– А з чого видно, що всі ці дані стосуються саме вас?

І знову почалася та сама казка про білого бичка: докажіть, що це ви, докажіть, що це ваш паспорт, що в паспорті ваше прізвище. І те саме повторилося з появою тризіркового генерала, і чотиризіркового, а коли вже маршал з великою зіркою став повторяти ті самі дурнуваті запитання, я не витримав, зірвався на ноги, обхопив голову руками й заридав вголос.

– Я нічого не розумію. Чого ви від мене добиваєтесь? Що вам не зрозуміло? Ця книжка називається паспорт. На ній написано «паспорт», і вона є паспорт. Це паспорт мій, бо на ньому написані мої прізвище, ім’я та по батькові. Точніше, мої прізвище, ім’я та по батькові на ньому написані, бо він мій. І фотографія на ньому моя. Це фотографічний знімок мого обличчя, зроблений в офіційному фотоательє на Ленінському проспекті, за що я заплатив дев’яносто рублів. Тут, бачите, все моє: очі, вуха, родимка на лівій щоці.

Здається, я впав в істерику і став битися головою об стінку. І хтось закричав, що знову попався псих, небезпечний для суспільства. Якісь люди в білих халатах схопили мене й скрутили. В руках одного з них з’явився шприц більше за велосипедного насоса. Голка в ньому була довга й крива, схожа на кравецьке шило. Якби я спав, то від цього уколу мусив би прокинутись. Але, очевидно, я не спав. А якщо спав, то так міцно, що не прокинувся, а перейшов в інший сон, у якому я лежав на вузькому ліжку з прив’язаними до нього руками й ногами, а поруч на стільці сидів симпатичний лікар, у якому я упізнав знайомого мені Івана Івановича.

– Заспокойтесь, – сказав він привітно, взяв мою руку в свою і став мацати пульс. – Постарайтесь забути все, що вас хвилювало. Тут ви в цілковитій безпеці. Тут всі свої. Тут вам буде добре і комфортно. Ви можете згадати, що вас привело сюди?

Я, подумавши, вирішив про всяк випадок розпочати все спочатку і сказав, що мене сюди привів кліщ.

– Кліщ? – він дістав з кишені айфон останньої моделі, потикав у потрібні кнопки і знову підвів на мене очі. – Ім’я, по батькові?

– Мої? – запитав я.

– Ні, не ваші, а того, який вас привів. Кліща.

Я подумав і запитав:

– Скажіть мені, будь ласка, хто з нас божевільний?

Він не здивувався, не розгнівався. Знизав плечима.

– Це залежить від точки зору.

– Тобто?

– Тобто, я тут числюся лікарем і з моєї точки зору божевільними є ті, кого я лікую, і мені здається, я маю рацію. Але вони в свою чергу вважають божевільним мене і їм здається, що правда за ними. Однак ви мені не відповіли на запитання про ім’я і по батькові пана, що привів вас сюди, якщо не помиляюсь, Кліща.

Не знаю, що я зробив би, якби не був міцно прив’язаним до того, на чому я лежав. Будучи прив’язаним, я міг би обуритися бодай словесно, але я згадав про шприц і тому спробував допомогти лікарю реалістично уявити те, що сталося. Дуже, як мені здалося, спокійно я йому пояснив, що в мого кліща ніякого імені і по батькові немає, бо він не людина, а лісова членистонога комаха, яка залізла мені в живіт і не хоче з мене вилазити.

– Ах, ось воно що! – сказав лікар. – У такому разі вам потрібно не до мене, а до ентомолога, якого ваш кліщ, можливо, зацікавить. А до мене, якщо у вас виникне потреба, будь ласка, коли завгодно.

Він покликав санітарів, звелів мене розв’язати. Мене розв’язали, і я пішов до виходу, але опинився не на вулиці, як сподівався, а в іншому кабінеті, де на стіні висів портрет першої особи держави, а за столом сиділа друга особа, себто не друга особа держави, а друга в цій кімнаті після тієї першої, що висіла.

Носій обличчя цієї особи, надзвичайно рум’яного, як кажуть, кров з молоком, викотився з-за столу і виявився маленьким пузатеньким чоловічком у темному костюмі з краваткою к цяточку, голова невелика, посаджена між плечима без всілякої ознаки шиї, а очки й зовсім крихітні, наче сірникові головки, що їх зсередини хтось постійно вертить. Чоловічок протягнув мені руку для потиску, м’яку, наче ватою набиту.

– Здрастуйте, здрастуйте, – сказав він привітно, не випускаючи мою руку зі своєї, і очки його зовсім потонули десь в глибині жорстких складок обличчя. – Дуже радий вас бачити.

– І я, – сказав я, як здалося мені, цілком щиро, – дуже-дуже радий вас бачити.

– А я, – сказав він, – ще більше радий вас дуже бачити.

– А я, – сказав я, – іще більше, чим більше, більше, чим дуже, радий бачити вас.

– Приємно чути, – сказав він і, не випускаючи моєї руки зі своєї, зробив паузу, назвав себе іменем, яке мене вже не дивувало: звичайно, Іван Іванович.

Природно, він запитав мене про причини моєї появи в його кабінеті, і я знову пояснив усе спочатку:

– Був у лісі, одягся нормально: чоботи, куртка, кепка, закривався, як міг, а кліщ все-таки проліз. Їх нині стільки розвелось, що просто жах. І лізуть в усі дірки, всмоктуються, всотуються в будь-яку частину тіла. Ви собі уявляєте?

– Дуже навіть уявляю. Щовечора, коли дивлюся телевізор.

– Коли дивитесь телевізор?

– Авжеж. Ви ж під кліщами, як я розумію, не комах маєте на увазі, а паразитів людського роду. Наших членів уряду, депутатів, чиновників, олігархів, от уже дійсно уп’ялися в тіло країни, смокчуть кров з народу, ніяк не нажеруться. Наші люди завжди крали, але не в таких же масштабах! Раніше присвоювали сотні, ну, тисячі, ну, десятки тисяч, але зараз крадуть і вивозять за кордон мільярди.

Я, звісно, підтакнув:

– Так, – кажу, – дійсно, вп’ялися, всмокталися і вивозять, але я, власне кажучи, не про них.

– А про кого ж іще?

– Бачите, я з вами цілковито згоден, ці люди, яких ви назвали кліщами, вони дійсно зовсім уже, як кажуть, оборзіли, вони, я вважаю, ганьба нашої країни і являють собою навіть дуже велику загрозу національній безпеці нашої федерації. Але мене зараз турбують не так вони і не американське втручання в справи суверенних держав, і не санкції Євросоюзу, і не просування на схід блоку НАТО, і навіть не зростаючі ціни на ЖКГ…

– А що ж може вас турбувати? – запитав лікар, спантеличений моїм одкровенням.

– А понад усе, – кажу я йому, – в теперішній поточний момент турбує, як я сказав вам, кліщ. Але не фігуральний, не депутат якийсь там, не міністр, не прем’єр-міністр, ці само собою давно в печінках мені сидять, а звичайний лісовий кліщ, маленький такий, членистоногий. Він, паразит, заліз не в тіло країни і не в душу народу, а ось сюди мені особисто під шкіру, і ніхто не може його витягти. Мені сказали, що ви можете цього паразита видалити.

– Ах, так ви про лісового кліща? – дойшло до нього нарешті. – Про просту таку комаху. Його витягти, звісно, можна. А за що? Що він вам зробив поганого?

– А, по-вашому, добре, що він вліз у мене весь цілком і гризе мене зсередини? Добре це?

– Вам не дуже, – сказав роздумливо мій співбесідник. – Але йому, напевне, подобається. Тепло, затишно. Ви для нього зараз і їжа, і дім. А ви за те, що він з’їсть трохи вашого зайвого жиру, ви, такий великий, хочете його, маленького, знищити. І ще хочете, аби я обурився тим, що він вас їсть? Але ми всі когось та їмо. Ви їсте, наприклад, свиню чи курку, він їсть вас.

– Яке ж тут може бути порівняння? – сказав я впевнено. – Я людина, а він усього-на-всього комаха.

– Це ви в тому розумінні, що раз ви людина, то маєте право їсти когось, а він не має. А де це і в якому законі написано? В конституції чи, може, в якійсь декларації про права комах? І що це за уявлення, що ви людина, а він для вас усього-на-всього? А вам не спадає на думку, що якщо для вас він усього-на-всього комаха, то ви для нього всього-на-всього запас їжі? Це ви начитались усього, наслухалися всіляких високих нісенітниць і уявляєте собі, що людина – це звучить гордо. Людина створена для щастя, як птах для польоту. Що це значить? Це ж дурня якась.

Сподіваючись, що лікар урешті-решт якось мені допоможе, я делікатно нагадав, що слова, процитовані ним, промовив колись знаменитий свого часу письменник.