– Святотатець, – поправив я.

– Святотатець тільки тому, що міркую власною головою і насмілююсь дещо піддавати сумніву. Маю право сумніватися в чому завгодно, навіть в тому, що не підлягає жодному сумніву. В тому, що Земля кругла, вода рідка, цукор солодкий, а людина походить від мавпи. Маю право сумніватися, маю право вірити, маю не вірити. Я не виключаю того, що є Хтось, хто якимсь чином керує усім вселенським борделем, але можу припустити, не стверджувати, зауважте, а тільки припустити, що для керуючого Всесвітом ми, істоти, котрі живуть на нашій планеті, люди, кліщі, та хоч і блохи, не більше ніж жалюгідні комахи. Ба навіть і вся планета… Варто поглянути на неї з середньокосмічної відстані, ви цю пилину ні в який мікроскоп не розглянете. А що стосується самого Керуючого, так це тільки ваш недорозвинутий розум, ваша безглузда зарозумілість і вбога ваша фантазія можуть навести на думку, що Він, творець і володар усього Всесвіту, схожий на вас. Він, можливо, схожий на хмару, на Чумацький Шлях, на грім і блискавку, на пахощі квітучого бузку, на щось неуявне, а скоріше за все ні на що. Якби я думав, що Він дійсно є, я припустив би, що Він, скоріш за все, невидимий, нечутний, невідчутний. Ви не бажаєте признати можливе своє походження від мавпи, але для Бога, якщо ви в нього справді вірите, погодьтесь, нічого неможливого нема. А раптом він витворив вас не від мавпи навіть, а від чогось, як на вашу думку, нижчого, від того ж кліща, в якого заклав механізм еволюції? А звідкіля ви знаєте, що ви не просто самовідтворюючі роботи, створені вищими істотами з біологічних кліток? Ось вас зібрали, як фігурки з конструктора, і ви забігали, стали щось там винаходити, творити і думаєте, що це ви самі бігаєте, винаходите, створюєте. А насправді це Хтось грається в вас, як в олов’яних солдатиків. Розставляє по ранжиру, наділяє кожного якимись властивостями: цей нехай винаходить, цей творить, а ці нехай так і будуть солдатиками і нехай стріляють один в одного. І всі ці війни для Нього всього лише, як для наших дітей комп’ютерні стрілялки, рольові ігри. Ви обурюєтесь тим, що в суспільстві, де ви живете, немає рівності. Але ж ви піклуєтеся лише про рівність серед людей, ви згідно вашої, ні чим не обґрунтованої самовпевненості не можете собі навіть уявити, що Творець, цілком можливо, сотворив усі живі істоти рівними і для Нього немає різниці між людиною й інфузорією. Ви вважаєте кліщів паразитами і шкідниками, бо вони живуть за ваш рахунок і можуть нанести шкоду вашому здоров’ю, але подумайте, і ви погодитесь зі мною, що справжнім паразитом і найстрашнішим ворогом природи є людина, яка пожирає все живе, виснажує земні надра, ліси і поводить себе як найненажерливіший хижак. Вона винищує диких тварин, убиває домашніх і охоче тратить свій розумовий потенціал на вбивство собі подібних. Завдяки діяльності людини ріки міліють, ліси вигорають, в небі з’явилися озонові діри. Колись природа збунтується, нашле на вас кліщів, комарів, мурах. Цунамі вас затоплять, землетруси поховають під уламками будівель, а новий льодовиковий період зітре на землі усяку пам’ять про вас. Коли природа звільниться від вас, тоді й розпочнеться її повільне відновлення. Ось вам пропуск на вихід і моя візитка. Йдіть, подумайте, про що я вам тут казав, і коли що – звертайтеся.

– Даруйте, а як щодо кліща? – сказав я чи хотів сказати, але його вже не стало. Він розтанув у просторі.

І тут я прокинувся. Чи знову заснув. Ні, скоріш за все прокинувся, бо в руці у мене була візитка. Я попросив Пашу ввімкнути внутрішнє світло і на свій превеликий подив прочитав: КЛІЩ Іван Іванович, доктор медичних наук, полковник. Перевернувши картку, я ще більше здивувався. На звороті англійськими буквами було написано: John&John Johnson Junior Special Agent of the State Department, colonel.

Щоб нікого випадково не розбудити, я зняв черевики, тихо вийшов надвір і побачив себе, що входжу в якусь кімнату, де було дуже-дуже темно. Увійшовши туди, я став робити круги руками разом з черевиками, сподіваючись наткнутися на стіну чи на якийсь інший предмет на кшталт стільця чи шкафа, щоб якось визначитися в просторі, і раптом хтось перехопив мою руку і зі словами «Ідіть за мною» повів мене кудись і довів до якогось стільця, на який я, обмацавши його попередньо, й опустився. І як тільки я сів, у залі увімкнулося світло, що йшло невідь-звідки, бо я ніяких ламп не примітив. У мене було таке відчуття, що світло випромінюють просто стіни. При їхньому світлі я побачив, що знаходжуся в просторому залі, вздовж стін якого великим паралелепіпедом виставлені столи, а за столами сидять люди, учасники якоїсь, як мені подумалося, конференції. Перед кожним учасником, як годиться, пляшка мінеральної води, склянка, блокнот, кулькова ручка й мікрофон, а одягнуті вони не зовсім звично. Всі в помаранчевих безрукавках, на кшталт тих, світловідбиваючих, що їх носять дорожні робітники, і у всіх ліворуч на грудях висять якісь бантики.

Я спочатку, природно, подумав, що це білі стрічечки, з якими наші опозиціонери ще недавно безкарно розгулювали столицею і які одна відома всім людина, визираючи з вікна свого кремлівського кабінету і будучи при цьому короткозорою, сприйняла за презервативи. Я пам’ятаю, тоді над ним деякі наші журналісти відкрито насміхалися, і я також, скажу чесно, десь із цього приводу відколов декілька недоречних жартів. А тепер поглянув я на ці стрічечки, і мені також здалося, що це презервативи. Придивився уважніше і переконався, що мені не здається, це дійсно презервативи іноземного виробництва, бо, наскільки я знаю, наша промисловість, на превеликий мій жаль, з деякого часу цей товар широкого вжитку не виробляє. Колись у нас у підмосковному селищі Баковка презервативи виготовляв завод гумових виробів, збудований за ініціативою особистого ворога народу товариша Берії. Цнотливі люди того часу слово «презерватив» вимовляти соромились і називали його виробом номер два. Траплялося, якийсь дорослий і солідний чоловік у капелюсі, відстоявши чергу в аптеці (а презервативи тільки в аптеках і продавались), совав у віконечко троячку і казав: «Мені, будь ласка, аспірин і… – стишивши голос до шепоту та почервонівши, – виріб номер два». Аптекарша, також трохи ніяковіючи, діставала пачечку з цим виробом поквапно, аби ніхто в черзі не помітив, совала її покупцеві.

Так, це виріб номер два. Запитання: чому номер два? Бо під номером один завод випускав протигази. Не знаю, на що Лаврентій Павлович розраховував, випускаючи протигази, але з допомогою презервативів, вочевидь, прагнув досягти важливої ворожої мети – стримати природний приріст нашого населення. Однак виріб цей був же радянським, якість відповідна, тому зловісним планам англійського шпигуна, ким згодом виявився Берія, не судилося повністю збутися. Хоча гума, з якої виготовлявся виріб, була достатньо щільною і більш придатною для протигазів, вона так само, як і гума протигазів, все-таки часто рвалася, лопалася і сповзала з того, на що надягалась. На щастя чи на жаль, не завжди.

Баковка виготовляла на рік до двохсот мільйонів виробів другого номера, і якби всі вони рвалися чи сповзали, ми давно би за чисельністю населення обігнали б Індію чи навіть Китай. Товар цей коштував всього лише 2 копійки за штуку, тому його охоче купували не лише дорослі, але й діти, вживаючи зовсім не за призначенням. Коли мені було чотирнадцять років і я навчався в ремісничому училищі, мої ровесники і я сам, траплялося, якимось чином діставали ці штуки, надували їх і потай прив’язували дівчатам до хлястиків їх формених шинелей. От потіха була!

Але з руйнацією радянської системи зруйнувалися цілі галузі нашої промисловості. Останнім часом, мені здається, наша промисловість вже взагалі нічого не виробляє свого, крім автомобілів марки ВАЗ і автоматів Калашникова. Навіть власне своє господарство оглядаючи, я бачу, що все у мене іноземне. Носки, труси, штани, сорочки, кавоварка, м’ясорубка, холодильник, пилосос, телевізор, комп’ютер, і це, природно, якось зачіпає моє патріотичне почуття.