— Так, — кивнув він і сказав ледве чутно: — Я — Гога, і я тебе зрозумів.

— Ось і гаразд! — зрадів Лаврентій Павлович. — Ось і чудненько. Раз ми з тобою домовилися, що ти — Гога, можна, Гога, обговорити ще деякі справи. Сідай сюди, у крісло, прилаштовуйся зручненько.

Крісло стояло біля столу для нарад, що примикав до письмового столу наркома. Берія сів навпроти і плеснув у долоні. У нашому тексті різні високопоставлені особи часто плещуть у долоні. Що поробиш? У ті часи плескання в долоні було поширеним способом привернути до себе увагу чи до чогось біля себе. Берія плеснув у долоні, і в кабінеті виникли два генерали. Берія їх попросив, вони розпорядилися, і стіл перед Сталіним прикрасився пляшкою «Хванчкари», тацею з пиріжками, тарілкою з сиром сулугуні, вазою з фруктами і коробкою цигарок «Герцеговина Флор». Берія подав знак, генерали випарувались. Берія налив вина собі і співбесіднику, сказав з усмішкою:

— Не бійся, не отруєне. Якщо хочеш, поміняймося келихами. За твоє здоров’я! — Він простягнув свій келих Сталіну, той неохоче простягнув свій. Цокнулись. Берія відламав шматок сулугуні.

— Так ось, дорогий, що я тобі скажу, — розпочав він. — Ти, звичайно, велика людина, з цим я сперечатись не буду. Але ти дуже жорстокий тиран, заради влади своєї єдиноначальної готовий на все. Ти знищив і продовжуєш знищувати дуже багатьох людей, причому часто — моїми руками. І багато людей думають, що це я такий жорстокий, це я все роблю, а ти — хороший, сидиш у Кремлі і нічого не знаєш. Насправді я тільки виконую твої накази. Я по натурі людина дуже добра. Так, я, звичайно, бабник, але не кат. Катом мене зробив ти. Ти мільйони людей загнав у колгоспи і перетворив їх у безпаспортних рабів. Народ живе в постійному страхові, а країна перебуває в глибокому застої, і нічого не може змінитися, доки ти при владі. Я вирішив це діло виправити. Ризикуючи своєю головою, я тебе викрав і підмінив актором Меловані. Це дуже хороший актор, він навіть кращий актор, ніж я сподівався. Він так здорово тебе грає, що нікому й на думку не спадає, що він — це не ти. Ні члени Політбюро, ні навіть начальник твоєї охорони генерал Власик нічого не помітили. Тепер країною насправді керую я. Він грає роль, я керую, а ти, виходить, зайвий. Що я повинен у цьому випадку зробити? Я знаю, що б ти зробив зі мною, будь ти на моєму місці. Але я цього робити не стану. Я міг би також відправити тебе на конюшню і приставити до тебе якогось Чонкіна, щоб він возив на тобі воду і цвьохав тебе батогом. Але я і цього не зроблю, якщо ти погодишся на мою пропозицію. Я думаю, у тебе немає виходу, ти мусиш погодитися, Гога. Ти ж розумна людина, ти один з найбільших розумників на землі, ти зрозумієш, що якщо послухаєш мене, ти житимеш, і навіть дуже непогано. Якщо ж не послухаєш, мені доведеться зробити з тобою те, що ти зробив би зі мною, чи в прояві великої милості відправити тебе на конюшню і годувати вівсом. Ти мене розумієш, Гога?

— Кажи свою пропозицію, — похмуро запропонував Сталін.

— Вона проста і тобі піде на користь. Ти не просто житимеш. Ти житимеш добре. З тебе спаде цей тягар відповідальності, який ти ніс багато років…

— Кажи коротше.

— Кажу коротше. Артист Меловані грає роль Сталіна у Кремлі, а ти гратимеш роль Сталіна в театрі, але твоє наче справжнє ім’я буде Георгій Меловані. Га? Що ти про це думаєш? Чого ти так на мене витріщився?

Сталін дивився на співрозмовника незмигним поглядом. Потім його всього затрясло. Він ухопився за край столу і став повільно підводитись, дивлячись на Берію з дикою ненавистю, і поглядом своїм він, здавалося, зараз же його спопелить.

— Стій! Стій! — закричав Берія і, перегнувшись через стіл, поклав руки на обидва плеча свого колишнього вождя і учителя, притис його назад до стільця.

— Слухай, дорогий, — сказав він, не називаючи Сталіна більше Гогою. — Ти, перш ніж гніватися і заперечувати, подумай. У Кремль ти вже не повернешся, ти ж розумієш, що я цього допустити не можу. Значить, тобі зостається альтернатива. З одного боку, ти сам знаєш що. З іншого боку, ти зостаєшся живий і здоровий і навіть граєш ту саму роль, але не в Кремлі, а на сцені, великої різниці немає. Ти там також будеш виходити, як звично, з люлькою, будеш казати якісь слова, тобі драматург Погодін напише.

— Ну що ти таке кажеш? — зітхнув Сталін. Він говорив тихо, тому що стомився гніватися. — Як я буду грати? Я ж не артист. У мене склероз, я не зможу запам’ятати слова, які мені напише твій Погодін.

— Вай-вай-вай! Подумаєш, біда велика. Не зможеш запам’ятати, не треба. Говори що-небудь. Говори, як у житті, пробач за вираз, будь-яку херню, твій любимий народ зустріне тебе і проведе оваціями. І засипле квітами.

Сталін потягнувся до «Герцеговини Флор», взяв цигарку. Коли брав, судома звела його пальці і цигарка зламалась. Він узяв другу. Рука тремтіла. Берія підніс йому сірника.

— А скажи мені, Лаврентію, — сказав Сталін і закашлявся. — А скажи мені, Лаврентію, — повторив він і, переждавши, поки пройде клубок в горлі, продовжив: — Що ти зробиш, якщо я зі сцени чи не зі сцени звернуся до народу і скажу, що я не актор Меловані, а Сталін? Ти уявляєш собі, що народ із тобою зробить? Він тебе змете, він тебе розірве на шматки. Чи твої молодчики не дадуть мені цього сказати і пристрелять мене?

— Ой-йой-йой! — вдавано злякався Берія. — Як ти міг таке подумати? Та хто ж дозволить моїм молодцям пристрелити такого великого артиста? Ні, дорогий Гога, я нікому стріляти в тебе не дозволю. Більше того, я дозволяю тобі говорити все, що ти хочеш. Але перш ніж ти вирішиш виступити перед народом і сказати, що ти — Сталін, ти помізкуй, що цей народ про тебе подумає. І що скажуть про це наші психіатри. Про це помізкуй гарненько, дорогий Гога.

Сталін докурив цигарку і прикурив другу від послужливо піднесеного сірника.

— Ех, Лаврентію, Лаврентію! — тихо сказав він. — Ти навіть більша сволота, ніж я.

Наступний ранок був вибраний Лаврентієм Павловичем для другого кроку у виконанні задуманого, що не здавалося йому надто складним завданням. Після сніданку він посидів іще за столом, покопирсався загостреним кінчиком мізинця в зубах, подумав про ті приємнощі, які його очікували, усміхнувся сам до себе, плеснув у долоні і знову на блискучому своєму лімузині відправився на ближню дачу. Тут його, до його невдоволення, обшукали точно так само, як раніш, наче нічого не сталося. «Ну й правильно, — подумав він, — вони й не мають знати, що щось сталося». Особисто генерал Власик провів його до самої дачі, де у вітальні, у кріслі в кутку, з погаслою люлькою в зубах, у мундирі генералісимуса сидів такий схожий на Сталіна актор Меловані.

— Здраствуй, Коба! — радісно привітав його Берія і не стримався, підморгнув.

— Здраствуй, Лаврентію! — одізвався Меловані. Підморгувати у відповідь не став, але своєю фамільярністю трохи зачепив Лаврентія Павловича. «Але, — подумав Лаврентій, — він так і повинен себе вести, щоб ніхто нічого не зміг запідозрити».

— Вільний, — сказав Меловані Власику і повернувся до гостя: — Сідай!

І вказав підборіддям на крісло навпроти, не зробивши навіть спроби підвестися. Це знову неприємно здивувало Берію: що це він себе так розв’язно веде? Усе-таки за відсутності свідків треба пам’ятати про реальну субординацію.

— Слухай, — сказав Берія, — я тут підготував деякі указішки, а ти скажеш цьому козлу Калініну, щоб він їх негайно обнародував.

— Указішки? — перепитав Меловані. — Це що?

— Ось, — Берія протягнув співрозмовнику лист паперу. — Перший — проект указу про перейменування Ради народних комісарів у Раду міністрів. Другий — про призначення мене головою Ради міністрів.

— І це все? — запитав Меловані.

— Ні. Ось, — Берія протягнув іще папір, — це проект постанови Пленуму ЦК про обрання мене Генеральним секретарем. А це також проект постанови про обрання Сталіна, тобто тебе, Почесним головою партії. Це дуже хороша посада. Ти будеш жити в ідеальних умовах, отримувати велику зарплату і нічого не робитимеш.