— За якого? — Борисов уперше розтулив вуста, і стало зрозуміло, що він — не статуя.

— За Івана, — мовила Нюра і розплакалась.

Він поворухнувся, дістав кишенькового годинника і втупився в нього, чи то даючи зрозуміти, що він людина зайнята, чи то засікаючи, скільки часу Нюра проплаче. Може, Нюра плакала довше, ніж належало, — він не витримав і сказав, не підвищуючи голосу:

— Громадянко, тут сльозам не вірять.

Слова ці, вимовлені так просто, справили на Нюру відповідне враження, їй і справді одразу ж перехотілося плакати.

— Тепер, — сказав Борисов, продовжуючи дивитись на годинника, — викладайте швидко прізвище Івана, що з ним трапилось і чого ви хочете.

Вона почала викладати, назвала прізвище, він пожвавішав і швидко перепитав: «Як? Як?» Вона повторила: «Чон-кін».

— Чонкін, — замислено проказав він і записав прізвище на сторінці настільного календаря. — Отже, ви кажете, що він заарештований? Так що ж вас турбує?

— Та як же ж? — сказала Нюра.

— А що як же? — запитав Борисов. — Раз він заарештований, значить, буде суд. Якщо цей ваш Чонкін винен, його покарають, якщо ні… — Тут Борисов, можливо, хотів сказати «виправдають», але, подумавши, закінчив: — …тоді суд прийме інше рішення.

— А як же ж я? — сказала Нюра.

— А що ви?

Нюра знову заплакала і, втираючись кінцем хустини, почала плутано пояснювати, що її вважають сторонньою, а насправді вона не стороння, тому що вона з ним, тобто з Іваном, хоч і без довідки, а жила.

З’явилися ознаки того, що Борисову став уриватися терпець.

— Громадяночко, — сказав він, тарабанячи пальцями по столу, — що ви мені городите? Яке мені діло до того, з ким ви жили? Невже ви гадаєте, що райкому більше нічого робити, як займатися такими дурницями? Ідіть звідсіля!

— Куди? — крізь сльози запитала Нюра.

— Не знаю. До прокурора чи ще до когось. Ідіть!

Та Нюра не йшла. Вона стояла і плакала. А Борисов сидів і дивувався, невже ця дурна жінка не може зрозуміти, хто вона, де перебуває і перед ким стоїть. Обурений цим, він вийшов із-за столу і почав тіснити Нюру до виходу.

— Ну, досить, нічого тут рюмсати. Тут вам не це саме. Тут ми нікому хуліганити не дозволимо. Тут і не таким роги обламували.

Відступаючи під його натиском, Нюра задкувала до самих дверей і, спиною вибивши двері, вискочила з них, мов ошпарена.

Прокурор Павло Трохимович Євпраксеїн на тверезу голову завжди знав, що він робить і для чого. Він розумів, що багато хто не має подібних знань, і тому звично не дивувався чудернацькій поведінці людей.

Нюра, пішовши од Борисова ні з чим, дійшла висновку, що поводила себе неправильно. Тепер вона вирішила діяти так, як радив їй Іван Тимофійович Голубєв. Та одна річ вирішити, а інша — зробити. Коли вона увійшла до кабінету і побачила тілистого поважного чоловіка за великим столом під великим портретом, вона якось одразу ж знітилася і, переступаючи з ноги на ногу, навіть злегка позадкувала, але, дійшовши до порога, зупинилася.

— Ви до мене? — запитав прокурор привітно.

— До вас, — мовила Нюра так тихо, що сама своїх слів не почула.

— А в якій справі?

— Я вагітна, — сказала Нюра.

Якби вона виконала пораду Голубєва в повному обсязі, себто завищала, кинула на підлогу сумку й сама кинулася долі, можливо, це й справило б на прокурора належне враження. Але вона знітилась, почервоніла і цю фразу вимовила так тихо, що не була певна, почув її прокурор чи ні.

— Не зрозумів. Яка? — прокурор приклав до вуха долоню.

— Вагітна, — пробелькотіла Нюра, ніяковіючи ще більше.

— Голосніше.

Коли вона вимовила те ж слово втретє, прокурор нарешті її почув. Він посміхнувся і вийшов з-за столу.

— Вагітна? — перепитав і, м’яко взявши Нюру за плечі, підвів до вікна. — Якщо вагітна, вам не сюди, вам о-он куди треба.

І показав їй на обшиту дранкою будівлю з іншого боку вулиці, у якій, згідно з вивісками, був пологовий будинок та жіноча консультація.

— Ні, — сказала Нюра, — я не про те, я про мужика.

— Від фронту нікого не звільняємо, — поквапно мовив прокурор.

— Та ні, — сказала Нюра.

— А коли щодо аліментів, то ще рано. Тільки після народження дитини.

— Та я не про те, — посміхнулася Нюра. Порівняно з тим, що мав на увазі прокурор, істинна її справа видалася їй далеко простішою і легко вирішуваною. — Мужика ось мого посадили.

— А-а, — мовив прокурор. — Тепер зрозумів. І за що ж?

— А ні за що, — щиросердо сказала Нюра.

— Ні за що? — здивувався прокурор. — А ви в якій країні проживаєте?

— Як це? — не зрозуміла Нюра.

— Ну, я запитую, де ви живете? В Англії, в Америці чи, може, у фашистській Німеччині, га?

— Та ні ж, — пояснила Нюра, — я в Красному живу, в селі, звідсіля сім кілометрів, може, чули?

— Щось чув, — кивнув прокурор. — І що ж у цьому вашому Красному радянської влади немає, чи що, га?

— У Красному немає, — потвердила Нюра.

— Як, зовсім немає?

— Зовсім немає, — сказала Нюра. — Сільрада ж у нас в Ново-Клюквині, через річку. А в нас тільки колгосп.

— А, зрозуміло, зрозуміло, — дійшло до прокурора. Він узяв аркуш паперу і став на ньому щось креслити. — Ось це, значить, річка, тут, за річкою, радянська влада, ось ми її так заштрихуємо. А з цього боку, виходить, зовсім нічого. Та-а-ак, — сказав він, з інтересом розглядаючи креслення, — тоді, звичайно, зовсім інша справа. А то я вже було подумав, як це: радянська влада, і ні за що… Я особисто як прокурор, ну і взагалі, як радянська людина, про такі неподобства ніколи не чув. Ні, звичайно, бувають в нас окремі особи, котрі з дурощів чи зловмисно розпускають різні чутки, але таких людей ми, звичайно, садовимо. За наклеп на наш лад, на наше суспільство, на наш народ, але ж тут не можна сказати — ні за що. Адже так?

— Так, — погодилася Нюра.

— Ну, і чого ж ви від мене хочете?

— Так я ж про свого мужика, — нагадала Нюра.

— А я тут при чому? — розвів руками Павло Трохимович. — Я ж радянський прокурор. І влада моя поширюється тільки на радянській території. А там, де радянської влади немає, там я безсилий.

Зі сказаного прокурором Нюра не зрозуміла нічого і сиділа, чекаючи продовження розмови. Та прокурор ніякої розмови продовжувати, очевидно, не збирався. Він дістав з пластмасового футляра окуляри, посадив їх на носа і, розкривши папку з написом «Справа №…», взявся читати документи, що лежали в ній. Нюра терпляче ждала. Нарешті прокурор звів очі і здивувався:

— Ви ще тут?

— Так я ж про…

— …свого мужика?

— Еге ж, — кивнула Нюра.

— Хіба я незрозуміло пояснив? Ну, що ж, спробую інакше. Запам’ятайте і закарбуйте собі на носі, — він підвищив голос і став погрожувати пальцем, — у нас в Радянському Союзі ні за що нікого не саджають. І я як прокурор попереджую вас якнайсуворішим чином, ви такі балачки облиште. Так, так, і нічого прикриватися своєю вагітністю. Ми нікому — ні вагітним, ні всіляким іншим не дозволимо. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — злякалася Нюра.

— Ну, ось і добре, — швидко пом’якшав прокурор. — В основному домовилися. А що стосується деталей, то їх можна й обговорити. Коли щодо вашого чоловіка були допущені окремі порушення закону, ми їх припинимо, а винних, якщо вони є, покараємо. Це я вам обіцяю як прокурор. Як прізвище вашого чоловіка?

— Чонкін, — сказала Нюра. — Чонкін Іван.

— Чонкін? — прокурор згадав, що колись підписував ордер на арешт саме Чонкіна, і потім чув, що саме Чонкін виявився отаманом якоїсь банди і що ця банда була розгромлена. — Чонкін, Чонкін, — бурмотів прокурор. — Отже, ви кажете, Чонкін? Одну хвилиночку, — він ввічливо посміхнувся. — Будьте ласкаві, почекайте мене в коридорі, я все виясню і тоді вам скажу.

Нюра вийшла в коридор і там пробула певний час. А прокурор Євпраксеїн тим часом комусь телефонував і розмовляв стоячи й пошепки, прикриваючи трубку долонею і позираючи на двері. Потім він вийшов у коридор, запросив Нюру до себе, сам сів за стіл, а вона лишилася стояти.