— Ні, ми у посланні.

Перший сказав, що його батьківщина — російська мова, а другий запевняв, що він Росію виніс на підошвах черевиків.

Наступного дня Чонкін поглянув на ноги другого мислителя і подумав: усе бреше. Черевики у нього були нові. Американські. Винести на їхніх підошвах Росію навряд чи можливо.

Коли Чонкін переселявся в цей табір, він про всяк випадок прихопив із собою дещо з їжі. Консерви, ковбасу. Навіть буханець хліба, загорнутий в німецьку газету «Нойер Беобахтер». Коли він розгортав цю газету, на неї звернув увагу Перший Мислитель і попросив почитати.

— Візьміть, — сказав Чонкін. — Але ж тут усе не по-нашому.

— А мені все одно по-якому, — сказав Перший Мислитель, який побачив заголовок статті «Сталін — син кобили?».

Став читати. Газета була стара. Іще та, яка повідомляла про доповідь полковника Опаликова, його дивне повідомлення і про його загадкову смерть.

Прочитавши статтю, Перший Мислитель сильно розхвилювався і оголосив усьому бараку, що Сталін, виявляється, походить від коняки Пржевальського.

— Що за дурню ви мелете? — поцікавився Другий Мислитель.

— А ось і не дурню! — заперечив Перший Мислитель. — Ось, погляньте, тут чорним по білому…

— Ви подивіться на цього чоловіка, — похитав головою Другий Мислитель, — він усе ще вірить друкованому слову.

— Я б не повірив, але ж тут факти, факти. Послухайте. Генерал Пржевальський, подорожуючи по Північному Китаю…

— Не хочу навіть слухати, — сказав Другий Мислитель, демонстративно затуляючи вуха долонями. — Ось скажіть, — повернувся він до Усмана Усмановича, — ви твереза і реалістично мисляча людина, інженер, ви можете повірити, що Сталін походить від кобили?

— Безумовно, можу, — сказав Усман Усманович. — Що стосується таких людей, як Сталін чи Гітлер, я готовий повірити, що вони походять від шакалів, гієн, тхорів чи скорпіонів.

— Ха! — сказав Другий Мислитель і розвів руками. — Уявіть собі, що цих двох негідників я ненавиджу не менше, ніж ви, але добросовісність ученого не дозволяє мені жертвувати істиною на догоду особистим пристрастям.

— А ви вчений? — здивувався Усман Усманович. — З якої, даруйте, галузі?

— Я вчений широкого профілю, — туманно пояснив Другий Мислитель.

— Я також, — сказав Перший Мислитель.

— Ми обидва — вчені широкого профілю, — підтвердив Другий, — але дуже по-різному дивимося на речі. Але серед нас є людина, яка може з більшою компетентністю вирішити нашу суперечку. Савелію Феліціановичу, — звернувся він до вченого з дивним прізвищем Дєвочка, який сидів біля грубки, — адже ви біолог? Скажіть цим людям, що гібрид людини і коня в природі не можливий.

— Ви знаєте, — задумливо сказав Савелій Феліціанович, — я хотів ухилитися від вашої суперечки, але якщо ви наполягаєте на моїй участі, то я вам скажу, що в природі можливо усе. Усе, що з’являється за її законами і що буває наслідком її ж помилок. Звичайно, природа дала всім рослинам і тваринам механізми захисту свого виду. Але іноді ці механізми чомусь не спрацьовують, і тоді все може статися. Ми знаємо масу гібридів серед рослин і тварин, виведених штучно чи таких, що існують як жарт природи. У давнину такі жарти траплялися частіше. Тоді живі організми були ще в стадії сотворення. Я розпочинав свій шлях у науку як переконаний дарвініст. Я й зараз думаю, що людина, взагалі-то, походить від мавпи. Але могла путатися з іншими тваринами. Тоді не існувало ще ні законів, ні моралі, ні стійких естетичних уявлень. Самці й самки різних тварин, починаючи з людини, вступали між собою в безладні статеві стосунки. Іноді масова атака на слабкі системи захисту видів давала результат, і тоді серед людей з’являлись істоти начебто й людиноподібні, але з ознаками присутності в них спадкових характеристик, притаманних іншим представникам тваринного світу.

Тут Другий Мислитель пустив очі підлоба і розвів руками.

— Ну, якщо вже учений біолог верзе такі дурниці… — сказав він.

— Дурниці? — образився Дєвочка. — Скажіть, ви були коли-небудь на озері Тітікака?

— Де? — дивувався той.

— У Перу.

— Ну, а як ви думаєте? Як я, радянська людина, котра побувала в засланні, міг потрапити в Перу?

— А ось я, радянська людина, там побував з науковою експедицією. Ми відвідали декілька плавучих островів, попрацювали в Лімі, вивчили результати деяких археологічних досліджень. Ми знайшли масу глиняних фігурок, зліплених представниками давньоперуанських племен. Ці фігурки, явно претендуючи на адекватне відображення реальної дійсності, часто виявлялися присвяченими статевому життю тодішніх людей. Так ось, безліч цих скульптурок зображають статевий акт людини з тваринами, частіше за все — з кіньми і віслюками, результатом чого була поява маленьких кентавриків, образи яких зафіксовано в глині. Причому ці гібриди бувають більше схожі на коней, але деякі стоять ближче до людини. Моя теперішня теорія полягає в тому, що чимало людей, походячи в основному від мавп, носять у собі спадкові ознаки й інших тварин, і це, безумовно, позначається на складі їх характеру і, зрозуміло, на поведінці.

— Ну гаразд, — сказав Другий Мислитель, — не буду з вами сперечатися. Допущу, що таке могло бути колись дуже давно, але в наш час системи захисту видів, мабуть, удосконалилися.

— Безумовно, — погодився Дєвочка. — Але все-таки я вам сказав: природа і зараз здатна на все. Навіть на іще більші помилки.

Чонкін слухав ці розмови уважно і думав не про далеку давнину, а про свої власні сільські дитинство й отроцтво. Там і тоді траплялись люди, які сукуплялися з ким попало. Двоюрідний брат Митько Чонкін спав з матір’ю, Пилип Трофімов — з дружиною і з чотирма своїми доньками, а були й такі, що й з тваринами не стидалися. Конюх Григорій жив з кобилою і не приховував це, пастух Гнат користався для таких потреб козою, а безноса Манька Делюкіна, подейкували, втішалася зі своїм псом Рексом. Щоправда, потомства від цих зносин, здається, не було. Кузьма Гладишев казав йому, наче з мерином Осоавіахімом сталося чудо перетворення в людину, але Чонкін тоді сприйняв це повідомлення як побрехеньки. Зараз, наслухавшись учених людей, подумав, що правда-таки, в житті все може бути.

У другій половині сорокових років двадцятого століття по островах Архіпелагу ГУЛАГ пройшла чутка, чи, кажучи мовою тамтешнього народу, «рознеслась параша», начебто в підвалах Луб’янки поселилась Залізна Маска. Тобто йшлося про дуже таємничого в’язня, обличчя якого сховано під залізною маскою, як у його попередника з ХVІІ століття, утримуваного під залізною маскою в Бастилії. Доречно сказати, обличчя того, з ХVІІ століття, насправді ховалося не під залізною, а під парчевою маскою, що робило його життя, як нам здається, не таким жахливим, але публіка наша (світова, а не лише російська) така, що їй подавай жахіття в чистому вигляді, а напівжах лоскоче недостатньо. Що ж до нашого радянського в’язня, то, відповідно до переказів, його обличчя було закрите саме залізною маскою, при цьому про його особу казали різне, але в цілому сходилися на тому, що це був Сталін. Сталін, якого вороги викрали і підмінили секретним народним артистом. Артист цей просто маріонетка в руках ворогів. На засіданнях він киває головою і плеще в долоні, а насправді всім заправляють вороги, які під іменем Сталіна винищують кращу частину радянського народу. Для таких чуток були реальні підстави. Вони полягали перш за все в тому, що глибока народна віра в Сталіна, в те, що він безконечно мудрий, гуманний і справедливий, ніяк не поєднувалася з тими злодіяннями, які творилися від його імені.

Отже, якщо ви припустите, наче автор усю історію з підміною Сталіна артистом Меловані висмоктав з пальця, ви будете не праві.

Хоча, повертаючись до маски, посмію припустити, що її, ні залізної, ні парчевої, взагалі не було. Але була окрема камера. І не в підвалі, а на першому поверсі. Там і утримувався в’язень під номером 37/14 БЩ, тимчасово без прізвища. Справжнього його прізвища не знав ніхто, крім, очевидно, наркома Берії. Якийсь Лапочкін Іван Спиридонович, 1921 року народження, що дожив до нашого часу, а тоді працював наглядачем у Луб’янській в’язниці, тепер, коли йому дозволили, розбалакався і нещодавно по телебаченню повідомив дещо пов’язане з цією легендою. Розповідав, що взимку чи то наприкінці сорок п’ятого, чи то на початку сорок шостого в коридор, що він його охороняв, під указаним вище номером дійсно доставили людину похилого віку кавказької зовнішності, яка при приведенні його в камеру хвицалася й кричала: «Відпустіть мене! Я — Сталін! Я вас усіх розстріляю!»