– Ну, що ви завагались, не соромтесь, проходьте.

Легко сказати «проходьте», але спробуйте пройти, коли черевики над силу відриваються від підлоги, наче намазані клеєм. Все-таки я якось наблизився. Істота, не встаючи зі свого місця, подала мені руку. Це була звичайна людська рука з долонею, але з перетинками між пальцями. Істота не могла встати зі свого місця, бо сиділа, даруйте, голим задом на яйцях великого розміру. На пеліканячих. Сидільна частина його крісла була корзиною, сплетеною з вербового гілля, і там лежали три чи чотири великих яйця, ось чому Перодер вітав мене сидячи. Тут-таки я згадав нічну розповідь Івана Івановича.

Зрозуміло, що, побачивши таке, я сильно розхвилювався. Коли я протягував свою руку у відповідь, вона дуже сильно тремтіла. Навіть не можна сказати, що тремтіла, а теліпалась, мов собачий хвіст. Можливо, це було проявом бореліозу. Я це теліпання ніяк не міг вгамувати і потрапити в його руку. Але він мою у повітрі перехопив і міцно так стис, намагаючись стримати ті конвульсії, в яких вона билась.

– Заспокойтесь! – сердито сказав він. – Що це ви так тремтите? У вас що, лихоманка?

Я кажу:

– Зовсім ні, Ваше Високопревосхо…

Він одверто поморщився:

– Цього не потрібно. Зовіть мене просто Іваном Івановичем.

Я зніяковів. Бо це ж по-дурному мені в моєму віці і при моєму сякому-такому становищі в суспільстві так ось дрижати перед всяким Іваном Івановичем. Навіть якщо він дуже великий Іван Іванович. Навіть якщо найголовніший Іван Іванович.

Він наче вловив мою думку і висловив свою:

– Так, я головний Іван Іванович. Але водночас я простий Іван Іванович і дуже навіть доступний Іван Іванович.

Він сказав це з дуже доброзичливою інтонацією, і мені здалося, що мені й справді нічого турбуватися, ніщо зловісне мене тут не очікує.

Все-таки не можу зрозуміти, чому ці ссавці, тварини, які своєю будовою більш чи менш схожі на нас, а деякі навіть більш, ніж менш, чому ніхто із них не може наслідувати нас у вимові звуків людського мовлення, а птахи – папуги, ворони, шпаки з дзьобами – легко це роблять. Колись у мене був папуга Кирюша. Так він взагалі будь-які звуки, які чув, включаючи гавкіт собаки, плюскіт води, гудіння реактивного двигуна, дзвінок телефону, імітував так, що навряд чи подібне міг виконати якийсь пародист. А мене він так передражнював, що моя дружина іноді його мову сприймала за мою, коли думала, що я хильнув.

Однак я відхилився від теми. Бачачи, що Перодер, як мені здалося, ставиться до мене цілком дружелюбно, я поступово заспокоївся, а він запропонував мені сісти і вказав дзьобом на крісло збоку від стола, бо не з боку до його стола примикав той довгий стіл для засідань.

– Щось вип’єте? – люб’язно запитав він.

– Та ні, дякую, нічого не хочу, – відповів я, сподіваючись, що розмова наша буде не тривалою і мені вдасться покинути цей кабінет живим і здоровим.

– А мені, зізнаюсь, захотілося перекусити, – сказав він.

Пірнувши дзьобом у відро, він витяг дрібного карасика, що зблиснув в електричному світлі, і негайно заковтнув, а я захопленим поглядом супроводив його рух.

– Бажаєте також? – запитав він, невірно зрозумівши моє захоплення. – Прошу. – Миттєвим порухом дзьоба він вихопив із відра ще одного карасика і кинув на стіл, де бідна рибина стала дригатися, як я пару хвилин тому.

– Ні, ні, – про всяк випадок я відсунувся, – я, даруйте, живу рибу не їм.

– Ну й даремно, – сказав він, підхопивши і проковтнувши цю рибку, і мені здалося, що я навіть угледів, як вона просковзнула йому в шлунок і там завмерла, згорнувшись кілечком. – Дуже навіть даремно, – повторив він. – Сира риба містить багато корисних жирів, вітамінів і мікроелементів. – Помовчав, заглибився в себе, прислухаючись до процесу травлення. Отямився від якоїсь високої думки (у них, перших осіб держав, завжди думки високі, низьких, як у нас, не буває). – Ага, так із чим ви до мене прийшли?

Я розгубився.

– Та я, власне, ні з чим. Не рахуючи кліща.

– Кліща? – звів він брови. – Це в якому розумінні?

– У найзвичайнісінькому, Іване Івановичу. Я був у лісі, збирав гриби і – коротше – ось тут у мені сидить кліщ. Але вибачайте, з такою дурницею до вас я б ніколи не наважився…

– Ну, чому ж, – милостиво посміхнувся він. – До мене якраз зі всякими дурницями тільки й ходять. У нас, бачте, країна така, що без першої особи держави ніхто нічого вирішити не може. Навіть приєднати якийсь півострів самі не можуть. До мене біжать, брати чи не брати? Що за питання? Гамлети теж, їдрі їх мать! Та в нас не тільки люди, а й дикі істоти розбестилися. Ніхто не хоче виконувати свої обов’язки. Тигри в тайзі не бажають полювати, ліньки їм бігати за дичиною. Віддають перевагу сидінню в клітці в зоопарку, щоб їм щодня готове м’ясо в дірку совали. Птахи відмовляються розмножуватися. Одна пара малинових пеліканів зосталася на всьому білому світі, а й ті не бажають на власних яйцях сидіти. І нікому іншому доручити не можна. Сам сиджу і сам поступово перевтілююсь. Ви ось, я знаю, вважаєте, що я державою погано керую, затискую демократію, не борюся з корупцією, а коли мені всім цим займатися, якщо стільки моментів, що відволікають?

Я, звісно, з ним сперечатись не можу. Бо хто я і хто він? Однак я пам’ятаю, що я громадянин і мушу, раз уже випала така нагода, згадати Гавриїла Державіна, котрий істину царям з посмішкою казав. От і я посміхнувся й кажу:

– Ваше, – кажу, – Височайше Восходительство, Іване Івановичу. Цілком і повністю з вами згоден, тваринний світ у нас не такий, як треба, та й народець, чесно кажучи, лінькуватий і збайдужілий. Нездатний на щось отаке. Хоча на випадок чого, завжди готовий віддати своє життя за щось таке, хоча б і за вас. За відсутністю нічого іншого чогось вартісного. Але який уже є, і ви, його батько, мусите не тільки про пеліканів, але й про народ піклуватися. Ось ви, як випаде хвилинка, підніміться зі свого гнізда і з висоти пташиного польоту роздивіться, що відбувається у нас. Корупція жахлива і злодійство, політичні вбивства і вбивства просто сп’яну. Жінки в п’яному стані зачинають дітей, а потім добре, коли в пологовому будинку залишають. А бувають випадки, не повірите, в сміттєпровід викидають. Більше того. Людоїди зустрічаються. Самотнім жінкам, по ночах. Я читав про одного, він жінок ґвалтував, убивав, а потім варив, смажив, готував різні страви і пригощав гостей. А яка у нас нерівність! Одні вергають мільярдами, інші в кишені дрібняками дзеленчать. Пияцтво, наркоманія, низька народжуваність, висока смертність. Законів немає. Той, що вкрав мішок картоплі, сидить в тюрмі, а хто присвоїв мільярди, будує палаци.

Він спохмурнів і похрумкав дзьобом.

– Хто присвоїв мільярди… Це ви на мене натякаєте?

– Ні, в жодному разі, Іване Івановичу. Не натякаю. Правда, читав в інтернеті, що у вас сорок чи сто сорок мільярдів доларів.

– І ви в це вірите?

– Я б міг у це повірити, якби міг уявити.

– А ви не можете?

– Аж ніяк.

– Дивно, – сказав він. – А мені казали, що ви письменник і навіть трохи фантаст, а така скромна уява. Невже не можете дорахувати бодай до трильйона?

Своєю чемністю він так прихилив мене до себе, що я осмілів і вирішив відкрити йому очі на те, що до перших осіб держави не завжди доходить.

– Дорогий Іване Івановичу, – сказав я йому, – мудрий, великий і любимий наш Перодер…

Я бачив, що початок йому сподобався, отож, продовжив:

– Я звертаюся до вас, як стара людина, що чимало побачила на своєму віку і наприкінці життя до розуміння чогось таки дійшла. Мені здається, ви недооцінюєте своїх можливостей. Доля піднесла вас на вище місце у великій державі. Опинившись на такому високому посту, я певен, ви не могли не задуматися, чому наша країна така бідна, коли вона така багата. Доля, піднісши вас на цей високий пост, дала вам шанс вивести країну з тупика, в який її загнали ваші попередники, і ввійти в історію великим реформатором. Я знаю, перед вами багато спокус, і серед них спокуса насолодженням владою і доступ до всіх багатств країни. Те й інше дозволяє вам жити в розкошах і безтурботності, пити дорогі вина і смакувати вишуканою їжею. Ви можете отримувати будь-яке доступне людині задоволення, плаваючи на океанських яхтах, літаючи на надзвукових літаках, гарцюючи на кращих скакунах, катаючись на триколісних мотоциклах, спускаючись на морське дно в глибоководних батискафах, піднімаючи на поверхню древні амфори, які очікували вашого занурювання тисячі років. Відтоді, як ви зайняли свій високий пост, ви знайшли в собі багато талантів, яких раніше самі в собі не помічали. Ви з першого разу оволоділи мистецтвом керування стратегічним бомбардувальником і винищувачем останнього покоління. Коли ви виходите на лід проти команди кращих хокеїстів країни, жодному воротарю не вдається врятувати ворота від пущених вами шайб, а коли б ви взялися за шахи, жоден гросмейстер не уникнув би швидкого мата. Нещодавно я був свідком того, як світові музикальні світила були в захопленні від того, як здорово ви виконали на роялі одним пальцем мелодію, для якої їм іноді і десяти пальців малувато. Займаючи найвищу посаду в державі, ви отримали можливість керувати мільйонами людей, здійснювати грандіозні плани будівництва мостів, зимових курортів, олімпійських ігор, футбольних чемпіонатів і масштабних військових маневрів. Ви можете розпочати і переможно завершити війну з якоюсь невеличкою державою, приєднати до нас якісь території, які нікому не потрібні, і примусити наш великий і музикальний народ співати старий гімн на новий лад. Я розумію, яке задоволення отримуєте ви, коли їдете в Кремль чи куди ще, і заради вас одного зупиняється весь рух, тисячі автомобілів, не виключаючи машин «швидкої допомоги», поліцейських, пожежних і аварійних, завмирають в безглуздих пробках. І ще дуже важливе: відтоді, як ви зійшли на вершину, на якій зараз знаходитесь, багато людей знайшли в вас такі достоїнства, які бувають несумісні в межах однієї людської особистості. Жінки вважають вас вродливим і сексапільним, вони захоплені вашою ходою, поставою, вашим поглядом і тембром вашого голосу. Чоловіки поважають вас за притаманну вам державну мудрість, безкомпромісність і мужність. Поети присвячують вам хвалебні оди. І, нарешті, пересуди доносять, що ви проявили себе як геніальний бізнесмен, за короткий час ставши найбагатшою людиною у світі. Але всі ці можливості і привілеї, легкі спортивні перемоги, обожнювання жінок, лестощі чоловіків, захоплення поетів і навіть накопичена вами згідно чуток велика грошова маса, повірте мені, не варті одного плювка в порівнянні з тим, що ви могли б надбати, якби були по-справжньому честолюбним, готовим використати свої сьогоднішні можливості на благо своєї країни і для прославлення на віки власного імені. Прошу вас заради Росії, її народу і себе самого, відверніться від цих спокус, плюньте на ці вілли, палаци і яхти, відверніться від підлабузників і брехунів, що оточують вас, віддайте ваші мільярди, якщо вони у вас є, на лікування дітей, хворих раком, на лікування дорослих від алкоголізму, цирозу печінки і альцгеймера, на будівництво доріг, з якими у нас біда навіть гірше, ніж з дурнями, розпустіть цей чортів парламент, відстороніть від влади людей, що спіймані на корупції, бодай тих, кого ви особисто знаєте (а ви знаєте багатьох), віддайте їх до суду, не жорстокого, а справедливого, не вигороджуйте своїх дружків. Насправді ж, вони ваші найлютіші вороги. Вони вас потоплять, а потопивши, відвернуться і зроблять вигляд, що незнайомі. Проведіть чесні вибори на всіх рівнях. Зробіть Росію нормальною, цивілізованою європейською країною, щоб її громадяни не соромились, але й не дуже пишалися, що вони її громадяни. Зробіть все це, і ви прославитесь на всі часи як мудрий, гуманний, безкорисливий правитель, народ вас поважатиме, ваші нащадки і нащадки всіх росіян, що живуть нині, вами пишатимуться і казатимуть про вас захоплені слова, коли від них не буде жодної вигоди, але саме тоді і вартість їх буде значно вищою, ніж зараз. Зробіть це. Не дожидайте революції знизу, самі проведіть її.