– Ой, красота ж яка! – від усієї душі заволала Зінуля.

А Паша, розкинувши руки, ту ж саму думку висловив іншими словами з нагадуванням матері. Він же здогадався вчасно вихопити свій мобільник і тепер знімав на відео це чудове видовище.

За жар-птицею пеліканом, дотримуючись дистанції, мчав реанімобіль людський, за ним ветеринарна «швидка допомога», далі інкасаторська машина – броньований мікроавтобус, поліцейський броньовик на восьми колесах, а за броньовиком знову мотоциклісти, ще сорок штук. Коли вони пролітали мимо, Паша натис на клаксон, і всі автомобілі у пробці одночасно загуділи, всі пішоходи, що накопичились біля краю дороги, заулюлюкали і стали показувати триколісному мотоциклісту палець. Але він, вочевидь, звукові сигнали сприйняв за вітальні, а не в дуже ясному освітленні середній палець сприйняв за великий, тож на ходу помахав усім нам рукою в білій пальчатці. Я йому також помахав окремо, і мені чомусь здалося, що він цей мій жест помітив.

Нарешті нам дали зелене світло, поліцейський перед нашою машиною змахнув своєю палицею, і всі машини разом з нашою, мов застояні коні, рвонули вперед. Нас тут-таки обійшли і зі страшним ревом помчали до місця свого призначення пожежні машини, але в цьому, здається, вже не було великої потреби, бо супермаркет догорав і вітер роздував окремі головешки, завихрюючи над місцем події хмари попелу. Втім, ця пожежа вже мало стосувалася моїх думок, бо я ще перебував під сильним враженням від кавалькади, що ось промчала мимо.

Звісно, вся ця кавалькада справила на мене сильне враження. Хоча її пишністю я був все ж таки покороблений. Я поміркував і поділився своїми думками зі своїми супутниками: ну, навіщо він ганяє по Москві з цими мотоциклістами, «каділлаками», «мерседесами» і броньовиками? Скільки ж усе це може коштувати, скільки всього хорошого можна за ці гроші побудувати, дітей скількох вилікувати.

– Ну, як же це, – одізвався знайомий голос. Я озирнувся на голос і побачив Івана Івановича, який сидів у темному кутку, затисши вудочку між коліньми. – Як же це, – повторив він. – Це ж перша особа держави. Мотоциклетний ескорт належить йому для пошани, «каділлак» для шику, броньовик для охорони, «мерседес» для обслуги.

– А реанімобіль? – запитав я.

– Ну, це і їжаку ясно, – відповів Іван Іванович. – Мало що в дорозі може трапитися. ДТП, інфаркт, інсульт, апендицит, теракт. Треба ж відразу щось робити. Це ж не ми з вами. З нами, коли щось трапилось, байдуже. А що буде, коли з ним може те саме трапитися?

Я задумався: що ж буде і чи буде колись щось? А на свій подив з приводу наявності серед машин супроводу ветеринарної служби отримав не зовсім чітке роз’яснення, що Перша особа, працюючи з дикими тваринами, досягла такої досконалості в мистецтві перевтілення, що часом для надання їй повноцінної медичної допомоги потрібна консультація ветеринара.

– Ну, гаразд, – сказав я, – гаразд, я зрозумів. А інкасаторська машина навіщо?

І на це запитання я отримав зрозуміле пояснення. У Першої особи держави особистих витрат практично немає. Житло, їжа, одежа, транспорт – все, як кажуть американці, free of charge. Все безкоштовно, а зарплата пристойна. От він її і відкладає, а тепер накопичене вдома зберігати побоюється. Тим паче, що в нього всіляких домівок повсюди без ліку, забудеш, де ховаєш.

– Але навіщо вдома зберігати? – заперечив я. – Є ж Ощадбанк, ВТБ.

– Наші банки? – перепитав Іван Іванович і голосно розсміявся: – Ха-ха-ха!

Я сказав:

– Ну, якщо наші банки для вас ха-ха-ха, то є ж, наприклад, офшори.

Тут Іван Іванович не стримався:

– Ви що? Які там офшори? А санкції?

– А… санкції… так. Про санкції я якось і не подумав.

– Егоїст, тому й не подумав, – сказав Іван Іванович – Вас санкції не торкаються, а на тих, кого торкаються, вам, як я бачу, наплювати.

– Ну чому ж наплювати? – заперечив я. – Я дуже за них переживаю, але для таких людей, як наш Перодер, відкриті будь-які найнадійніші банки. Американський, німецький, швейцарський.

– Ет! – зітхнув Іван Іванович. Важко зітхнув, непритворно. – Наївна людина. Це не банки, а морозильники. Збереження навіть наших олігархів заморожують. А вже як трапляться гроші нашого Перодера, їх вони зі своїх скарбниць і зовсім не випустять. Скористаються нагодою. Шантажуватимуть, стануть вимагати повернути Крим чи подати у відставку, чи ще щось. Так що, молодий чоловіче (це він так мене назвав), не все так просто, як здається.

Ми ще майже нічого не сказали про Другодера. Про цього чудового чоловіка кажуть, що він, по-перше, не відкидає тіні, бо сам є тінню, а по-друге, не має ніякого обличчя. Злостивці стверджують, що він не має навіть тіла, себто порожнє місце. Щось на кшталт невидимки. Що крізь нього можна бачити інші предмети, як скрізь чисте скло. Але це, звісно, нісенітниці. Я особисто його зустрічав і пробував крізь нього щось розгледіти, але у мене нічого не вийшло. Взагалі про нього багато зайвого плетуть, у нас взагалі, знаєте, коли людина піднімається на вершину влади, так у неї спочатку знаходять лише найвищі якості, а потім найнижчі вади і червоточини. Обов’язково нагородять щось таке, за що в часи моєї молодості давали переконливий тюремний строк. Тоді висловлювання людей про подібних осіб були, я б сказав, більш зважені. А нині…

Люди це ж такі істоти, що тільки-но їм дозволиш говорити, що заманеться, так вони що заманеться і говорять. Від чого в наших конкретних умовах я радив би стримуватися і не забувати, що в нас є компетентні органи на три букви. І хоча букви ці раз по раз переставляються, але суть органів взагалі-то не міняється. Вони і раніше особливо говіркими людьми цікавилися, і тепер не думаю, щоб пропускали усе мимо вух. Але поки що народ розбестився, патякає, що на думку спаде, а деякі (відсотків десять) в патяканні цьому навіть перших осіб держави не минають і, повторюючи усілякі плітки, загинають пальці, де хто що украв, які палаци побудував і кого в цих палацах водить в ліжко.

Ну, якщо Перодера ще якось побоюються, то Другодера взагалі за людину не вважають, і всі, кому не ліньки, насміхаються над ним безсоромно просто в вічі. Хоча, будучи Другим, але тимчасово виконуючи обов’язки Першого і ставлячись до дорученої справи ревно, він зоставив після себе глибокий слід, який досі деякі реакціонери ретельно намагаються стерти. Головне, він відразу й одверто сказав жителям нашої країни, що бути здоровим, багатим і ситим краще, ніж бідним, хворим і голодним. Це було щось нове. Революційне. До цього ми й самі так думали, але вголос висловлювати не наважувались, хіба що пошепки, на кухні чи суто поміж своїми. А тут – на повен голос по всіх каналах тіві, і ми зрозуміли, що нарешті сталося те, про що мріяло багато поколінь: до влади прийшла наша людина, котра прогресивно мислить, діяльна, реформатор і демократ. Її демократизм проявився у тому, що, проводячи реформи, вона врахувала думку не лише співгромадян, але й братів наших менших, і ще менших (у розумінні менших, ніж менші) сестер, себто наших корів, котрі не бажали признавати переходи часу з літнього на зимовий і навпаки, в знак протесту сильно знижували надої. Він одмінив зимовий час, скоротив кількість часових поясів, і молока у нас стало хоч залийся. Чотири роки жили ми за коров’ячим часом, доки колишній Перодер знову не став справжнім і не повернув час назад до зими. Після чого знову сильно похолодало.

Таким чином, од усіх нововведень нашого реформатора практично більше нічого не зосталось, крім думки, яка його пережила, що все-таки, як не крути, а бути здоровим, багатим і ситим краще, ніж бідним, хворим і голодним. Чотирьох років йому не вистачило на більше. І мав рацію Корній Чуковський, колись зауваживши, що Росія – це така країна, де треба жити довго. В інших країнах це не обов’язково. В іншій країні пожив трохи, побудував дім, народив сина, посадив дерево, ну, і досить, уступи місце іншим з саджанцями. Бо там скільки не живи, нічого цікавого не діждеш. Навіть у владі. То ліві правлять, то праві лівлять, а в чому різниця? А ні в чому. Не те що у нас.