– І за що ж його, бідного, посадили? Видно, комусь чимось не догодив.

– При чому тут догодив – не догодив? – заперечив я. – Ти ж бачиш, скільки він накрав.

– Ех ти! – заперечила вона. – Дожив до таких років, а досі не зрозумів, що крадіїв мільярдів за злодійство не садять. А садять, якщо чимсь не догодили.

Доки я згадував нашу розмову з Варварою, черга в приймальні зменшилась. Тих, що сиділи під дверима, один за одним запрошували всередину, і я бачив, що кожен із них з’їжується, стає маленьким-маленьким, іноді здається, що зараз перетвориться в щось мізерне, не більше за кліща. При цьому кожен викликаний всередину втискується повільно, а звідтіля вилітає кулею. Його якісь люди беруть під руки і виводять в різні двері. Першого вивели, і тут-таки почувся неголосний хлопок. Генерал, замінювач кальсонів трусами, здригнувся. Потім другого вивели – і знову хлопок. Він знову здригнувся, поглянув на мене і сказав пошепки:

– Як ви гадаєте, що означають ці звуки? Їх там розстрілюють?

– Та ні, – кажу, – що ви? Як ви могли таке подумати? У нас смертна кара заборонена.

– А що ж там хлопає?

– Та двері хлопають.

– Ви так гадаєте? – але сумнівається. – Мені здається, зазвичай двері хлопають якось не так, а так хлопає пістолет з глушником.

І потім при кожному хлопку здригався, доки не викликали його самого. Він увійшов, через хвилину вийшов зі смутним обличчям і встиг мені шепнути, що отримав попередження про неповну службову відповідність.

Після нього покликали Екс-Екстра-Екстра-Лардж міністра, який тепер з огляду на всі переживання, які йому випали, одне Екстра втратив, похудав і міг би поміняти одяг на лардж з одним екстра.

Міністр скоро вийшов цілий і неушкоджений, але з суперечливими почуттями. Його оправдали при умові, що повернеться до дружини, зобов’язується не менше двох разів на тиждень добросовісно виконувати подружні обов’язки, а в покарання за корупцію внесе до казни штраф – двісті рублів. Зі штрафом він погодився, але зостався під сумнівами, що краще – повернення до дружини чи тюрма.

Того, що переїхав бабусю, також простили, прийнявши до уваги, що вона переходила вулицю на зелене світло, але, будучи підсліпуватою, могла б піти і на червоне. А оскільки вона вже явно перевищила поріг середньої тривалості життя в нашій країні, пенсійний фонд знайшов необхідним оголосити тому, хто наїхав, подяку.

Членам кооперативу «Водосховище» були обіцяні компенсації збитку, нанесеного секторальними санкціями з державного бюджету.

Що ж стосується молодого чоловіка, то він за звіряче побиття поліцейського отримав по заслузі. Не пам’ятаю точно, трієчку, п’ятірочку чи семірочку в таборі загального режиму.

Коли цього злочинця вивели в наручниках, я в залі зостався один і в чеканні, що ось-ось викличуть мене, став шептати «Отче наш», якого я знав до «І не введи нас у спокусу, але позбав од лукавого». Дочитав до «лукавого» – не викликають. Знову прочитав стільки ж – не кличуть. Став заспокоюватися, думати, що раз я хабарів не брав, бабусь не давив, поліцейських не бив, мене привели сюди зовсім з іншого приводу. А якщо навіть мене жде найсуворіша покара, то й гаразд. А й справді, чого мені боятися? Якщо розстріляють, то це краще, ніж вмирати в муках від енцефаліту чи бореліозу. В моєму віці взагалі розстріл можна розглядати як евтаназію, позбавлення від страждань, що неминуче супутні старості і близькій агонії. Коротше, я заспокоївся і став чекати смиренно, поклавши руки на коліна. Потім вирішив розім’ятися і пішов вздовж стін, розглядаючи голови прибитих до стіни тварин і читаючи, що написано на табличках під ними.

На першій загальній великій табличці було написано, що Його Високопревосходительство Перодер, піклуючись про збереження нашої дикої природи, постійно займається порятунком від знищення різних тварин, особливо рідкісних, занесених до Червоної книги. Так ось, на окремих табличках під кожною з червонокнижних тварин було вказано, що це було врятовано особисто Його Високопревосходительством Перодером в уссурійській тайзі. А це в підмосковному лісі. А це в тундрі. А це десь іще.

Розглядаючи ці експонати, чи, можливо, їх краще назвати трофеями, я задумався, чи можна вважати нормальним спосіб порятунку диких тварин шляхом прибивання їхніх голів до стінки. Але думки своєї до кінця не додумав, бо в дальньому кутку відкрилися різьблені двері і через весь зал мимо мене пройшов чорний худий чоловік, якого я відразу, уявіть собі, упізнав. Це був чоловік Зінулі – Іван Іванович, Ванюша, Котик, з яким вона перешіптувалась, коли вони, думаючи, що я або сплю, або знаходжуся в комі, говорили про можливість мого незцілення. Він йшов з пластмасовим відерцем, в якому щось плюскалось, і зник за дверима в кабінет Перодера, і мене це дуже сильно насторожило. Бо якщо він з самим Перодером почне обговорювати те, про що говорив із Зінулею, то цілком може так трапитися, що я звідсіля не вийду і мій гребінець достанеться охоронцям.

Мої роздуми були перервані тіткою з цинковим відром і шваброю. Підіткнувши суконну спідницю, вона стала занурювати швабру у відро і протирати підлогу, бурмочучи при цьому собі під ніс:

– От ходють тут всякі, ходють і ходють, топчуть і топчуть. І де? В Кремлі? Тут цар ходив босий. А ви роззутися не можете? Боїтесь, що ботінки зіпруть? Та кому ж вони нужні, стоптані?

Тут вийшов Зінулін чоловік і, проходячи повз мене в зворотній бік, «Можете пройти, – сказав голосно, а пошепки додав: – Якщо побачите, що Його Високопревосходительство виглядають якось незвичайно, не дивуйтесь, вони знову перевтілились».

Добре, що він сказав це мені заздалегідь. Я увійшов і побачив також пристойних розмірів зал, яскраво освітлений кількома багатоярусними кришталевими люстрами, з довгим столом для багатолюдних засідань, який дальнім кінцем впирався в другий стіл, великий, письмовий, з чорного дерева, з вирізьбленими на фільонках різними птицями і з висячим на всю стіну позолоченим, а може, навіть і цілком золотим зі смарагдовими очима двоголовим птахом. Але не орлом, а самі зараз здогадаєтесь ким. А за цим столом сиділа незвичайна істота, яка може тільки приснитися чи привидітися в гарячковому маренні, в якому я, можливо, й знаходився, про що чесно попереджаю. Але я бачив її цілком явно і настільки реалістично, що це нічим іншим, крім марення, бути просто не могло.

Істота була з людським тулубом, одягнута у звичайний темний костюм з білою сорочкою і краваткою у цяточку, але голова у цієї істоти була пташина, вірніше сказати, пеліканяча з рідким рожевуватим пір’ям на голові. Ви можете мені нагадати, що цю істоту я вже бачив, коли в іншому маренні вона мчала вулицями Москви на триколісному мотоциклеті, але ж тоді я думав, що це просто маскарад, що голова людська, а дзьоб несправжній, але тепер, з близької відстані, я побачив, що й голова, і дзьоб – все найнатуральніше, не приклеєне, не пригвинчене шурупами, не прикручене дротом, а таке, що природним чи, навпаки, неприродним чином виростає з людського тіла.

Істота уважно дивилась на мене, моргаючи напівпрозорими повіками і ворушачи дзьобом, що лежав поперек столу на всю його ширину. А ось цей золотий двоголовий птах, який ринув в розіп’ятому вигляді над Його Високопревосходительством, був… ви вже, звичайно, здогадались… також пеліканом з настовбурченими в різні боки – захід – схід – півметровими дзьобами.

Коли я все це угледів, мені, правду кажучи, стало дуже не по собі. Навіть коли б не було цих пеліканів, того, що сидить за столом і того, що завис на стіні, я б і тоді сторопів. Бо взагалі торопію перед високим начальством. Входження до кабінету, де людина такого високого польоту творить свої таємничі і не завжди зрозумілі мені державні діла, мене завжди вкидає в неминучий і некерований трепет. Але тут мене просто кинуло в жар і дрож. У мене ноги ослабли, а руки так тремтіли, наче на мене несподівано напав дідусь Паркінсон. Пройшовши приблизно половину відстані від дверей до столу Перодера, я зупинився на півдорозі, відчуваючи, що ноги далі не йдуть. Але тут почувся знайомий голос, негучний і привітний, який сказав мені: