Лаврентій Павлович боявся поворухнутися, але відповідати все ж таки треба було.

— Завтра? — запитав він, помітно гундосячи. — За добу? З Німеччини?

— Ти гадаєш, це буде не дуже можливо? — запитав Йосип Віссаріонович.

Ножиці, на щастя не дуже гострі, при цьому стиснули ніс сильніше, і Лаврентію Павловичу довелося для дихання відкрити рота.

— Це… — сказав він залиплим язиком. — Це… Я гадаю, це буде можливо.

— Ти так гадаєш? — Йосип Віссаріонович розтиснув ножиці й опустив. — Я також так гадаю, що це можливо, і я також знаю, що для такого друга, як ти, нема нічого неможливого. І я гадаю, що як хороший друг ти зумієш для мене зробити навіть неможливе.

— Дорогий Кобо! — схвильовано відповів Лаврентій Павлович і, роблячи вигляд, що поправляє пенсне, помацав мізинцем спочатку одну ніздрю, а за нею другу. — Для тебе я зроблю все, що можливо і неможливо.

— Гаразд, дорогий друже, — по-батьківському потеплів Йосип Віссаріонович. — Тепер у тебе, може, вже все?

— Ні, — завихляв усім тілом Лаврентій Павлович. — Ще є одне маленьке питаннячко, але не знаю, чи варто тебе ним турбувати. Ти знаєш, артист Гога Меловані, який грав тебе в найкращих наших фільмах, весь час працює над собою і стверджує, що може так тебе зіграти, що ніхто не зуміє вас розрізнити.

— Так? — перепитав Сталін. — Ніхто не зуміє нас розрізнити? І що йому для цього потрібно? Може, йому потрібен хороший грим?

Відчувши в його тоні раптову настороженість, Лаврентій Павлович вирішив поки що не викладати основний план використання Меловані для своїх оригінальних цілей і зам’яти це питання. І сказав тільки, що артисту Меловані, як він вважає сам, для того щоб вжитися в образ товариша Сталіна, необхідно створити побутові умови, наближені до умов, підходящих для товариша Сталіна, і тому він просить, чи не можна йому трохи пожити на дачі товариша Сталіна, припустимо, на озері Ріца?

— Вжитися в образ товариша Сталіна? — Сталін зобразив гримасу подиву і став кивати головою вліво-вправо, наче обговорюючи сам із собою різні варіанти. — Товариш Меловані хоче вжитися в образ товариша Сталіна і пожити, як товариш Сталін? А товаришу Сталіну так надокучило жити, як товариш Сталін, що він, можливо, хотів би вжитися в образ товариша Меловані і пожити так само безтурботно, як живе товариш Меловані.

Він кинув ножиці на землю, скинув брезентову рукавицю, дістав з кишені люльку, став її набивати. Набивав довго і мовчки. Дістав сірники. Прикурив. Руки його при цьому тремтіли. Пустив декілька кілець диму в ніс Лаврентію Павловичу (Лаврентій Павлович втягнув у себе ці кільця відкритим ротом, зображаючи повне задоволення).

— Значить, — повторив, — вжитися в образ товариша Сталіна… Ну що ж, — покивав головою. — Якщо хоче вжитися в образ товариша Сталіна, нехай розпочне з Туруханського заслання.

Йосип Віссаріонович провів гостя майже до самих воріт і, прощаючись, нагадав:

— Завтра, у цю ж пору, ти будеш тут разом із цим князем, або я відстрижу тобі носа.

І повторив:

— Завтра, у цю ж пору.

Щось схоже з Чонкіним уже траплялося. Він сидів на гауптвахті, не надто цим переймаючись. Якщо й непокоївся, то тільки тим, хто там приглядає за кіньми. Про те, що нависла над ним небезпека чергового показового суду, він не знав, а перспектива провести на «губі» декілька днів його не турбувала. Тому жив — не тужив. Але раптом увечері його перевели в одиночку, і не просту, а офіцерську. Де ліжко стояло пружинне з матрацом, подушкою і свіжими, накрохмаленими (на таких Чонкін у житті не спав) простирадлами. Поруч — табуретка і тумбочка, а в тумбочці — Статут караульної і гарнізонної служби та «Історія ВКП(б)», написана, як казали, особисто товаришем Сталіним, який по скромності не вказав свого прізвища.

На вечерю принесли рисову кашу з двома котлетами, з білим хлібом, маслом та ще кисіль. Чонкін здивувався і став міркувати, що б ото значило. І за логікою простого розуму подумав, що якщо начальство так його, просту людину, вирішило потішити, то навряд чи для чогось хорошого. Але все ж уранці він із задоволенням з’їв картопляне пюре зі смаженою ковбасою і тільки збирався пити какао з американськими галетами, як двері різко відчинилися і в камеру увійшли троє: начальник Смершу полковник Гуняєв, начальник караулу старший лейтенант Любочкін і незнайомий офіцер з чотирма зірочками на погонах. Вони увійшли так різко і зловісно, що Чонкін з’їжився, вирішивши, що зараз буде розстріл. Потім зірвався і витяг руки по швах. Прибулі дивилися на нього, а він дивився на них. Раптом Гуняєв дивно посміхнувся і щось запитав.

— Чого? — перепитав Чонкін.

— Як спалося, питаю? — повторив Гуняєв.

— Нормально. — Чонкін стенув плечима.

— Нормально, каже, спалося. — Повернувшись до супроводжуючих, Гуняєв заусміхався так радісно, наче це йому добре спалося. — Але ви какао допийте, а потім ось… — Він цокнув пальцями, і з коридору з’явився незнайомий Чонкіну солдат з оберемком якоїсь одежі, яку він поклав на ліжко, а чоботи поставив поряд.

— Ми вийдемо, — сказав Гуняєв, — а ви допивайте. Потім переодягнетесь. Ну, ще хвилин п’ять у вас є.

Він позадкував, так само дивно позиркуючи на Чонкіна і усміхаючись. І решта вийшли, тихо прикрили за собою двері. Чонкін обдивився одежу, не уявляючи, що все це йому. Нові труси і майка. Галіфе, гімнастерка, кашкет — усе офіцерське, але з солдатськими погонами. Хромові чоботи замість черевиків і шкарпетки замість онуч. Здивувавшись і трохи подумавши, він став надягати все це на себе, забувши про какао.

— Ну ось. — З’явився знову Гуняєв і обдивився Чонкіна поглядом кравця. — Ну ось і гаразд. Кашкет великуватий. Але ви його так глибоко не натягуйте. Нехай вільно сидить. А решта просто наче по мірці. Так, а медаль ваша де? — раптом спохопився він. — Та ось вона, що ж ви… давайте перекрутимо зі старої гімнастерки на цю. «За звільнення Варшави», нагорода маленька, але почесна, битва за Варшаву, всі знають, була нелегкою. А що ж це у вас гвардійського значка немає? Ми ж гвардія. Зачекайте. Ось, — він зняв із себе і прикріпив на грудях Чонкіна і значок «Гвардія», після чого відступив назад і подивився на Чонкіна, як на картину.

— Ну ладно, — сказав він не дуже упевнено, — ладно. А тепер ходімо. Тобто поїдемо. Спочатку підемо, а потім поїдемо. — Йому здалося, що вийшов жарт, і він засміявся.

Вийшли надвір до «вілліса», який чекав неподалік. Шофер увімкнув швидкість, машина застрибала по бруківці, викотилась за місто і через п’ятнадцять хвилин підкотила до стоянки літаків, де біля розчохленого штурмовика стояли командир полку полковник Опаликов у шкіряній куртці і в шлемофоні, два незнайомих Чонкіну генерали (знайомих генералів у нього взагалі не було) і механік Льошка Онищенко, який був настільки вражений тим, що відбувалося, що коли Чонкін сказав йому «здраствуй», прокричав у відповідь: «Здоров’я бажаю, товаришу!..» — і замовк, не уявляючи, яке звання до Чонкіна може бути зараз припасоване.

А втім, інші також були здивовані, вражені, ошелешені, почувши, що рядовий Чонкін має бути негайно доставлений у Москву за наказом особисто… можна собі таке уявити? …Якийсь Чонкін — і за наказом особисто Верховного головнокомандуючого! Усі були заскочені: навіщо товаришу Сталіну знадобився такий незвичний кадр? Однак армія є армією, там зайвих запитань не задають і накази виконують безумовно.

З огляду на виключну важливість наказу виконання його доручили найдосвідченішому льотчику — полковнику Опаликову. Опаликов до того часу був Героєм Радянського Союзу, хоча за кількістю збитих ворожих літаків міг би отримати це звання двічі. Але не отримав, тому що неодноразово захоплювався рівнем життя переможених німців. У ресторані, де льотчики святкували Перемогу, казав, що радянські люди могли б жити не згірш німців, якби не колгоспи. А також, посилаючись на авторитет якогось свого родича, стверджував, що особистість радянської людини формується не суспільством, а якимись частками живої клітини, що передаються по спадковості. Ці висловлювання полковника дійшли до начальника Смершу, а той негайно звинуватив Опаликова в антирадянській пропаганді, поклонінні перед усім закордонним і в очевидному впливі на нього чужих марксизмові-ленінізму західних лжевчень. Командуючий армією генерал-майор Василь Просяний справу постарався зам’яти, але другу Зірку Опаликов не отримав і був переведений з винищувальної авіації в штурмову. Начальник же Смершу своїх зусиль не припиняв і написав у Москву ґрунтовне донесення про те, що в цій повітряній армії панують нездорові настрої, деякі особи з командного складу дозволяють собі антирадянські вислови, а інші, більш високі чини, їх покривають. Поки що зусилля смершівця успіхом не увінчались, але сказати, що так буде і далі, ніхто не міг.