Гості розійшлися після півночі, а професор іще попрацював у своєму кабінеті і ліг спати після години ночі. А вже близько другої раптом у двері стали гучно стукати. Професор подумав про найгірше і майже не помилився. Вибігши в трусах у передпокій, він застав там високого військового (його впустила Клаша) при повному параді і в кашкеті з синім кантом. Військовий козирнув, увічливо запитав, чи має він честь особисто бачити професора Вовича, після чого попросив професора одягтися і прослідувати за ним до машини. Професору стало страшно, він зблід і спітнів одночасно, і Клаша поруч із ним стояла також бліда, навіть не помічаючи, що вийшла до незнайомого мужчини лише в нічній сорочці. Військовий продовжував дотримуватися дуже ввічливого тону і на запитання, куди і навіщо вони поїдуть, відповідав, що по дорозі розкаже. Професор запитав, що із речей він має брати з собою, на що військовий посміхнувся і сказав: нічого, окрім паспорта.

Ця відповідь професора підбадьорила, він чув, що якщо забирають ТУДИ, то непремінно пропонують іти з речами. Зрозуміти переживання професора можна, але, забігаючи наперед, одразу скажемо, що вони були передчасні, поки що професору ніщо не загрожувало. І все ж він, звичайно, тремтів з остраху, коли його в трофейному «опелі» везли в Москву і по Москві. Привезли, однак, не на Луб’янку, як він очікував, а до ресторану «Арагві». Військовий послужливо відчинив дверцята і подав професору руку, допомагаючи вийти з машини. Потім провів у ресторан. Пройшли мимо головного залу, піднялись на другий поверх і опинилися в невеличкій кімнаті, де в загадковій напівпітьмі сидів особисто Лаврентій Павлович Берія в темному костюмі з заткнутою за комір серветкою.

— Ось, товаришу маршал, привів, — доповів військовий, що супроводжував Вовича.

— Сідайте, професор, — сказав Берія, не вітаючись, але ніякої ворожості не проявляючи. — Випити, закусити бажаєте? Ні? Повечеряли? Не в моїх правилах примушувати. Отже, професоре, розпочнемо відразу. У мене до вас розмова дуже серйозна і, як кажуть, суто конфіденційна. Якщо про неї хтось дізнається… ви сам розумієте. Більше попереджувати не буду. Я вас запросив сюди, тому що мене дуже хвилює здоров’я вашого пацієнта. Я людина, як ви розумієте, не сентиментальна, але останнім часом бачу, що товариш Сталін виглядає стомленим, він блідий, багато п’є, мало їсть, при ходьбі волочить ліву ногу, і не тільки я, але всі близькі до нього люди помічають, що його занадто часто хилить до сну. Іноді навіть на дуже важливих засіданнях він засинає, а вчора спав на перегляді «Лебединого озера». Як ви думаєте, що з ним? Може, він потребує негайного лікування, може, навіть госпіталізації?

Професор Вович захвилювався. Пам’ятаючи клятву Гіппократа, він хотів було заїкнутися відносно лікарської таємниці, але, дивлячись на співбесідника, зрозумів, що в даному випадку про Гіппократа краще забути. І все ж він спробував ухилитися від прямої відповіді.

— Мені, Лаврентію Павловичу, важко відповісти на ваші запитання, тому що товариш Сталін — пацієнт не простий.

— Було б дивно, якби він був простим! — посміхнувся Берія.

— Так, звісно, — погодився професор. — Але якщо ви дозволите говорити мені одверто…

— Тільки одверто й кажіть.

— Тоді я вам скажу так. Товариш Сталін звик дуже багато працювати. Він сам каже, що працює, наче кінь. Він звик витримувати нелюдські навантаження. Особливо під час війни. Але тоді його підтримувала свідомість величезної відповідальності. Вона давала йому додаткові сили. Тепер же, коли війна скінчилась, коли смертельна небезпека для всієї країни минула, організм товариша Сталіна мимоволі розслабився і не здатен тримати колишній вантаж, а сам товариш Сталін цього, як мені здається, не усвідомлює і працює в колишньому, вже непосильному для нього режимі. При цьому, даруйте, я змушений зауважити, що товариш Сталін веде нездоровий, руйнівний для нього спосіб життя. Працює ночами, багато п’є, курить, вживає важку їжу.

— І як ви гадаєте, надовго його вистачить?

— Га? — перепитав Вович і запнувся, не знаючи, що сказати. Хоча він був матеріалістом і професором медицини і в тому, що всі люди смертні, не сумнівався, але як радянська людина він не міг собі уявити, що Сталін також, як усі, помре.

— Даруйте, — сказав він розгублено, — я не можу так прямо відповісти на ваше запитання.

— Чому ж?

— Тому що про здоров’я товариша Сталіна я можу судити тільки по зовнішніх ознаках: кепсько виглядає, мало їсть, легко стомлюється. Але для того, щоб винести кваліфікований висновок, я повинен піддати хворого повному обстеженню.

— Ну так обстежте! — вигукнув Берія, як здалося професору, майже істерично.

— Не можу, — сказав Вович. — Як я можу, якщо товариш Сталін відмовляється навіть зробити флюорографію і здати на аналіз кров, кал і сечу?

— Да, задача! — Берія задумався. — Ну, для нас, розвідників, невирішених задач не буває. Кал і сечу товариша Сталіна ми вам роздобудемо. Але ось кров…

— Кров мені також потрібна. З вени. Чи хоча б із пальця.

— Ах, хоча б із пальця! — раптом повеселішав маршал. — Лікареві потрібна кров із пальця. А із жопи не підійде?

Професор розгубився до решти. Він, повторімося, був радянською людиною і добре знав, що поєднання слів «Сталін» і «жопа» шокуюче несумісно і легко тягне на 58-у статтю Кримінального кодексу. Він став заїкатися, вивергати із себе якісь непевні вигуки, а Берія і зовсім розвеселився і, поплескавши професора по плечу, сказав:

— Не лякайся, професоре, тут усі свої. Ти ж знаєш, у старого геморой і бувають рясні кровотечі.

Наступного дня після цієї розмови в конструкторське бюро знаменитого літакобудівника Андрія Миколайовича Туполєва надійшло термінове і цілковито секретне замовлення наркомату держбезпеки. Необхідно було в найстисліші строки розробити для потреб радянської розвідки спеціальний пристрій, який, будучи таємно вмонтований в унітаз, міг брати проби зразків людських виділень, які проходитимуть крізь нього, для наступної доставки їх у спеціальну лабораторію. Почувши, на що МДБ збирається відволікти його колектив, Андрій Миколайович голосно і при свідках лаявся. Кричав, що він конструктор літаків, а не, як він висловився, гівноприймачів. Що він і все його конструкторське бюро без вихідних і відпусток працюють над створенням украй необхідного Радянському Союзові стратегічного бомбардувальника ТУ-4, радянської крилатої фортеці, і переключатися на всілякі дурниці не збирається. Але йому особисто подзвонив Лаврентій Павлович і поцікавився, чи не забув недавній зек Туполєв смаку тюремної баланди. Туполєв, звісно, не забув і добавки просити не став.

Одразу повідомимо читачеві, що колектив, очолюваний Героєм Соціалістичної Праці Туполєвим, блискуче справився з поставленим перед ним завданням. Необхідний пристрій було розроблено, і він успішно пройшов випробування. Увесь склад туполєвського ОКБ і сам Туполєв випробували його і здали в експлуатацію. І невдовзі професору Вовичу фельд’єгер із пістолетом при боці приніс цинкову коробочку у вигляді шкатулки, в якій, герметично упаковані, лежали три пробірки. Вович, тремтячи від нетерпіння, усе це розпакував, поніс пробірки в лабораторію і сам особисто, не довіряючись ніяким асистентам і лаборантам, провів потрібні аналізи. Сам розмазував аналізовану субстанцію по склу, сам капав на неї реактивами, сам припадав до мікроскопа. Склад сечі і калу його дещо здивував, але коли справа дійшла до крові, він не повірив своїм очам, а коли повірив, то, вражений, став крутити диск телефону. До якихось другорядних людей додзвонився і наполіг з’єднати його з першорядним, а у першорядного вимагав негайної аудієнції, приїхав до нього просто на Луб’янку, кинув на стіл записаний на папір аналіз і сказав:

— Сором, Лаврентію Павловичу, над підстаркуватою людиною жарти такі жартувати!

Лаврентій Павлович спохмурнів:

— Що таке? Кому ви це кажете? Ви тямите, де знаходитесь?