– Ха, – кажу, – легко сказати – народ. А де я його візьму?

– Як де візьмете? У вашій країна сто сорок шість мільйонів. Якщо хоч би половина вивести на площа…

– Так це ж, – кажу, – не народ, а населення. Воно на площу не виходить. Воно коли не на роботі, то вдома сидить, горілку п’є і витріщається в телеящик.

– У вас у сусідній країна таке саме населення.

– Там не населення. Там народ. Він ледь що, на майдан виходить і скидає неугодних правителів. У них, ненормальних, одну людину вб’ють, так вони усім народом хвилюються.

– А у вас?

– А у нас хвилюються тільки сітьові хом’ячки. Надівають білі стрічечки, гуляють, посміхаються один одному і сподіваються, що влада від їхніх посмішечок одразу впаде. А щоб населення стало народом, щоби заворушились, обурились, його треба дуже сильно розізлити чи образити.

– От і займіться цим. Ви ж умієте і злити, і ображати, як я чув.

Ага, все ж таки чув! А робив вигляд, наче не знає, хто я такий. Гаразд, зробимо вигляд, що я обмовки не помітив. Пояснюю, що талант мій не настільки універсальний, як йому, можливо, здається.

– Злити й ображати я вмію не всіх. Тих, що при владі, скільки завгодно, але народ, тут вже вибачайте, це для мене святе.

– Але ж я вас прошу сердити не народ, а населення. А коли воно стане народом, тоді і без вас розгнівається.

Я не міг не признати, що логіка в словах Джонсона енд Джонсона є. І вона мені, коли я ще раз поглянув на написану ним цифру, здалася досить переконливою.

Ми вдарили по руках, склали протокол намірів, і Подвійний Джонсон запропонував випити за успіх подвійне віскі. Що ми й зробили. Після чого я попросив виплатити мені аванс. Він сказав, що авансу вони не дають, а оплачують всю роботу акордно після її завершення. Це мені не сподобалось. Мої видавці зазвичай не люблять слова «аванс», вважаючи його якимось не нашим. Завжди пропонують замість авансу роялті, тобто, відсотки, які я отримаю потім з кожного проданого примірника. Але я ж то знаю, що потім, коли я запитаю про роялті, вони моє запитання пропустять мимо вух і зроблять вигляд, наче слово «роялті» також їм здається чужорідним.

Я входив в автобус, а вийшов наче з якоїсь будівлі. Вийти то вийшов, але далі йти не зміг, бо дорогу мене перекрили якісь тітоньки, які перед під’їздом будівлі стояли широким півколом зі злостивими обличчями і картонками, на яких було написано щось на кшталт: «Майдан не пройде!», «Yankee go home», «НАТО – ГІВНАТО», віршик «Нам редиска й навіть ріпа смачніша за печеньки держдепа!», «Обама, руки геть від моєї пенсії!». І серед цих тіток, дивлюся, стоїть… хто б ви думали?.. Наша Шура з картонкою, на якій написано: «Обама – чмо!».

Побачила мене, здивувалася, перелякалася, стала ховатися за спину своєї сусідки.

Я, звичайно, ступив до неї, сусідку відсунув й кажу:

– Ти що тут робиш?

Стоїть, мовчить. Я повторив своє запитання.

Отямилась.

– Та так ось просто стою. А ви вже кліщика витягли?

– Ти мені кліщиком зуби не заговорюй. Я тебе запитую, що ти тут робиш і що це в тебе написано? Хто такий Обама, ти знаєш?

– Ну цей…

– Цей хто?

Мовчить.

– Ну, ти можеш мені сказати, хто він, цей Обама?

– А чого ви питаєте? – втрутилась відмовниця від печеньок. – Тут же написано: «Обама – чмо».

– А я, – кажу, – не з вами розмовляю. – І знову звертаюся до Шури: – Як ти сюди потрапила?

Мнеться, відповідає невпевнено:

– Ну, погуляти вийшла, а тут бачу – народ, ну я й цього…

– Ага, за двадцять кілометрів вийшла погуляти, а тут – народ. Ну, а все-таки, що за лозунг ти тримаєш?

Вона таку міну невинну скривила:

– А я не знаю. Мені дали.

– Хто дав?

– Так цей же… Тимофій Сергійович.

– Семигуділов? І заплатив тобі?

– Обіцявся.

– Скільки?

– Сто рублів.

– Всього-навсього?

– А що ж. Я жінка проста, сільська, малограмотна, мені стільки, скільки вам, не дадуть.

Тут вона стала ридати, каятися, а я її – соромити:

– Ех, ти, дурепа ти, дурепа дурнувата! Як же ж, – кажу, – ти на ніч дім залишила, собака один замкнутий, може, вночі від страху виє, а ти тут з цією ідіотською картонкою за сто рублів.

Доки я її соромив, а вона ридала, мені стало шкода її.

– Гаразд, – кажу, – викинь цю гидоту і йди додому, а сто рублів Семигуділову кинь у пику. Я тобі вдома поверну подвійно.

Не пам’ятаю, як дійшов до машини. А там все те саме. Машина наша стоїть серед інших, біля світлофора вже зібрався доволі таки великий для такого пізнього чи, навпаки, занадто раннього часу натовп. Уздовж дороги вишикувались в ряд зібрані за рознарядкою представники робітничого класу і бізнесу, студенти, яким пообіцяли по двісті рублів за вихід, православні активісти з ображеними обличчями, а між ними жінки з дітьми. Молоді і старі, очевидно, мами і бабусі з хлопчиками і дівчатками віком років від чотирьох до чотирнадцяти.

– А ви що тут робите? – запитав я одну з бабусь.

– Та ось внучка свого привела, Іллюшку, й інші так само, хто синочка, хто внучку, хто племінничка.

– А для чого?

Вона охоче пояснила, що скоро їхатиме наш Головний і, може, зверне увагу. А у нього є звичка: якщо на дорозі помітить малюка з симпатичним пузиком, то непремінно зупиниться і поцілує в пупчик. І це як святе благословення, як причислення дитини до лику ангелочків небесних.

– Ну, що ж, – кажу, – ждіть, сподівайтесь.

Повернувся в свою машину, а там – сонне царство. Варвара спить, Паша за кермом куняє, й Іван Іванович сопе в дальньому кутку. Зінуля, відвернувшись до вікна, тихо плаче. Я запитав, у чім річ, виявилось те, чого я й очікував: померла породілля. Зінуля плаче і крізь сльози шепоче:

– Ненавиджу! Ніколи не прощу! Ненавиджу Обаму і Хілларі Клінтон!

– За що? – питаю.

Вона витерла сльози краєчком коміра і поглянула на мене з подивом.

– Як за що? Жінка померла. Майже на наших очах. А вас це що, зовсім не зачіпає?

– Дуже навіть, – кажу, – зачіпає. Але при чому тут Обама і Клінтон?

– А що по-вашому, зовсім ні при чому? Жінка, молода, двадцять чотири роки. Уявляєте?

– Уявляю. А з американцями який тут зв’язок?

– У тому то й річ, що ніякого.

– Не розумію.

– Пояснюю на пальцях. Жінці двадцять чотири роки. Їй би ще жити й жити. І дитина, ще не народившись, також загинула, а у них навіть щипців немає і тазоміра.

На цих її словах я знову відключився.

Не знаю, як в інших звірів, а у домашніх собак точно є здатність чути наближення очікуваної події задовго до того, як вона відбудеться в межах, доступних органам бачення, слуху і нюху. Скажімо, мій Федір лежить на дивані і дрімає. Раптом настовбурчує вуха, піднімає голову, зістрибує з дивана, біжить до дверей, починає їх шкрябати і гавкати. І я вже знаю, що скоро з’явиться моя дружина. Вона ще не тут, ще десь за два чи три квартали від дому, але вона наближається, і собака якимсь чином це відчуває. Ця здатність в не такій розвиненій формі є і у людини і проявляється в специфічних обставинах, наприклад, під час несення нічного чергування.

У часи моєї солдатської молодості мені часто доводилось стояти на нічних постах. Спати, звісно, не можна було, але я собі іноді це дозволяв, сидячи на чомусь, а то й навстоячки. Спав, але раптом якесь тривожне відчуття примушувало здригнутися, насторожуватися, вдивлятися в темряву, де нікого не було видно і чутно і тільки через хвилину-другу з’являвся, наприклад, перевіряючий.

Таким чуттям володіє багато людей нічної праці, які при можливості можуть задрімати, але готові негайно прокинутися, як тільки можливість закінчилася. Ось і зараз я спав так міцно, що навіть і вві сні нічого не бачив, крім американців і донецького розп’ятого хлопчика, але прокинувся і відчуваю: щось не те. Щось таке розбудило і Пашу. Перед цим він спав, поклавши голову на кермо, і, здається, навіть міцно. Схропував уві сні, цмокав губами і кликав до себе якусь Катю. Але раптом стрепенувся, повертів головою і мовчки взявся за ключ запалення. І очевидно одночасно з ним інші водії зробили те саме. Один за одним загурчали мотори і спалахнули фари. І тільки після цього, напруживши зір, я щось побачив. Побачив, що там, на Кутузовському проспекті, на самому його початку, себто в кінці, де тонким пунктиром світиться смуга МКАДа, з’явився розсип синіх вогників, що летіли в наш бік. Наче скляні коралі хтось щедро сипонув на дорогу. Вогні наближалися з шаленою швидкістю і з наростаючим шумом, і врешті-решт я побачив незвичайну кавалькаду. Попереду, розсипавшись по всій ширині Кутузовського проспекту, розмашистим журавлиним клином летіли сорок (не зважаючи на величезну швидкість, я встиг порахувати) мотоциклістів, усі зі сліпучо спалахуючими синіми, червоними, ще й зеленими мигалками, від чого все навколо – будинки, машини, обличчя тих, що стояли скраю проїжджої частини, пішоходів заблискало неймовірними переливами кольорів. За мотоциклістами цугом йшли два чорних «каділлаки», за «каділлаками» – два «мерседеси», всі також, звичайно, з мигалками, а за ними він, дивовижний вершник на триколісному мотоциклеті, в костюмі з рожевого пір’я, у шлемі з окулярами і з дзьобом замість носа, довгим, як у пелікана. Але оскільки пір’я, шолом і дзьоб відбивали спалахи всіх цих синьо-червоно-зелених мигалок, то весь вершник був схожим на казкову жар-птицю.