— А що, — запитав Лапочкіна ведучий, — ця людина справді була схожою на Сталіна?

— Та ні, — сказав колишній наглядач, — що ви! Який там Сталін! Я Сталіна і на портретах бачив, і живого також. Коли нас на демонстрацію водили по Красній площі, він там, на Мавзолеї, стояв серед усіх цих, ну, там Ворошилова, Молотова, Кагановича й решти. Так він же там стояв, та що ви кажете, та щоб я Сталіна не упізнав? Сталін-то був во! А цей маленький такий, миршавий, лице наче горохом подзьобано. До того ж без вусів.

— Ну, а в камері, — запитав ведучий, — він поводився спокійно?

— Та де там спокійно! — захвилювався Лапочкін. — Гамселив у двері ногами, кричав, умовляв, прозивався. «Ти, — казав, — фашистська морда, якщо мене випустиш, я зроблю тебе полковником, а не випустиш, розстріляю». І так шумів-кіпешував, доки я не витримав. Я ж також, хоча й чекіст і витримку маю, але все ж таки не залізний.

— І що ви його, побили? — припустив ведучий.

— Ну що значить побив, побив? Ну, дав разок по шиї. А що ж поробиш, раз він по-людському не тямить?

Ясна річ, ми, намагаючись встановити подробиці цієї загадкової історії, базувалися не лише на свідченнях дідуся Лапочкіна. Нами опитувалися й інші свідки тих подій, але їх мало уже зосталося. Один колишній політичний в’язень, чиїй пам’яті важко довіряти, розповідав, що Сталін сидів зовсім не в одиночці, а в загальній камері, якраз у тій, де він перебував сам. Ця камера була заселена різношерстою публікою, включаючи есерів, троцькістів, космополітів, валютчиків і бандита на прізвисько Хан Батий. Звичайно, новенький був поселений безіменним, просто під указаним вище номером, але йому ніхто не заперечував представлятись під своїм іменем. Що він і зробив. Увійшов до камери, на нього, звісно, звернули увагу, запитали, хто такий. Він відказав:

— Я — Сталін.

Він, мабуть, сподівався справити своєю заявою переполох і, можливо, навіть повстання серед в’язнів, однак нічого подібного не сталося. Тюрма не психушка, але і в ній, надто в ті часи, всілякого народу з різними маніями чи таких, котрі косили під психів, було предостатньо.

— Ладно, — сказав Батий, — мені, коли я минулий строк мотав, і Ленін стрічався. Оскільки, Сталін, ти в нас новенький, будеш спати біля параші. Потім, будеш старатися, просунешся.

— Тут у нас, — єхидно зауважив колишній фарцовщик Дуся Дорман, — приміром, як у вас у совдепії: безпартійні живуть на підлозі біля параші, а партійні — на нарах.

Я того чоловіка, який мені цю історію розповідав, запитував, мовляв, невже ніхто із вас не здогадався, що Сталін — це Сталін?

— Та ні, — сказав він, за плином скількох років сам тому дивуючись. — А як ми могли здогадатися? Він же був без вусів. А без вусів Сталін — це не Сталін. До того ж існував і інший, вусатий Сталін. Він сидів у Кремлі, носив вуса, стояв на Мавзолеї, виступав на особливо важливих, урочистих зібраннях, балотувався в депутати Верховної Ради…

Само собою зрозуміло, свідченнями двох стариків я не обмежився, але спроби пробитися до луб’янських архівів закінчилися повною невдачею. Пошкодував я, що не постарався зробити те саме на початку дев’яностих років минулого століття, тоді там чимало було доступнішого, тоді за півсотні доларів можна було півархіву винести, а нині… Ні, та що поробиш? Довелося нам відновлювати картину минулого, ґрунтуючись на не дуже достовірних джерелах, співставляючи суперечливі факти і користуючись власною інтуїцією і пальцем, як безконечним джерелом наших сюжетів.

День хилився до вечора, і за вікном Луб’янки сипав густий вологий сніг, коли до кабінету наркома держбезпеки двома наглядачами — Лапочкіним й Івановим — було допроваджено в’язня № 37/14 БЩ без маски і без вусів. Біла шовкова сорочка на ньому пом’ялася, черевики були без шнурків, а штани — без паска і без ґудзиків. Щоб вони не спадали, в’язневі доводилося тримати їх двома руками, що він і робив.

Вигляд у нього був жалюгідний. Усю ніч провів практично без сну, мерз і думав, що його розстріляють. Іноді засинав, але йому тут же снилося, що двері камери безшумно відкриваються і в них заходять прокурор, лікар і виконавець вироку. Він кричав і прокидався від власного крику. Ще вчора він уявляв собі, що він вождь народів, великий полководець, учений, корифей усіх наук і хазяїн шостої частини усієї земної кулі, себто щось на кшталт імператора.

…Ґудзики на штанах для того і були зрізані, щоби він відчував себе жалюгідним. Та й справді, хіба може людина не відчувати себе жалюгідною, коли двома руками доводиться підтримувати штани? Не може. Ще вчора він міг одним словом, одним порухом руки чи пальця привести в рух величезні армії і цілі народи, міг переселити їх з місця на місце, за тисячі кілометрів, примусити рити канали і будувати греблі, міг розстріляти будь-яку кількість людей чи виморити їх голодом, міг розпочати світову війну, а зараз він уже нічого не міг, крім того, щоб підтримувати штани, аби вони не спадали.

Конвоїри ввели його до кабінету, поставили посередині, не довівши до столу метра два з половиною, і за наказом Лаврентія Павловича негайно вийшли. Берія сидів за столом, арештант стояв посеред кабінету, Берія дивився на арештанта, доброзичливо посміхаючись, арештант дивився в підлогу, але іноді кидав на Берію погляд, сповнений жагучої ненависті.

Після тривалої мовчанки Берія сказав:

— Здраствуй, Гога!

Арештант мимоволі здригнувся й поглянув на Берію здивовано й запитально.

— Гога, я, здається, з тобою привітався, — сказав Берія.

Арештант помовчав, а потім запитав:

— Чому ти називаєш мене якимось дурнуватим іменем?

Берія заперечив:

— Хіба це дурнувате ім’я? Це дуже хороше ім’я, Гога, Георгій, Гога, що ж тут поганого?

— Поганого нічого немає, але ти знаєш, що мене зовуть інакше.

Голос наркома держбезпеки посуворішав:

— Я тебе називаю Гогою, і якщо я тебе так називаю, значить, ти і є Гога. Ти мене зрозумів, Гога?

Арештант промовчав.

Берія жваво викотився з-за столу, наблизився до арештанта і протягнув йому руку:

— Здраствуй, Гога!

— Забери руку! — сказав арештант.

— Здраствуй, Гога! — повторив нарком і так зацідив арештанту, що той звалився на підлогу і, думаючи, що його битимуть ногами, відпустив штани і обхопив голову руками. Але його ногами бити не стали. Берія постояв над ним, а потім тихо сказав:

— Уставай, Гога, вставай.

Арештант над силу підвівся і знову ухопився за штани, щоб ті не спадали.

— Ну ось бачиш, Гога, — сказав йому Лаврентій Павлович по-батьківськи ніжно. — Мені здається, ти вже звикаєш до своєї ролі і до свого імені. Правда, Гога?

Арештант промовчав.

— Гога, я тебе запитав, чи правда, що ти звикаєш до своєї ролі і до свого імені? Ти, Гога, повинен на мої запитання завжди відповідати. Тому що якщо ти не будеш відповідати, мені доведеться запросити на допомогу людей, які, ти це знаєш, допоможуть будь-якій людині, якщо вона ще хоч трохи жива. Ти ж сам мене навчав, Гога, що якщо ми хочемо добитися від когось якихось зізнань і дуже постараємося, то навіть найзалізнішу людину ми можемо перетворити в шматок мукаючого м’яса, і вона нам усе одно скаже те, що ми хочемо від неї почути. Подумай і скажи мені, Гога, що ти мене зрозумів.

Арештант подумав. Він знав, на що здатні помічники Лаврентія Павловича, і як людина, що мислить реалістично, розумів, що краще погодитися з Берією просто зараз, аніж після того, як його перетворять в шматок мукаючого м’яса. Звичайно, він сподівався, що Беріївська авантюра провалиться. Вірив, що вірні йому люди, можливо, маршал Жуков, чи маршал Конєв, чи хтось іще, зрозуміють, що сталася жахлива підміна, і тоді… Тоді він ще подумає, як зробити смерть цього зрадника і негідника довгою і мученицькою. Але доки він у руках цього мерзотника, мерзотник може зробити з ним усе, що захоче. У цих умовах просто нерозумно лізти на рожен. Головне зараз — холоднокровність і розсудливість. Не дати приводу скалічити себе.