За вікном, прив’язаний до ґанку, понуро мокнув на осінньому дощі гнідий кінь Чмихалова.

У конторі було добре напалено. Чмихалов пітнів, втирався рукавом, шморгав носом і вкотре запитував голову, чому в колгоспі не провадиться збирання хліба.

— Поглянь у вікно, побачиш, — відповідав голова.

— А мені у вікно глядіти нічого, — занудно гугнявив Чмихалов. — Я дивлюся у партійні вказівки.

— О, — сказав голова і покрутив біля скроні пальцем. — Вказівки, вказівки… Вкажи дощеві, аби він перестав. Ви там, у райкомі, сидите і не знаю чим думаєте. Вперлися у свої вказівки, як барани.

— Як хто? — швиденько перепитав Чмихалов.

— Як овечки, — пом’якшив своє визначення Голубєв.

— Одразу, значить, позадкував, — Чмихалова наче підмінили, очі його заблищали. — Отже, по-твоєму, виходить, що в райкомі сидять барани?

— Ти мені політики не ший, — сказав голова, підводячись. — Я тобі кажу: дощ іде, а під час дошу збирають хліб тільки дурні та шкідники.

— Ну й добалакався! — розвів руками Чмихалов. — Отже, в райкомі сидять барани, дурні й шкідники. І, отже, вся наша партія…

Доказати він не встиг. Голубєв вискочив з-за столу, вхопив Чмихалова однією рукою за шкірки, іншою за штани і, зігнувши його в три погибелі, поволік до виходу.

Нюра Бєляшова, з’явившись о тій порі біля контори, бачила, як на мокрому ґанку, невлад махаючи ногами і руками, несподівано виник Чмихалов. На його довгому обличчі відбилися найрізноманітніші переживання. Нюра не встигла здивуватися і зрозуміти, в чому річ, як Чмихалов, змахнувши руками, наче птах, одірвався од ґанку і полетів. Поли плаща розметалися, а каптур надувся, ніби парашут. Політ був недовгим. Перелетівши через усі східці, Чмихалов торкнувся землі, підстрибнув і побіг, однак нижня його частина не змогла наздогнати верхню, і він розпластався у багні з витягнутими вперед руками, немовби ловив курку.

Підводився він поволі. Його руки, живіт, коліна і навіть одна щока були в багні. Розмазавши грязюку по щоці кулаком з затиснутим у ньому батогом, Чмихалов підійшов до коня, що покірно очікував його, одв’язав і тремтячою ногою довго не міг потрапити в стремено. Нарешті це йому вдалося, він всівся у слизьке сідло, повернув до Голубєва брудне й жалюгідне обличчя і сказав, ледь не плачучи:

— Нічого, я тобі ще покажу! — од’їхав кілька кроків, озирнувся і крикнув сміливіше, хоча й верескливо: — Покажу! Покажу-у! — і погрозливо підняв руку з батогом. Кінь з переляку рвонув. Чмихалов звалився на спину і задер ноги, але різким порухом відновив рівновагу і швидко віддалився. Голова провів його задумливим поглядом і скосив очі на Нюру.

— Ти до мене?

— З поштою, — сказала Нюра.

— Заходь.

У кабінеті голови вона виклала на стіл газети, журнал «Крестьянка», «Блокнот агитатора», чотири листи, три листівки і один товстий пакет. Голубєв схопив «Правду» і почав читати зведення Радінформбюро про становище на фронті, а коли підвів очі, Нюра все ще стояла перед ним, переступаючи з ноги на ногу. В одній руці вона тримала сумку, іншу з якимось папірцем простягала Голубєву.

— Що це? — зиркнув на папірця Голубєв.

— Тимофійовичу, підпиши, га?

Рахівник Волков сидів у сусідній кімнаті й однією рукою скручував цигарку, допомагаючи собі плечем і підборіддям.

З головиного кабінету долинав якийсь гамір. Волков послинив газетку і завмер, наслухаючи. Спочатку він почув голос голови: «Ну, ти даєш!», потім щось сказала Нюра, потім знову голова: «Не можу, і не проси, ніяк не можу. Та ти що, в тюрму мене запроторити хочеш?»

Відклавши недокручену цигарку, Волков зазирнув до голови. Він побачив заплакане Нюрине обличчя, зніяковіле обличчя Голубєва і почув його голос:

— Ти зрозумій, Нюро, я б радий, але як же я можу? Я ж голова, я не можу підписувати такі папери.

Нюра схлипувала, витираючись кінцем хустини. Голова угледів Волкова і поманив пальцем:

— Ходи сюди. Ти поглянь, що вона мені дає на підпис.

Волков підійшов до голови, взяв простягнутого йому папірця і повільно, вникаючи у зміст, прочитав:

ДОВІДКА

Видана Бєляшовій Г. О. про те, що вона дійсно жила з військовим службовцем Чонкіним Іваном.

— Це ти сама писала?

— Сама. — Нюра з надією дивилася на Волкова.

— Це тобі в сільраду треба йти з цією довідкою. А ми колгосп, ми таких довідок не видаємо.

— Та й у сільраді не підпишуть, — сказав Голубєв.

— Мабуть, що не підпишуть, — підтвердив Волков, поклавши довідку на стіл.

— Ну як же не підпишуть? — мовила Нюра. — Я ж не якось там… я ж з їм по правді жила.

— По правді, по правді, ніхто ж не заперечує, — сказав голова. — Але довідки тобі ніхто не дасть. А ти ось що, — Голубєв підвівся і вийшов з-за столу, — ти йди просто в райком, до Ревкіна просто. І як у кабінет увійдеш, так сумку на підлогу кидай і сама на підлогу кидайся, очі витріщай і кричи… — Голубєв насправді витріщив очі, побуряковів і раптом, зображуючи, як має поводити себе Нюра, завищав: — «Я вагітна!»

— Ох, батечку! — Нюра зі страху аж присіла. — Перепудив як!

— Перепудив? Отож-бо! — голова підморгнув Волкову, який споглядав усе без інтересу і без живинки в очах. — Він також перепудиться. На горло його бери. Кричи: «Вагітна! Оддай мені мого Івана!» — кричи.

— Гадаєш, допоможе? — поцікавилась Нюра. Голубєв поміркував, поглянув на Волкова.

— Мабуть, що не допоможе, — знехотя визнав.

— Навіщо ж кричати?

— А так. Душу одведеш.

Нюра взяла папірець, сказала:

— Ну, добре, тоді допобачення.

Пішла до виходу, взялася вже за ручку дверей, зупинилась.

— Тимофійовичу, — мовила зніяковіло. — Але ж я й справді теє…

— Що теє? — не зрозумів Іван Тимофійович.

— Важка я, — сказала Нюра, червоніючи.

Дві чи три доби з перервою на ніч просиділа Нюра на лавці перед приймальнею секретаря райкому Ревкіна, котрий то виїжджав на виклик якогось начальства, то сам викликав до себе когось, то проводив якісь конференції, то готувався до бюро райкому. І хоча на дверях його висіла табличка із зазначенням днів і годин прийому, очікування Ревкіна скидалося на подорожування у поїзді, який іде без розкладу, невідь куди і невідомо, чи дійде колись до кінцевого пункту.

Райком жив напруженим буденним життям, коридорчиком діловито снували, розносячи папери на підпис, секретарки в білих кофтинках і поважно рипіли хромовими чобітьми місцеві начальники в напіввійськових, а то й у цілком військових костюмах. Іноді з’являвся й сам Ревкін, і тоді ті, що сиділи на лавці, підводили голови і дивилися на нього, як на вищу істоту, не відважуючись наблизитися. А коли хто й відважувався, то одразу ж з нічого виникала секретарка, літня жінка в окулярах, і, застосовуючи фізичну силу, кричала:

— Громадянине! Громадянине! Ви ж бачите, що товариш Ревкін дуже зайнятий. Як тільки в нього буде вільний час, він усіх прийме.

Доки вона це говорила, доки відпихала розгубленого громадянина, товариш Ревкін встигав сховатися за дверима, а вже туди пробитись до нього не було ніякої можливості.

На третю чи четверту добу всім, хто чекав під дверима приймальні, було оголошено, що протягом кількох днів товариш Ревкін прийому не вестиме, бо він готується до наступного дуже важливого засідання бюро, а замість нього усіх прийме товариш Борисов. Дехто з черги був цим розчарований, Нюра ж попервах начальників не розрізняла, для неї вони всі були на одне лице.

Скільки вона ще очікувала на свою чергу, зараз, за давністю літ, встановити вже немає змоги, але винагородою її наполегливості було те, що вона врешті-решт потрапила до кабінету, де за столом сидів чоловік, чий знудьгований вигляд виражав повну байдужість до людських справ.

Він дивився на Нюру без найменшої цікавості, ніби заздалегідь знав, що справа, заради якої вона насмілилась його потурбувати, нічого не варта, надто зараз, на тлі грандіозних подій, що відбуваються. Він сидів, мовчки дивився на Нюру, і вона, не діждавшись ніякого запитання, змушена була сказати, що прийшла клопотатися «за свого мужика».