– Ну і що, що знаменитий, ну і що, що письменник? Та ці знамениті письменники іншим разом таке несуть, що, як кажуть, хоч стій, хоч падай. Ну що це значить: людина створена для щастя, як птах для польоту? Так само можна сказати: людина створена для щастя, як риба для плавання. Чи як курка для несення яєць. Чи… – він радісно підморгнув мені і ще раз переінакшив висловлювання Володимира Короленка якимось таким тоном… не знаю, як сказати, знущальним, чи що: людина створена для щастя, як кліщ для залізання під шкіру. Йому самому цей жарт здався таким смішним, що він буквально затрусився від сміху, і сміх його був схожим то на квакання жаби, то на собаче повискування, при цьому він дивився мені в очі, наче запрошуючи й мене веселитися таким самим чином. Мені було зовсім не смішно, однак через ввічливість я… куди мені було діватися… я ж від нього залежав… я також підхихикнув, але у мене це вийшло якось нещиро, фальшиво і, коли нарешті він заспокоївся, я все-таки вирішив нагадати йому про мету свого візиту, перед цим, звісно, полестивши йому вельми незграбно.

– У вас, лікарю, – сказав я, – таке чудове почуття гумору. Але даруйте, що я все про своє. Цей кліщ, яким би він не був хорошим, не я ж у нього вліз, а він у мене, і заважає мені жити.

– Знову за рибу гроші, – важко зітхнув лікар. – Авжеж, він заважає вам жити. Заважає, заважає, – повторив він наспівом і раптом пожвавішав: – Але ви знаєте що? Ми ж усі комусь чимось заважаємо. Він вам заважає, а ви йому заважаєте. Він, можливо, нарешті досяг того, про що все життя своє кліщине мріяв. Йому там тепло, затишно, ситно, а ви хочете його звідтіля витягти. Але якщо взяти бодай ваше людське начебто суспільство, так ви також один одному заважаєте. Ось ви, наприклад. У вас у видавництві книжки виходять, а в іншого письменника не виходять. Хоча він, можливо, й не гірший за вас.

– Та ну, – засумнівався я, – не гірший. Хто це не гірший?

– Ну, припустимо, трішки гірший. Але трішки гірший на якийсь, можливо, мікрон. Але вас друкують, а його – ні. І не тому, що він гірший, а тому, що ви вже, як кажуть, місце зайняли. Видавець не може друкувати всіх, і він вибирає декотрих. От вас вибрав, а тому, хто трішки гірший, місця не зосталось. Хоча він гірший ледь-ледь, на трішечки, і якби не ви, видавець, можливо, помітив би і його. І він, хоча трішки гірший за вас, став би в очах видавця трішки кращий за тих, котрі трішки гірші за нього. Ми всі комусь заважаємо. Я заважаю у нашому відомстві тим, хто трішки нижчий за мене, а мені, між нами кажучи, головний наш, ух, як заважає, ви навіть уявити собі не можете. Вже давно досяг пенсійного віку, а не йде. Два інсульти було, а не вмирає. Коли говорить, то ніби в нього каша в роті, при ходьбі ногу волоче, а в крісло своє вчепився, даруйте, мов кліщ, і ніяк його не одірвеш. Так от мені що робити? Також кисень йому перекрити, як ви цій нещасній комасі? Втопити його в олії? Також виколупувати якимось чином? Інший би на моєму місці… Але я, як бачите, цього не роблю. Він мені заважає, а я нічого – терплю.

Мені було незручно з ним сперечатися, але й не заперечити я не міг.

– Але ж ви, лікарю, – сказав я, – даруйте, зрівняли. Ваш головний, він як-не-як, можливо, не кращий за вас, а можливо, навіть і гірший, тим паче, що ногу волоче і каша в роті, але він все-таки людина, а в мені сидить комаха. Дрібна, нікчемна, мерзотна, огидна…

Доки я вимовляв усі ці епітети, його обличчя, на мій подив, наливалося кров’ю, а очі наче викотилися з орбіт і виражали таку злість, що мені стало не по собі і я вирішив завершувати свою тираду. У мене в запасі було ще декілька негативних епітетів стосовно кліща, але, дивлячись на обличчя свого співбесідника, я злякався, що дійшов до якоїсь межі, і вирішив завершити речення словами:

– …огидна комашка.

Я договорив цю фразу швидко, бо вважав необхідним довести її до точки і поспішив, щоб мене не перервали. Після цього запала мовчанка. Мій співбесідник дивився на мене важким поглядом з-під брів. Брови в нього були густі, кущасті, вони ворушилися і, як мені здалося, кожна волосинка ворушилася окремо, наче лапки кліща. Наша мовчанка була довгою, важкою і навіть зловісною. Мій співбесідник, здавалось, думає якусь важку думу. Але раптом він зробив відразу глибокий видих без вдиху і наче викинув із себе щось гнітюче. Наче скинув важку ношу і раптом сказав, зобразивши певний подив:

– А як же рівність?

– Я не зрозумів. Це ви про що?

– Ви ж, я чув, за рівність виступаєте, а де вона у ваших судженнях ця рівність, коли ви так погордливо заявляєте, я, мовляв, цар природи, а він усього-на-всього, як ви кажете, комашка.

Я в житті чував багато нісенітниць, але такої…

– Про що ви кажете, – розпочав я, намагаючись схилити його до логічного мислення. – Я, зрозуміло, за рівність, справедливість і ніс ні перед ким не задираю. Але я кажу про рівність у людському суспільстві. А яка може бути рівність між дрібною комахою і вищою істотою, єдиною, створеною Богом за своїм образом і подобою?

– Вища істота, – насмішкувато повторив співбесідник. – Створена за образом і подобою. Та хто це вам сказав? Яка самовпевненість! Якщо ви думаєте, що Бог створив вас за своїм образом і подобою, значить, Він у свою чергу подібний до вас?

– Авжеж, саме так.

– Неймовірна самовпевнена глупота. Ось ви знаєте, що один чеський письменник міркував так. Якщо Бог схожий на людину і має таку саму анатомічну будову, зокрема, має рот і зуби, що він ними робить? Пережовує і ковтає їжу. Тоді варто припустити, що в нього є і шлунок, який перетравлює їжу. А результат перетравленої їжі – це що? І через що це виходить?

– Не смійте! – закричав я. – Те, що ви кажете, святотатство.

– От-от, саме цього слова я від вас чекав. Але майте на увазі: всіляка вартісна думка, додумана до кінця, приведе до висновку, який ви назовете святотатством. А якщо я свої роздуми про вашого Бога продовжу і припущу за вас, а не за себе, що якщо він створений за образом і подобою, значить, мусить бути наділений усіма вашими слабкостями і вадами, усіма підлими властивостями вашої натури.

– Моєї натури?

– Не вашої особисто, а вашої, як це ви називаєте, людської.

– Я зрозумів. Але чому ви кажете вашої, а не нашої? Ви самі що, себе до людської породи не зараховуєте?

Вочевидь, моє запитання його якось так знітило, але й насмішило одночасно. Він захихикав дивно скрипуче і неприємно, при цьому поширюючи відразливий запах клопа. Доречно сказати, в нас чомусь вважається, що коньяк тхне клопами. Це ні чим не обґрунтована дурниця. Коньяк пахне коньяком, а клопами тхнуть тільки клопи. Від лікаря поширювався саме запах клопа, а не коньяку, що мені здалося дивним. Запах коньяку не видався б мені дивним, знаючи звичай наших пацієнтів розраховуватися з лікарями за надані ними медицинські послуги саме цим алкогольним напоєм.

– У якомусь розумінні, – сказав він, подумавши, – у якомусь розумінні я себе до всього живого зараховую, от від імені усього живого й запитую. Звідкіля у вас така зарозумілість, що Бог обов’язково має бути схожим на вас?

– А на кого ще йому бути схожим? Не на кліща ж, Господи прости.

– А чому б і ні?

До цього я розмовляв з ним ввічливо й обережно, боячись розгнівати його чи образити. Бо якось все-таки залежав від нього. Але коли дійшло до таких богохульних, скажу відверто, припущень, тут я вже ніяк змовчати не міг.

– Стоп, стоп! – сказав я. – Ви вже даруйте, пане лікарю, але я б від таких висловлювань утримався. Майте на увазі, що нашим суспільством такий хід думок сприймається дуже болюче. Хіба можна Всевишнього порівнювати з якоюсь жалюгідною комахою?

– З жалюгідною комахою, – повторив лікар, зітхнувши. – Але з вашої людської точки зору ця комаха може бути жалюгідна, а для Всевишнього, можливо, ви така сама жалюгідна комаха і не більше того. Ви скажете, і це святотатство. Але будь-яка вільна думка призводить до того, що ви називаєте святотатством. І я для вас, напевне… як це ви називаєте? Святотатник?