Сталін був, на щастя, в доброму гуморі і зустрів гостей привітно, у передпокої. Був він у маршальському мундирі з двома золотими зірками на грудях — Героя Радянського Союзу і Героя Соціалістичної Праці. Мундир, утім, був не парадний, тобто виглядав більш-менш скромно.
Сталін і Берія, вітаючи один одного, обнялися, після чого Берія представив Меловані:
— Ось, дорогий Кобо, я привів народного артиста, який, як ти знаєш, виконує ролі Сталіна, тобто грає тебе в багатьох фільмах. Тобі, я пригадую, «Крах Берліна» дуже сподобався.
— Не дуже, — заперечив Коба, подаючи руку Меловані. — Не дуже, — повторив він, дивлячись артистові в очі, від чого той зіщулився. — Фільм не дуже сподобався… — він зробив паузу, — але сподобався. І уточнив ще раз: — Сподобався, але не дуже. Значить, — звернувся він уже просто до Меловані, — ви хочете вжитися в образ товариша Сталіна і пожити приблизно в тих самих умовах, що й товариш Сталін?
— Я тільки хотів…
— Я розумію, — перебив Сталін. — Ви хотів. Усі хотів. Кожен хотів. Я пропонував вам розпочати із Туруханського заслання, але вам, як я чув, моя пропозиція, як кажуть, не всміхнулась.
Народний артист знову перепудився. Він подумав, що якщо він скаже, що пропозиція Сталіна йому, так, сподобалась, то Сталін дійсно пошле його в Туруханське заслання. А якщо він скаже, що не сподобалась, то Сталін розгнівається і також пошле його в Туруханське заслання, а то й іще далі. Ще він подумав, що вождів, при всій любові до них, краще бачити на портретах, аніж наживо.
— Ні, чому, — став він виправдовуватися. — Я хотів. Я хочу все, що ви хочете хотіти…
— Нічого, не оправдовуйтесь, — перебив його Сталін. — Як кажуть російські люди, оправдовуватися будете в міліції. Жартую, жартую. А поки що зайдімо сюди.
Сталін натис кнопку в стіні, і невидимі спершу двері повернулися на три чверті, відкривши за собою невелику кімнату розміром приблизно три метри на чотири. Залізне ліжко, не нікельоване, а просте, пофарбоване зеленою масляною фарбою і схоже на тюремне. Стоїть головою до стіни. Солом’яний матрац застелено сірою суконною солдатською ковдрою. З подушки навіть стирчить солома. Над головою скромне бра. Біля ліжка проста соснова тумбочка. На ній дві книжки: «Історія ВКП(б)» і «Злочин і кара». На стіні, покритій простими шпалерами без кольору, декілька картинок, вирізаних з журналу «Вогник» і прибитих цвяхами.
Сталін сказав:
— Ось так живе товариш Сталін. Ви хочете пожити в подібних умовах?
— Товаришу Сталін, заради вас, — Меловані притис руку до грудей, — заради вас я готовий спати на чім попало! Навіть на цвяхах.
— Ну, — заусміхався Сталін — на цвяхах — це поки що не потрібно. На цвяхи — це тільки Лаврентій Павлович, він живодер відомий, може покласти людину. Я такого артиста на цвяхи… ні, ні. Хіба що, як будете репетирувати роль Рахметова.
У Меловані відлягло від серця. Настільки відлягло, що він навіть осмілів і запитав, навіщо товаришу Сталіну картинки з журналу «Вогник», коли у нього є можливість бодай тимчасово взяти з музеїв хоч Рєпіна, хоч Рембрандта.
Він запитав так і зіщулився, знову злякавшись, а раптом товариш Сталін розгнівається. Але товариш Сталін не розгнівався. Товариш Сталін сказав:
— Ви знаєте, генацвале, якщо я почну тягати картини з державних музеїв, то всі мої міністри, маршали і секретарі обкомів також потягнуть зі всіх музеїв усе собі. Тому я не стану подавати їм поганого прикладу.
— Ти, Гога, перш за все повинен зрозуміти, — додав Берія, — що товариш Сталін — дуже скромна людина. І в скромності своїй він великий. І ще ти повинен знати, що товариш Сталін дуже багато працює. На жаль, занадто багато працює. Він працює на знос, але ми не повинні дивитися на це байдуже. Коба, дорогий, — звернувся він до Сталіна, — ми тут з товаришами радилися й вирішили, що ти занадто багато працюєш. Ми повинні тебе розвантажити. Ось я до тебе привів товариша Меловані. Ти бачиш, як схожий на тебе товариш Меловані? Коли він надягає вуса, він стає таким схожим, що рідна мама вас не відрізнила б.
При словах «рідна мама» Сталін спохмурнів. Він здогадувався, що його рідна мама не Кеке Джугашвілі, але хто насправді його породив, він сам точно не знав. І все ж, коли згадували так чи інакше його матір, він відчував, сам не знаючи чому, щось неприємне.
Він спохмурнів, але Берія, який зазвичай помічав усі зміни в настрої вождя, цього разу нічого не помітив і натхненно продовжив виклад свого плану:
— Так ось, дорогий Коба, ми подумали, чому б нашому великому артисту не підміняти тебе іноді в твоїй роботі? Ну, можливо, на якихось не дуже важливих засіданнях.
— Це як же ж він буде мене підміняти? — звів брови до перенісся Сталін.
— Ну так. Одягне твій костюм, френч, галіфе і чоботи, наклеїть вуса чи навіть відростить і буде сидіти, робити замітки, іноді плескати в долоні, іноді подавати якісь репліки.
— Гаразд, — схвалив Сталін. — А я що буду робити в цей час?
— А ти будеш займатися у своєму саду. Підстригати троянди. Відпочивати. Лежати. Читати «Капітал». — Берія скосив очі на тумбочку. — «Історію ВКП(б)», «Злочин і кара».
— Гм-гм, — зреагував Сталін і задумався. Підвівся. Пройшовся по кімнаті. Розкурив погаслу люльку. Знову пройшовся з кутка в куток. Здавалось, він був цілковито спокійним. А між тим у його душі бушувала буря. Але він так умів приховувати свої почуття, що навіть такий тонкий психолог, яким був Берія, нічого не зауважив.
— Значить, — сказав роздумливо Сталін, — значить, ви вирішили, що товариш Сталін стомився. Так?
— Ну так, — підтвердив Берія, — так. Ти ж правда трішки стомився. Ти мені пробач, дорогий мій старший друг і соратник, я знаю, що ти двожильний, ти працюєш удень і вночі, як віл чи немов кінь. Але і твої сили мають якусь межу, дорогий мій Коба! Високу межу, дуже високу, але якусь межу вони мають. Звичайно, під час війни, коли вирішувалася доля всього світу, коли неймовірний тягар лежав на твоїх плечах, ти його ніс, як велетень, як Геркулес, як цей самий… ну, я навіть не знаю, хто, ну а тепер, коли під твоїм геніальним керівництвом ми розгромили дощенту фашистські полчища, коли червоний прапор гордо розвівається над їхньою столицею, чому б тобі хоча б частину не найважливіших обов’язків не перекласти на плечі якоїсь простої людини, як на простого віслюка…
Товариш Сталін здійснив іще один рейд з кутка в куток. Він попихкав люлькою, поцмокав губами.
— Товариш Сталін стомився, — погодився він печально, — товариш Сталін зістарився, зносився, він ні на що вже не годиться і його можна замінити ким завгодно, навіть віслюком, так я тебе зрозумів?
— Але ж, Коба… — хотів заперечити Берія.
— Ні-ні, я нічого, — зупинив його Коба. — Це ідея хороша, але вона потребує розміркування. Я подумаю. Коли я подумаю і зрозумію, що ти хочеш поступово відсунути мене від важливих справ, я тобі висловлю своє ставлення до цього дуже помітним способом. А поки що ходімо і мирно, поки що мирно, і скромно щось перекусимо.
Вийшовши з кімнати, Сталін знову натис кнопку. Двері безшумно закрилися і злились зі стіною, не залишивши бодай найменшого шову. У коридорі один навпроти одного стояли два охоронники з автоматами ППШ, мовчазні, нерухомі і незмигні. Мовчки пройшовши поміж ними, Сталін натис іще одну кнопку на стіні. Відкрилась просторіша кімната овальної форми. У ній — стіл, накритий білою скатертю, уставлений випивкою і закускою. Два офіціанти, такі ж безмовні, як охорона, у білих костюмах і чорних метеликах, з накрохмаленими рушниками через руку виструнчилися біля стіни.
— Можете йти, — сказав їм Сталін, входячи в приміщення. І додав, звертаючись не так до них, як до Меловані: — Своїх гостей я пригощатиму сам.
Офіціанти вийшли. Сталін натис кнопку, і кімната перетворилась у безвихідний замкнутий простір. Сталін відсунув стільця, запросив Меловані: — Сідай, артист. Що питимеш? Горілку? Вино? Коньяк?
— А ви що? — запитав артист.
— А я «Хванчкару».