— І я «Хванчкару».

— І я, — сказав Берія.

Відомо, що Сталін, коли потрібно, умів випити і рідко п’янів. І Берія умів випити. І Меловані був неабиякий пияк. Вони пили, пили багато, проголошували тости за великого вождя, за державну безпеку, за мистецтво взагалі і за мистецтво перевтілення зокрема. І трохи побалакали грузинською, і поспівали грузинських пісень, і співав особливо добре Меловані (артист він і є артист).

Зайшла мова про якісь справи того часу, які вже й переказувати нецікаво. Раптом Сталін згадав про льотчика Опаликова, який не тільки сам утік, але й повіз із собою кращого російського солдата і героя Івана Чонкіна.

Згадав, розгнівався.

— Ти, — сказав він Лаврентію Павловичу, — ти що мені казав? Ти запевняв мене, що цих людей дістанеш. Ти їх дістав?

— А ось і дістав! — дожовуючи салат олів’є, радісно повідомив Лаврентій Павлович. — Одного дістав, а другого дістану, і дуже скоро. Скоро, запевняю тебе, дорогий, дістану і другого.

— А як же ти дістав першого і що це значить, що ти його дістав?

— А ось що це значить, — Лаврентій попорпався у портфелі, витяг звідтіля течку із газетними вирізками. Їх було небагато, штук п’ятнадцять, але всі вони були присвячені смерті полковника Опаликова. — Ось, Коба, це англійські газети, це французькі, це німецькі. Усі пишуть приблизно одне і те ж. Вони пишуть, що у Кремля довгі руки. І у нас насправді довгі руки, дорогий Коба. Такі довгі, що ми кого хочеш і де хочеш дістанемо.

— І як же загинув цей нещасний полковник? — спитав Сталін потеплілим голосом.

— Води випив, — сказав Лаврентій Павлович, відрізаючи шматок біфштекса.

— Води? — перепитав Сталін. — Простої води?

— Ну чому простої? Мінеральної, — сказав Берія і дурнувато хихикнув. — Простої мінеральної води, без газу.

— А що Чонкін? Його не пригостили тією ж водичкою?

— Як же так, дорогий Коба. Ти ж хотів його бачити живим, так ми тобі його живим і доставимо.

— Коли?

— Скоро.

— Ти мені давно обіцяєш, що скоро. Ну гаразд. Ще трохи підожду. Зовсім трохи, Лаврентію. Сподіваюсь, ти мене добре зрозумів.

— Я тебе добре зрозумів, Коба, — схилив голову Берія. — Я зроблю те, що треба, — додав він, вкладаючи в свою обіцянку не той зміст, на який розраховував Сталін. — А що це, між іншим, у тебе за картина, Коба?

— Де? — запитав Коба.

— Та ось, просто перед тобою.

— Ось ця? — здивувався Сталін. — Який же ти темний, Лаврентію! Народ вважає тебе вождем і носить на демонстраціях твої портрети і навіть не уявляє, який ти темний, неосвічений і неуцький чоловік. Це ж російська класика! Це «Мисливці на привалі» чудового російського художника Василя Перова!

— Ось воно що! — сказав Лаврентій, наче й справді щойно дізнався, що це «Мисливці на привалі». А про себе подумав: «Я-то, може, і темний, неуцький, але ти проявив себе як справжній лопух».

І в нього були підстави для такої думки про свого соратника, тому що той, завжди гранично сторожкий і уважний, дозволив провести проти себе найпримітивніший злодійський трюк: відволікти увагу. Коли Сталін підвів очі на картину Перова, витратив на це не більше десяти секунд. Але цих секунд цілком вистачило Лаврентію Павловичу, щоб опустити в келих співрозмовника пігулку, яка негайно розчиняється хоч у воді, хоч у вині, не даючи ні кольору, ні смаку, ні запаху.

— Ну що ж, — сказав Сталін і підняв келих. — Тоді давайте вип’ємо за солдата Чонкіна і за всіх солдатів, без яких ніякі генерали і навіть генералісимуси не змогли б отримати перемогу над сильним ворогом!

Другий раз Сталін пив за Чонкіна стоячи. І з ним стоячи пили за Чонкіна народний комісар держбезпеки Лаврентій Павлович Берія і народний артист Радянського Союзу Георгій Михайлович Меловані.

Дивний присмак був у вина, що його випив Сталін. І дивне виникло відчуття. У Сталіна закрутилась голова. Він поглянув на своїх гостей, і йому здалося, що він стоїть у центрі якогось кола, якоїсь дивної каруселі, його гості сидять на картонних кониках і мчать довкола нього.

— Ти, Лаврентію, — розпочав Сталін, намагаючись упіймати Лаврентія поглядом. — Ти, Лаврентію, — хотів він йому щось сказати, але Лаврентій крутився довкола нього усе швидше і з кожним колом усе зменшувався в розмірі, зрештою дійшов до розміру мухи і ось зовсім розтанув у розрідженому повітрі. З тим і світло погасло в очах Сталіна, і товариш Сталін зронив голову на стіл, але не в салат, як дехто міг би очікувати, а просто на стіл, поруч із тарілкою.

У кімнаті запала мовчанка. Меловані сидів блідий, з роззявленим ротом і з недонесеним до нього шматком сулугуні. Берія ж, навпаки, закушував наче нічого й не трапилося.

— А ти чому не п’єш, Гога? — запитав він трохи перегодом.

— Я? — пробелькотів Гога. — Я… Я не хочу.

Відсунув від себе келих, відсунув обережно, наче побоювався, що рідина, яка знаходилась у ньому, сама хлюпне в лице.

— Ну, не хочеш, не треба, — сказав Лаврентій. — А я десь-то вип’ю.

Він ухопив келих Меловані і спустошив його великими ковтками. Позирнув на Сталіна, похитав головою. Позирнув на артиста. Той сидів блідий-блідісінький і дрібно тремтів. Так тремтить собака, якого ведуть на живодерню.

— Слухай, дорогий, — звернувся до нього нарком, — що з тобою? Тобі погано?

— Ні, ні, — сказав Меловані поспішно. — Мені добре. А я нічого не бачив. Я, — повторив він, — зовсім нічого не бачив.

— Не бачив, нічого не бачив, — поспішно, але не без гумору повторив Берія. — Ти нічого не бачив, і я нічого не бачив, а він і зараз нічого не бачить. А чого це ти так тремтиш? Ти думаєш, я його отруїв? Мого давнього товариша і соратника, вірного ленінця і вождя усіх народів, ти думаєш, що я отруїв? Я йому дав тільки трохи снодійного. Тому що він, я тобі казав, він, товариш Сталін, стомився, він потребує відпочинку, і я, просто як давній друг, як комуніст комуністу, йому трішки допоміг. Сиди тут, не рипайся, я зараз.

Берія ринувся у ванну кімнату, що примикала до їдальні, і вийшов з неї з великою блискучою бритвою, яку раніше називали небезпечною.

Побачивши цей предмет, Меловані зірвався на ноги, кинувся до дверей, але вони виявилися зачиненими. Тоді він притиснувся до стіни і затремтів ще більше. Берія з бритвою наблизився до Сталіна. Меловані трохи отямився і знайшов у собі сили запитати голосом, що переривався зостраху:

— Я вибачаюсь, ви збираєтесь за… за… зарізати товариша Сталіна?

— Ой, — поморщився Берія, поправляючи заправлену Сталіну за комір серветку, — що ж ти за собачий дурень, що ж ти за дурень віслючий! Чому у тебе весь час такі дурнуваті думки, що я його отруїв і хочу зарізати? За кого ти мене вважаєш? Щоби я зарізав вождя світового пролетаріату, батька народів? Я хочу його поголити, щоб він був такий гарний, як ти. А тобі приклеїти вуса, щоб ти став таким же огидним, як він. Біжи у ванну, принеси помазок і мило й отямся. Ти зараз будеш демонструвати своє мистецтво. Ми зараз побачимо, який ти артист. Зараз ти зіграєш свою головну в житті роль, і якщо ти кепсько її зіграєш, ми з тобою обидва зостанемося без голови.

Трохи згодом двері їдальні товариша Сталіна відчинилися, і в коридор вийшли сам товариш Сталін і два його гості: Лаврентій Павлович Берія і Георгій Михайлович Меловані. А втім, сказати, що Меловані вийшов, було б невірно. Він буквально висів на Лаврентії Павловичу, обхопивши його шию руками, ноги волочив по підлозі і бурмотів щось несусвітнє.

— Ось, — скрушно мовив Сталін, погаслою люлькою вказуючи на Меловані. — Народний, розумієш, артист, а напився, розумієш, як свиня. Власік! — звернувся він до начальника охорони, що зустрівся їм. — Скажи своїм людям, нехай допоможуть Лаврентію Павловичу артиста донести до машини. А я пішов до себе, і сьогодні мене більше не турбувати.

Історія — це така штука, це такий ящик, це така камера обскура, сповнена таких пекельних таємниць, що коли їх дізнаєшся, хоча б деякі окремі, так просто дух перехоплює, голова ходором іде і пересихає язик. І ти хитаєш головою і думаєш: ні, вже цього аж ніяк бути не може. А воно може, воно може, дуже навіть може. Бути.