Але коли всі повернулись і найостаннішим виявився, звичайно, я, начальник охорони, наблизившись до мене, сказав:

– А вас прошу зостатися. – І, понизивши голос до шепоту, додав: – Сам хоче вас бачити.

– Мене? – здивувався я.

– Саме вас.

Все ще дивуючись, навіщо я міг здатися такій високій особі, я пішов за начальником. Спочатку мене провели через металошукач, потім черговий охоронець всього мене обмацував, знайшов у боковій кишені пластмасовий гребінець, довго крутив в руках, прикидаючи, чи можу я його використати як зброю нападу. Вирішив все-таки, що це можливо, і зоставив його в себе, пообіцявши, що якщо повернусь, він мені його віддасть. Мене збентежило те, що він сказав «якщо», а не «коли», але я вирішив покластися на долю, однак попросив охоронця, перш ніж він залишить гребінця в себе, дати мені ним причесатися. І варто сказати, він проявив розуміння, не відмовив.

І ось я сиджу в дуже просторому залі, можливо, навіть в Грановитій палаті чи якійсь іншій. Вздовж стін розставлені крісла, а над кріслами до стін прибиті голови різних диких тварин: тигрів, вовків, ведмедів, оленів, лосів, кабанів та інших. І під кожною головою табличка з якимсь текстом, що його здалеку я не зміг розібрати.

Я сиджу в одному кріслі, а в інших високопосадовці: міністри і генерали, яких я раніше бачив тільки по телевізору і ніколи навіть у наймарнославніших своїх думках не міг уявити, що колись ось в найближчій близькості їх побачу. Один генерал із чотирма зірками на погонах поряд зі мною дуже відомий, і, судячи по тому, що він зі мною поштиво привітався, я також виявився не невідомим йому. Сиділи мовчки. Я від нічого робити достав свій I-phone і став писати есемеску дружині. Так, мовляв, і так, ти не повіриш, але я сиджу в приймальні Перодера, поздоров мене і, коли що, не поминай лихом.

– Даруйте, – пошепки звернувся до мене мій чотиризірковий сусід, – а ви тут в якій справі? Також корупційній?

– Я?! – здивувався я. – А чому ви так думаєте?

– Бо тут сидять всі ті, кого звинувачують в корупції. От я і думаю, що ви також у цій справі.

– Та ні, – кажу, – я до корупційних схем, на жаль, допущеним не був.

– Як це? – каже сусід. – Як це не був? Невже вам ніхто нічого не заносив, не відкатував?

– На жаль, – кажу, – всі мимо несли, а до мене ні разу не зазирнули.

– Так, – зітхнув мій сусід, – багато у нас ще несправедливостей.

Посиділи, помовчали. Мій сусід сидів, опустивши голову, і ворушив губами, можливо, безгучно репетирував свою оправдальну реляцію чи згадував десять біблейських заповідей.

– Даруйте за цікавість, – звернувся я до нього, – а в чому вас конкретно звинувачують?

– Та в дрібницях, – сказав він і пояснив суть.

Йому, котрий займав посаду начальника управління речового постачання армії, було видано сто мільйонів рублів на купівлю байкових зимових кальсонів солдатам строкової служби. Він закупив замість кальсонів сатинові труси. Він сам, коли був молодим, соромився ходити в кальсонах, отож подумав, що й солдати нададуть перевагу трусам перед кальсонами. Він зекономив на цьому зі ста мільйонів сімдесят, які поклав на свій рахунок в офшорному банку. А тут вдарили спочатку санкції, а потім і морози. В результаті санкцій рахунки його виявилися замороженими, а в результаті морозів солдати собі дещо відморозили. А його притягли до відповідальності. Це рішення здавалося йому несправедливим, бо раніше, починаючи приблизно з капітанського звання, він завжди робив щось подібне, і нічого, сходило з рук, а тепер потрапив під кампанію боротьби з корупцією.

Сидів тут і сам міністр оборони, якого раніше, враховуючи його об’єми і розмір одежі, називали Екстра-Екстра-Лардж міністром, а тепер, враховуючи статус, що помінявся, стали називати Екс-Екстра-Екстра-Лардж міністром. Так ось він, коли був уже Екстра-Екстра, але ще не Екс, маніпулював не мільйонами, а мільярдами, купав свою коханку в шампанському і парному молоці і по-чесному розділяв з нею військовий бюджет: половина країні, половина собі, половина коханці. Ви скажете, за правилами арифметики тут щось не сходиться, але за його правилами до пори до часу все сходилося. Законну дружину при цьому він своєю увагою обминав, порушуючи правило іншої арифметики. Річ у тім, що його дружиною була донька великого начальника, більшого навіть, ніж сам цей міністр, і раз уже тобі з таким чоловіком довелося породичатися, так будь їй вірним до гробу згідно відомого українського прислів’я: бачили очі, що купували, – їжте, хоч повилазьте. Так ось, коли б він їв, що купив, і як гарний сім’янин ділив бюджет з країною і дружиною, йому могли б просто поставити на вид. Або оголосити догану. Чи навіть похвалити за спритність. Але в цьому випадку його чекало суворе покарання, що було видно з виразу його обличчя і стану тіла, струшуваного дрижаками, наче заквашене тісто під час землетрусу.

Коханка також чекала високого суду, але не тремтіла, а, намагаючись відволіктись від похмурих думок, сиділа в куточку і складала поему, присвячену нічній рожевій піжамі Екстра-Екстра-Ларджа, яку знайшли в неї під час обшуку. Її виявили в той момент, коли в ній знаходився сам міністр. Міністра тоді з піжами витрусили і повели, а піжаму зоставили, і цей предмет одягу тепер надихав коханку на високу творчість, що негайно розповсюджувалася широкими просторами інтернету. Всю поему про піжаму я не запам’ятав, але окремі рядки застряли в моїй слабіючій пам’яті:

Коли хочете знати мою думку, то віршик навіть зовсім не кепський. У ньому присутня навіть деяка віртуозність, коли перша асонансова рима «піжама – лежала» переходить в ординарну – «тіло-тремтіло».

Поряд з поетесою сидів один дуже значний чиновник і тремтів не від любові й пристрасті, а від страху. Він переїхав на смерть маленьку бабусю, що переходила вулицю по пішохідному переході при зеленому світлі світлофора, і тепер також злегка хвилювався.

Тут-таки знаходилися у повному складі члени кооперативу «Водосховище», яких злостиві опозиціонери звинувачували в тому, що вони свої мільярди придбали не зовсім чесним шляхом і переховали за кордоном. Вони прийшли зі скаргою, що якісь західно-східні країни ввели проти них якісь секторальні санкції, позбавивши їх можливості доступу до своїх рахунків і нерухомого майна. Вони також хвилювались, побоюючись, що Перодер відмовить їм у повному покритті їхніх збитків.

І лише один молодий чоловік у ближньому кутку ні про що не хвилювався. Він сидів спокійно і на своєму айфоні писав есемески коханій дівчині, що чекала його надворі. Цей чоловік, коли я запитав, за що його сюди привели, відповів:

– Практично ні за що.

Але заплаканий поліцейський, що сидів поряд, розповів, що під час заворушень на Трясинній площі молодий чоловік вигукував обурливі слова: «Крим – не наш», а його, поліцейського, котрий пояснював йому за допомогою кийка, що Крим – наш, вдарив долонею по касці. Чим вчинив стражеві порядку невимовні фізичні і моральні страждання, від чого той втратив сон і апетит і постійно плаче.

Ну, якщо перераховувати всіх, то не можна не згадати ще одного губернатора дуже великої і успішної області, якого я багато разів бачив по ящику. Спочатку як члена провідної політичної партії, успішного керівника великої області і великого православного патріота. А не далі як вчора знову показали його, як ватажка організованого злочинного угрупування. Не лише його самого показували, але ще показали шістдесят кілограмів прикрас, золотих, платинових, брильянтових, рубінових і смарагдових, всілякі браслети, сережки, якими можна було обдарувати значну частину жінок його губернії, продемонстрували також набір наручних годинників, деякі вартістю до мільйона доларів і ручку-самописку такої самої ціни, а ще й самі гроші – скількись мільярдів в усіх валютах розклали великими різнокольоровими пачками по всій підлозі великої кімнати, це було, звичайно, видовище. Ми з Варварою разом все це дивилися, і Варвара, пригадую, здивувалась: