— Вас щось не влаштовує в моєму айді? — запитав наш розвідник бездоганною англійською з деякою зневагою і з ледь вловимим алабамським акцентом.

— Усе гаразд, сер, — відповів сержант, натиснувши кнопку виклику караулу. — Майже гаразд. Тільки ви забули натерти ваксою свої вуха.

Бідний наш шпигун був затриманий, засуджений американським військовим судом і через багато років згодом, коли вже на світі не було ні Сталіна, ні Берії, обміняний на якогось із видатних радянських інакодумців. Другий агент, посланий Лаврентієм Павловичем в лігво ворога, не став випробовувати долю і здався, не чекаючи розкриття і зекономивши на гуталіні. І тоді Лаврентій Павлович вирішив спробувати останній шанс.

— Слухай, Капулю, — сказав він якось за сніданком Капітоліні, що прислужувала йому, — ти, як я чув, добре знаєш німецьку мову і англійську.

— Я?! — здивувалась Капітоліна.

— Ладно, не прикидайся, — сказав Берія. — Я все про тебе знаю і знаю, на кого ти працюєш. Але мені потрібно, щоб зараз ти попрацювала на мене.

— Що я маю для вас зробити, шеф?

— Ти повинна спокусити Чонкіна і доставити його до мене. Якщо ти це зробиш, я допущу тебе до таких секретів, за які твій бос і мій друг Ален Даллес вивищить тебе в генерали.

Щоб особисто перевірити, як Капа виконуватиме завдання, Лаврентій Павлович провів із нею репетицію, сам не знаючи, що вже хворий на трипер, щойно ним підхоплений у чергової вуличної красуні.

Результатом виношеного Берією нового плану було те, що одного разу, повернувшись після сніданку до флігеля, Чонкін застав у себе в кімнаті білу жінку, яка перестилала йому постіль. Вона була миловидна і схиляла до спілкування. Чонкін аж ніяк не був расистом, але біла російська жінка зацікавила його більше, ніж виконуючий до неї ті ж обов’язки чорний Джон. Вони познайомились: Катя — Ваня. Після чого зав’язали стосунки, від яких він збожеволів і два дні поспіль готовий був ринути за нею хоч на край світу, навіть на батьківщину, яка його, за її словами, чекала з великим нетерпінням. Катя і Ваня розробили хитрий план, згідно з яким він уночі повинен був, обманувши охорону, пролізти попід паркан за сміттєконтейнером, що стояв у кутку території. Там, за парканом, Катя обіцяла чекати його в машині з виключеними фарами і з радянським дипломатичним номером. Але увечері напередодні у нього в певному місці розпочалася нестерпна сильна різь, у результаті чого він виявився не в радянській машині з дипломатичним номером, а в американській з червоним хрестом. У госпіталі йому діагностували гнійну гонорею з повною закупоркою сечового каналу, що сильно охолодило його почуття до Каті і батьківщини.

Катя, проваливши завдання, в Москву повернутися не наважилася і стала черговою неповерненкою, хоча стосовно неї це визначення не можна назвати точним. Таким чином, Лаврентій Павлович зостався без Каті і без Чонкіна, але зате з трипером. І з очікуванням наслідків, набагато плачевніших, ніж навіть трипер.

Утративши надію виконати наказ свого вождя, Лаврентій Павлович зрозумів, що тепер накладе він головою. Невиконання свого наказу Сталін, злопам’ятний і кровожерливий, ніколи не простить. І він, Лаврентій Павлович Берія, загине в розквіті літ, якщо не придумає якогось несподіваного, парадоксального, можливо, навіть геніального виходу зі становища.

Він думав усю ніч. До ранку придумав. І впав у такий ейфоричний стан, що йому здалося — навіть трипер його пройшов.

7 грудня 1945 року Берія викликав до себе додому народного артиста СРСР Георгія Михайловича Меловані, пригостив його французьким коньяком і, протираючи пенсне, запитав:

— Скажи, Гога, що б ти сказав, якби дізнався, що нашою країною керує кінь?

Гога, почувши таке, розгубився і навіть трохи спітнів. Запитання було несподіване, і коли б його поставила якась інша людина, а не та, яка його ставила, то можна було б якось віджартуватися чи згадати якісь історичні приклади про коня, припустимо, про того, що засідав колись у римському Сенаті. Чи літературні знання примінити, на Свіфта послатися, а то й Леніна приплести, який обіцяв навчити, ну, не коня, звичайно, але кухарку керувати державою. Але якщо кухарка може, то чому б і кінь не зумів? Усе це промайнуло в голові Меловані, і він навіть рота розкрив, щоб відповісти, але тут же закрив його, розуміючи, що так буде ліпше. Адже питання поставила така людина, з якою, перш ніж жартувати, цитувати чи проводити аналогії, варто кріпко помізкувати. Ти скажеш йому, що кінь, так, може керувати державою, тоді він, природно, зрозуміє, що його, великого, на його думку, державного мужа, можна замінити простим конем з колгоспної конюшні. Меловані не був занадто великим мудрагелем, але знав, що коли такі люди, як Лаврентій Павлович Берія, ставлять такі дивні запитання, то з відповідями краще не поспішати, тому що за неправильну відповідь можна накласти головою. Тому він довго думав, потім став сміятися, припускаючи, що найнадійніше це запитання прийняти за жарт, але, засміявшись, зустрівся з холодним і неусміхненим поглядом, який проникав крізь пенсне і пронизував душу.

— Я гадаю, — сказав він, — я гадаю… я гадаю… Лаврентію Павловичу! — закричав він з відчаю. — Я не знаю, що думати! Скажіть мені, що я маю думати, і я буду думати так, як ви мені скажете.

— Гаразд, — сказав Берія, — добре. Сталін звелів тебе заарештувати. — Він витримав паузу і склав наступне речення: — І відправити в Туруханське заслання. Ти розумієш, що це значить, заарештувати і відправити в Туруханське заслання? Ти знаєш, де знаходиться Туруханськ, га?

Гога не знав точно, де знаходиться Туруханськ, але легко уявив собі безкрайній засніжений степ, довгу колону голодних і змерзлих в’язнів і себе в кінці колони, що бреде в дерев’яних колодках, нещасну людину, міську, пещену, не звиклу до таких труднощів, що спотикається і падає від знемоги. Уявивши все це, він сильно зблід і затремтів. Він відсунув келих і ледве знайшов у собі сили запитати:

— За що?

Берія надів пенсне на ніс і підійшов до дзеркала поглянути, як воно на ньому сидить.

— Якби було за що, — сказав він, притискаючи пенсне до перенісся вказівним пальцем, — він би тебе розстріляв. — І зареготав, немов закудкудакав: — Кха-кха-кха-кха! А втім, — сказав, переставши сміятися, — Сталін може тебе розстріляти і так.

— Але ж я нічого такого не зробив! — заволав народний артист. — Я нічого не зробив поганого. Я люблю товариша Сталіна. Передайте йому, що я його дуже люблю.

— Ну, я вірю, вірю, що ти його любиш, — сказав Берія. — Але важливо, аби він тобі повірив. Завтра ми поїдемо до нього, і ти йому покажеш, як ти його любиш. Ти пригадуєш, про що ми з тобою розмовляли минулого разу? Минулого разу ми з тобою говорили, що ти міг би підміняти товариша Сталіна, але так повинен підміняти його, так повинен грати його роль у житті, а не в кіно, щоби ніхто, навіть з людей, що близько знають Сталіна, не запідозрив, що ти — це не він. Ти можеш таке зіграти?

— Я можу, — упевнено кивнув Меловані. — Я, Лаврентію Павловичу, артист. Я дуже хороший артист. Але я все-таки не наважуюся взяти на себе таку відповідальність.

— Зате я наважуюся взяти цю відповідальність за тебе на себе. І ти можеш собі уявити, що з тобою буде, якщо ти не виправдаєш мого довір’я. Але спершу у мене до тебе запитання: ці вуса у тебе справжні?

— Нікак нєт, Лаврентію Павловичу, це накладні вуса. Я їх наклеїв, щоб показати вам, як я приблизно буду грати товариша Сталіна. Але на вулицю я ніколи не виходжу в образі товариша Сталіна. Щоб ніхто не подумав, що я видаю себе за товариша Сталіна.

— Гаразд, — кивнув Берія лисою своєю головою, — завтра поїдемо до товариша Сталіна. Вуса дай мені. Я їх візьму з собою, ти їх наклеїш, коли я скажу.

Наступного дня «ЗІС» наркома ДБ знову з’явився біля знайомого зеленого паркана. Тепер пасажирів було двоє: сам нарком і народний артист Меловані. Нарком був у довгому пальті з суконним верхом, каракулевим коміром і в каракулевій шапці-пиріжку, під борсучою шубою артиста був темно-синій бостоновий костюм з галстуком у горошок. Обидва гості пройшли звичну процедуру обшуку і перевірки, яка цього разу виявилась доволі поверховою: навіть на накладні вуса в портфелі Лаврентія Павловича охорона не звернула уваги. Можливо, тому що вони не належали ні до вогнепальної зброї, ні до колючо-ріжучих предметів.