Чонкін стежив за думкою Жарова не надто добросовісно, тому що організм поривав його до інших дій і він не знав, навіщо їх відкладати. Він під столом простягнув руку до Яніни і став промацувати її коліно, прикрите товстою суконною спідницею. Вона коліна не відсунула і руки не скинула, і він зрозумів, що дозволено рухатися далі. Продовжуючи гладити коліно, він став підтягувати спідницю догори, киваючи при цьому Жарову і погоджуючись з усім, чого не вловлював. Залізши нарешті під спідницю, він відчув, що його рука весь час натикається на якісь пристосування для підтримки чогось, і рухався далі, дивуючись складнощам, громіздкості й заплутаності цих пристосувань. Він тільки-но розпочав розпізнавати їх конструктивні особливості, як Яніна сильним рухом вирвала його руку.

— Ти чого? — запитав він ображено й здивовано.

— Не тшеба спішити, — сказала Яніна і потяглась за сигаретою. Затягнувшись, пустила йому просто в ніс клубок диму. Він, не ждавши, закашлявся. Яніна засміялася.

— А чом у тебе зубів нема? — запитав Чонкін.

— Кобила випердовала, — пожартувала вона і, погасивши сигарету, потяглася до нього. Потім він навіть не міг згадати, що та як було. Пам’ятав лише, що вона цілувала його взасос і втягувала його язик крізь дірку між зубами, сама заштовхала його руку собі за пазуху. Потім вони в обнімку качалися по підлозі, і він рвав на ній підв’язки, а вона вищала, сміялась і не сильно, не сердито била його по руках. Вони закотились під стіл, і тут вдалося йому нарешті підім’яти її під себе, і він уже на собі квапливо вивертав ґудзики…

— Почекай, — сказала йому Яніна. — Я скоро пшийду. Хвильку почекай.

Вона вислизнула з-під нього і розтанула в темряві, а він перекинувся на спину, руки за голову заклав і завмер в очікуванні. Спершу за своїм власним диханням не чув нічого, потім розрізнив скрип пружин і голосне цмокання, і сластолюбиві схлипи, мабуть, Машути, і утробне гудіння, напевне, Жарова. Чонкін спаленів і хотів підвестися, щоби піти пошукати Яніну, але, зробивши перший порух, відчув, що йти нікуди не хочеться. «Ладно, — подумав він, — сама прийде». Із цією думкою повернувся він набік, підклав під голову кулак і перемістився в інший простір, у якому були тепле літо, укритий ромашками луг і копиця сіна, зарившися в яку лежали він у солдатському хебе і Нюра в червоному шовковому сарафані. Нюра гладила його голову, цілувала його очі і тихо з посмішкою попрікала його тим, що він її забув і навіть листів не пише, а льотчик пише, і тому вона його полюбила. Він став оправдовуватися, що живе в барлозі, де нема ні паперу, ні чорнила, і букви він деякі забув, як пишуться.

— У барлозі? — перепитала вона. — Давай тоді будемо спати, як ведмеді.

Вона обняла його іще міцніше і стала притискатися до нього усім своїм теплим тілом, і він був близьким до того, щоб заволодіти нею, як це над лугом з’явилися ворожі літаки, вони плинули по небу цілковито безгучно і наче навіть кудись мимо, але він зрозумів, що не мимо вони плинуть, а шукають його і Нюру, і як тільки знайдуть, так одразу ж вивергнуть на них усі свої бомби. І все ж таки бажання оволодіти Нюрою зовсім не пройшло, він обнімав її усе міцніше, але вона його стала відштовхувати, шепочучи йому на вухо, що треба підніматися і тікати, тому що це її льотчик, він їх знайшов, і він їх уб’є. І тут один літак відділився від інших, увійшов у піке і став кидати в них, але не бомби, а табурети і стільці, які, падаючи, розбивалися з жахливим гуркотом. Нюрка вхопила Івана за плечі і стала кричати йому: «Чікін! Чікін!» Він хотів сказати їй, та який же я Чікін, ти шо, Нюра, який же я Чікін, я ж Ванька твій, Чонкін. Але вона все кричала «Чікін! Чікін!», і він розліпив очі і, розціпивши їх, побачив схилене над ним обличчя Льоші Жарова, який кричав йому:

— Чікін, атас, патрулі!

— Чого? — мотав головою Чонкін, намагаючись зрозуміти, де він, що з ним і куди поділася Нюра.

Тимчасом гуркіт продовжувався, але це були не літаки і не літаючі табуретки й стільці, а хтось гатив у двері чобітьми чи, скоріш за все, прикладами.

— Чікін! — іще раз викрикнув у відчаї Жаров і кинувся до вікна. Він ловко впорався зі шпінгалетами, і під ним уже тріщали кущі, як це двері, зірвані з петель, розчахнулися, і військовий патруль (старший лейтенант зі скошеною зачіскою і схожий на Гітлера і два сержанти в касках і з карабінами) вбігли до кімнати.

…Чонкіна доправили на гарнізонну гауптвахту і там, у загальній камері, де, крім нього, набралося ще чоловік з п’ятнадцять, він чекав присуду. Камера була маленька, волога, стіни її, як годиться, були вкриті різними написами, розбірливими й нерозбірливими, до того ж двома мовами — німецькою і російською. Написи, як і в не забутій Чонкіним долговській тюрмі, були різні: віршовані, прозаїчні, сентиментальні, філософські, абиякі. Деякі люди просто підписувалися, інші означали місця свого походження (Ленінград, Куйбишев, Челябінськ). Одні дивували Чонкіна більше, інші менше, але понад усе його вразив уже двічі бачений ним підпис все того ж Ку-чи Пузякова, начертаний знову тим самим пишучим матеріалом і цього разу також на стелі.

Доки наш герой розглядає цей підпис, що супроводжує його все життя, доки він розмірковує про властивості використаного для нього пишучого матеріалу, перенесімося в іншу географічну точку і познайомимося з іншими людьми, які поки що не мають жодного відношення до Чонкіна.

Улітку професор Вович, особистий лікар товариша Сталіна, вивозив свою сім’ю на дачу в Малаховку, але сам там бував украй рідко. Тому що доводилося багато працювати. Він ранесенько вставав, пізно лягав і вважав за краще зоставатися у Москві. Частіш за все повертався додому після півночі і, випивши склянку горілки, падав у постіль, іноді навіть не роздягшися. Але тут так вийшло, що звільнився він незвично рано і вирішив з’їздити до сім’ї. Приїхав на дачу, перевдягся в домашню фланелеву піжаму і легкі шкіряні капці, пообідав чи повечеряв (це як вважати) і став будувати разом із чотирирічним онуком залізницю. Не добудував — онука повели спати. Коли його повели, професор подумав, що і йому не кепсько буде подрімати, пішов до себе в спальню. Вийшов звідтіля через півтори години з пожмаканим обличчям і скуйовджений. Сів на терасі пити чай, коли це з’явилися патологоанатом Самуїл Драппопорт і вухогорлоніс Мойсей Гольдман, що жили на сусідній вулиці і були майбутні, як і сам Вович, «убивці в білих халатах».

У ті патріархальні часи люди часто запросто, як кажуть, і без затій могли зазирати один до одного на вогник без попереднього повідомлення по телефону чи Інтернету, тим паче що у Гольдмана і Драппопорта на дачі телефонів і не було, а що таке Інтернет, вони й зовсім не знали, незважаючи на те що були професорами. У Вовича телефон якраз був, але цього вечора йому ніхто не дзвонив.

Ну звичайно, якщо друзі завітали з пляшкою, треба лізти до льоху. Краще б у холодильник, але холодильник тоді навіть професору Вовичу був недоступним, як і Інтернет. До льоху, звичайно, поліз не сам професор, а його домробітниця Клаша з села Березово колишньої Орловської губернії. Клаша підняла нагору шматок сала, банку грибів, миску квашених огірків, дещо іще, розпочалася звичайна російська пиятика, характерна усім російським людям, включно з євреями. Пили, розмовляли. Про роботу не говорили, політичних тем уникали, травили побутові анекдоти, сперечалися про тоді ще заборонену науку генетику, про яку вони, втім, вже дещо чули.

Драппопорт сказав, що він прочитав в одному американському журналі, який невідь-як йому потрапив, статтю про цю начебто науку, яка нашою наукою ніяк признаною не була. Автор статті запевняв, що спадковість будь-якого живого організму від стручкового гороху до людини визначається генами, з яких складається цей організм. А в кожному гені є певний набір хромосом. Коли людство навчиться управляти цим механізмом, тоді на землі відбудеться навіть неможливо сказати що саме. А саме: можна буде ще до народження людини шляхом спрямованого поліпшення її генетики наділяти її найкращими людськими якостями. Робити її витривалою, сильною, з великим інтелектом і різними талантами. Стане можливим і продовжувати тривалість життя людини до безконечності, вирощуючи запасні органи, себто серце, печінку, руки, ноги, очі і вуха. Потім прийшов поет Антокольський і читав їм поему про сина, а невдовзі завітала Маргарита Алігер і читала їм поему про Зою Космодем’янську. Тобто вечір пройшов хороше, цікаво, насичено.