Генерал Просяний був також Герой Радянського Союзу і писаний красень із пухнастими вусами на смаглявому обличчі й чорними вигнутими бровами, що їх, як подейкували, він щоранку підводив чорним олівцем. Багато жінок при його вигляді знетямлювались, а він знетямлювався, бачачи дружину Опаликова Надію, і між ними, здається, щось було. Це «щось» було, може, другою причиною, чому для доставки в Москву Чонкіна вибрали саме Опаликова, а не когось іншого. Стосовно Опаликова, то він дуже добре розумів причину виявленого йому високого довір’я і приготував на таку підлість відповідь, яку в дусі пізніших часів можна було б назвати асиметричною.

Доки Просяний обговорював з Опаликовим маршрут польоту і тицяв пальцем у розгорнутий на крилі планшет, другий генерал, невисокого зросту, з великим животом і золотими зубами, підкотився до Чонкіна, привітався за руку і представився:

— Генерал-майор Новиков.

— Ага. — Чонкін злякався, що зараз знімуть стружку за те, що він якось не так відповів, а як відповідати у таких випадках правильно, він не знав, тому що жоден генерал йому ще жодного разу не представлявся.

Але генерал був налаштований миролюбно.

— Ну що, товаришу Чонкін, ви вже знаєте, куди летите?

— Не можу знати, — сказав Чонкін.

— Ну що ж, значить, дізнаєтеся, — посміхнувся генерал. — Скоро дізнаєтеся.

Просяний тим часом інструктував Опаликова.

— Значить, так, — водив він пальцем по карті. — Летиш із чотирма посадками: Заган—Ченстохов—Бєлосток—Орша, а там заправки вистачить і до Москви. Ти мене чуєш?

— Так-так, — озвався Опаликов.

Насправді ж він слухав, та не чув. І подумки маршрут прокладав зовсім інший.

Нарешті вони все обговорили і підійшли до Чонкіна.

— Значить, підготували товариша? — запитав Просяний і тільки тепер поглянув на Чонкіна: — Ну що, солдат, летіти не боїшся?

— Нє, — сказав Чонкін коротко.

— Чого йому боятися, він уже літав, — зауважив Опаликов.

— Ну, тоді що ж, — сказав Просяний. — Тоді, як кажуть, м’якої посадки.

Чонкіна возили літаком чотири роки тому, тільки тоді він дивився в спину пілоту, а тепер його посадили обличчям до хвоста і до кулемета, але попередили, щоб кулемета не чіпав.

Полковник заліз на своє місце. Механік рогулькою прокрутив повітряний гвинт, віддав потрібні команди:

— Контакт! Від гвинта!

Двигун чхнув, стрельнув, виплюнув чорний струмінь диму і застукав рівно й упевнено. Завихрений пропелером потік повітря притис до землі високу траву. Механік, притримуючи лівою рукою пілотку, щоб не здуло, пірнув під крило, витяг з-під коліс колодки. Генерал Новиков узяв під козирок, а Просяний просто змахнув рукою. Двигун заревів, літак рушив із місця. Опаликов не став рулити до злітної смуги, а хвацько рвонув поперек аеродрому до ріки, що протікала неподалік, і злетів, зоставивши за собою хмару пилюки.

— Сталінський сокіл! — труснувши головою, засміявся Просяний і подивився на Новикова. І здивувався, побачивши вираз на обличчі генерал-майора.

— Ти що? — запитав він.

— И-и-и! — простогнав генерал, простягши руку вбік літака, що злетів.

Просяний поглянув туди ж, і фраза із трьох відомих кожній російській людині слів, призначена для вираження дуже сильного почуття, вирвалася з його грудей.

…У цей самий час на іншому березі річки на командному пункті американського аеродрому чергували два майори — Білл Хантер Молодший і Майкл Погарек. Вони сиділи в дерев’яному будиночку на колесах із великими вікнами, з яких дуже добре проглядався радянський аеродром. Хантер Молодший, як заведено в американців, відкинувшись назад, поклав ноги на стіл. Він курив товсту кубинську сигару і, роздуваючи щоки, пускав до стелі акуратні жирні кільця. Погарек, нахилившись над столом і підперши голову руками, боровся з дрімотою. Польотів сьогодні не було ні в американців, ні в росіян, і майори обговорювали останні новини про військові дії в Японії. У зв’язку з чим Хантер згадав про свою службу на Філіппінах, де в нього був роман із японкою, з якою він навіть хотів одружитися, але командування різко заперечувало. Він був попереджений, що у випадку одруження йому доведеться змінити службу у військово-повітряних частинах особливого призначення на щось інше. Він був готовий навіть пожертвувати кар’єрою, але завадило нещастя: його наречена загинула в автокатастрофі. Погарек, позіхаючи в кулак, сказав, що зовні йому також подобаються японки, китаянки, кореянки і філіппінки, але він ніколи б не одружився з жінкою іншої раси, бо до інших рас вороже ставиться тому, що таке змішування негативно відбивається на дітях. Він сам є результатом суміші англосаксонської і польської крові і відчуває, що в ньому наче б весь час борються між собою дві різних особистості. Поляк завжди бушує і штовхає на різні вибрики, а англосакс схиляє до поміркованості.

— Майкле, — перебив його Хантер, — тобі не здається, що в росіян відбувається якась метушня, наче вони збираються сьогодні літати?

— Дивно, — сказав Майкл, позіхаючи. — З тих пір, як закінчилась війна, вони зазвичай по понеділках не літають. У неділю вони п’ють амортизаційну рідину, а в понеділок у них болить голова, тому вони вивчають біографію дядечка Джо.

Хантер Молодший зняв зі стіни польовий бінокль, наблизив до очей, ще більше здивувався:

— Слухай, Майкле, там дійсно щось незвичайне відбувається. Два генерали метушаться біля одного літака. Так… запустили двигун, прибрали колодки… Майкле! — вигукнув Білл збуджено, хапаючись за мікрофон. — Дивись, що він витворяє! — і нервово прокричав: — Увага, викликаю чергову ланку!

Радіо обізвалось голосом капітана Річарда Торндайка:

— Діку, — сказав йому Хантер, — росіяни проявляють підозрілу активність. Запускайте двигуни і будьте готові до злету.

— Єсть, сер!

Самотній літак на тому боці мчав поперек льотного поля, залишаючи за собою хмару пилюки.

— Майкле! — сказав Хантер.

— Білле! — захвилювався нарешті Погарек.

І обидва замовкли, заворожено дивлячись на радянський літак, який на тому боці злетів, шасі прибирати не став, піднявся не вище десяти метрів і пішов на посадку на цей бік.

— Ми вирулюємо, сер! — почувся з приймача голос Торндайка.

— Зачекайте, — зупинив його Хантер. — Вирулювати пізно.

Усе сталося занадто швидко для того, аби зметикувати і прийняти хоч якесь рішення. Літак із червоною зіркою на крилі уже зійшов з посадочної смуги і рулив просто до командного пункту на такій швидкості, наче збирався йти на таран. А до нього з різних боків мчали автомобілі всіх аеродромних служб: пожежна, «швидка допомога» і джип військової поліції.

Коли майори Хантер і Погарек вискочили зі своєї будки, один із радянських льотчиків уже заглушив двигун і стрибнув з крила на траву, а другий замешкався. Про всяк випадок, щоб він не надумав злетіти, джип військової поліції став упоперек перед носом літака. Шість солдатів із літерами «МР» на касках висипали з джипа і взяли зброю напоготів. Льотчик був років трохи за сорок, у синіх галіфе і шкіряній куртці бордового кольору. Під наполовину розстібнутою курткою виднілась гімнастерка, прикрашена Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу.

Коли Хантер і Погарек наблизилися до нього, радянський льотчик віддав їм честь і запитав першого:

— Майор Хантер?

— Хантер Молодший, — поправив Білл із таким достоїнством, наче був старшим. — А ви полковник Опаликов?

Льотчики того й іншого боку, перемовляючись по радіо, позначали себе номерами, але командири американської і радянської частин знали один одного по прізвищах.

— Що вам трапилось? — запитав по-російськи Погарек.

— Ай сік, — відповів по-англійськи Опаликов.

— Ю ар сік? — перепитав Погарек і перейшов на російську: — Ви хотів сказати, що ви хворий?

— Ноу, — заперечив полковник. — Ай ем вікінг фор політікал есайлем. Шукаю політичного притулку.