузовами. На бортах грузовиків біліли трафаретні написи: «Вантаж-200», «Вантаж-300» і «Вантаж-400». Я вже знав, що вантаж-200, чи просто «двохсоті», це вбиті, а «трьохсоті» – поранені, стосовно ж «чотирьохсотих», то, як мені пояснив один інформований перехожий, це наші відважні добровольці, які хто в Донецьк, хто в Дамаск їдуть «чотирьохсотими», а назад мають шанс повернутися «трьохсотими» чи «двохсотими». «Чотирьохсоті» були юні, худорляві і прищуваті. Котрі сиділи в задніх рядах, визирали з-під брезенту, протягували до мене тонкі руки і, називаючи мене хто батею, хто дідом, просили закурити, на що я відповідав, що сам не курю і їм не раджу, оскільки молодому, виснаженому і незміцнілому організму нікотин може завдати непоправної шкоди.

За грузовиками стояла ще шеренга військових автобусів, у яких їхали герої революції, Громадянської війни, Великої Вітчизняної, афганської, чеченської, грузинської, української та інших. Серед героїв були двадцять шість бакинських комісарів, двадцять вісім героїв-панфіловців і штук сорок розп’ятих хлопчиків. З автобусів ніхто не виходив, зате з інших, цивільних автомобілів водії і пасажири повилазили надвір розім’ятися, попісяти і покурити. Пасажирами були люди всіляких сучасних професій: дилери, менеджери, провайдери, промоутери, девелопери, ріелтори, діджеї, мерчендайзери і два омбудсмени. Всі вони збилися в окремі групки. Наблизившись до однієї з таких груп, я почув, як вони голосно говорять про першу особу держави. Будучи сильно зіпсованим колишніми обставинами життя, я чекав від них чогось такого критичного і був сильно розчарований тією одностайністю, з якою вони схвалювали все, що він для них зробив, і казали про любов до нього такими словами, яких, можливо, ніколи не чули від них їх наречені і дружини, не кажучи вже про матерів. Здавалося б, чуючи такі слова, я, як громадянин, мав би тільки радіти, але мені, скажу чесно-пречесно, так надокучило жити в умовах палкої і жертовної любові народу до існуючої влади в будь-якому її вигляді, і так від всього цього нудить, наче якби мене змусили все життя харчуватися однією тільки чорною ікрою.

Я увімкнув ліхтарик у своєму айфоні і пішов, як Діоген, шукати людину. Я маю на увазі людину, яка володіє людськими якостями бути хоч іноді чимось невдоволеною. Я йшов і кожному зустрічному ставив одне і те саме запитання: «Крим наш?» Він відповідав: «Наш» – і я йшов далі, доки не побачив у загальній шерензі машин скромний бежевого кольору мікроавтобус з червоними дипломатичними номерами і написом на борту просто таки не нашими літерами: «State department of the United States of America».

Як я вже вам доповідав, я по-їхньому іноді, коли дуже мене притисне, трохи кумекаю. Тому, побачивши напис на автобусі, я відразу зрозумів, що це і є той самий відомий держдеп, про якого я так багато чув, точніше, його мобільна філія. Це ж треба, просто на нашій московській вулиці стоїть, і не зрозуміло, як це допускають ФСБ й міліція! Може, правду той божевільний, що вдавав із себе депутата, казав, що країна наша окупована американцями. Тоді й з пересувного держдепу в Москві нічого дивуватися. Не здивувався я і з черги мужчин і жінок жалюгідного вигляду, що стояли сюди, – всі в майках з портретами американського президента, деякі з американським прапором, а інші з написами на грудях: «I love America», «I love American cookies» («Я люблю американське печиво») і «Obama is great!», але всі в однакових бейсболках, на яких на кожній по-російськи написано: «Іноземний агент». Я, було, засмутився, що мені таку довгу чергу не вистояти, але тут хтось мене упізнав, шепнув наступному і по черзі пройшов шелест: люди з уст в уста передавали моє прізвище, а потім всі повернулись до мене, стали мені аплодувати і запропонували пройти без черги. Чесно зізнаюсь, все-таки іноді приємно бути упізнаваним. Не тільки через природне честолюбство, а ще й тому, що, дякуючи моїй відомості і репутації, люди доволі часто проявляють до мене всілякі корисні знаки уваги, часом навіть уступають місце в метро. Тим паче приємною була увага моїх наперед відомих однодумців у тому розумінні, що я, хоча формально і не вважаюсь іноземним агентом, по суті, давно ним практично є, поширюючи провокаційні чутки, що там люди живуть краще, ніж тут.

Але перш ніж скористатися великодушністю тих, хто стояв у черзі, я задав їм загальне запитання з приводу Криму, і лише після того, як вони хором відповіли «Не наш!», я рушив уперед і біля входу в автобус зіткнувся з солідним мужчиною, що виходив звідтіля, – з окладистою сивуватою бородою, в старовинному демісезонному пальті зі смушковим коміром. У руці в нього була товста, важка палиця з набалдашником у вигляді собачого черепа. Обличчя його було мокрим, очевидно, від сліз. Напевне, з ним щось сталося. Мені здалося, що я цього чоловіка десь бачив, чи то живим, чи то в кіно, чи то по телевізору, точно не пригадаю. Я також хотів з ним привітатися, але забарився, не знаючи, як правильно йому сказати – хеллоу чи здрастє, але він од мене відвернувся, обличчя прикрив вільною від палиці рукою і швидко покрокував у бік зарослого бур’янами пустиря. Мені стало дуже цікаво, що це він у мікроавтобусі робив, хто довів його до сліз і чому.

Я за старою звичкою роздивився довкола, чи не стежить за мною хто, але нічого не зрозумів, бо серед цих небажаних іноземних агентів могли бути і бажані співвітчизняні, які стоять тут під виглядом небажаних іноземних. Коротше, нічого не зрозумівши, я швидко пірнув у цю машину. Там, дивлюсь, тепло, затишно, звідкілясь ллється тиха музика, перед низьким столиком на кшталт журнального в м’якому кріслі сидить високий чолов’яга в помаранчевих джинсах і такого ж кольору футболці з електронною сигарою у роті і склянкою віскі в руці. Таке відчуття, що я його десь уже бачив. Чи то на якихось карикатурах сорокових років минулого століття, чи то живцем. Бачу, на правому боці грудей у нього бейджик зі знайомим ім’ям: Джонсон енд Джонсон.

– Хеллоу, – кажу йому, – містер Джонсон енд Джонсон. Хау ар ю тудей…

– Хай, – відповідає він, не виймаючи з рота сигари. – А ви, власне, хто?

Я назвався, сподіваючись, що він ахне, сплесне руками: «Як же, як же! Яка честь!». Можливо, навіть зізнається, що читав у перекладі «Зимове літо». Він, однак, і вухом не повів, але поцікавився крізь зуби:

– Хай! Вот ар ю лукінг фор?

У тому розумінні, що ви, мовляв, тут загубили?

– Та нічого, – кажу, – просто зайшов привітатися і дізнатися, чи не знайдеться для мене якогось заняттячка?

– Що, – каже він, – ви маєте на увазі?

– Ну, ось, – кажу я, – ви всіляким опозиціонерам так званим, ну, тим, котрі вітчизну нашу продають, ходять на марші зрадників, Державну думу називають державною дупою, лають першу особу нашої держави і насміхаються над другою, ви їм наче за це платите багато грошей. Ну, то, може, й мені щось підкинете.