Автор завершував свою замітку побоюванням, що його сміливі з наукової точки зору думки можуть бути невірно тлумачені консерваторами і бюрократами, і писав, що саме тому він поки що не може відкрити свого імені широкому читацькому загалу.

Прочитавши цю замітку, Єрмолкін вкрай розлютився. Він тупотів ногами і вимагав відповіді на запитання, хто насмілився підсунути йому це паскудство. Виявилось, що паскудство підсунув усе той же Лівшиць, котрий саме виринув із запою. Єрмолкін викликав до себе Лівшиця, накричав на нього і погрожував не лише звільнити, але й віддати до суду за прогули й запізнення. Потім, однак, притих, поміркував і вирішив, що замітка ця не просто маячня якогось невідомого графомана, а натяк на те, що йому не треба дожидатися, коли за ним, як за паном, приїдуть на «чорному вороні» і візьмуть під білі рученьки, а піти самому і в усьому зізнатися.

Ну, а тепер перейдемо до лейтенанта Філіпова. Він ніяк не може позбутися Чонкіна. Він усе приготував як слід, оформив належним чином і відправив до військового трибуналу справу Чонкіна. І став ждати, коли ж цього триклятого Чонкіна заберуть. А його не беруть. І ось лейтенант телефонує до цього самого військового трибуналу. Йому пощастило.

— Полковник Добренький слухає, — одізвалося в трубці.

Лейтенант страшенно радий. Саме полковник Добренький, якого ніколи немає на місці, йому потрібен. А немає полковника на місці тому, що він голова виїзної трійки трибуналу і завжди перебуває у відрядженнях. Лейтенант стисло викладає суть питання. Справа Чонкіна судочинством завершена і передана в розпорядження військового трибуналу. То чи не можна забрати туди й самого Чонкіна? Тому що, перебуваючи в тюрмі, він ухиляється від заслуженої покари і, більше того, негативно впливає на місцевий контингент ув’язнених.

— Усе зрозумів і роз’яснюю, — деренчить трубка, — ми цього вашого Чонкіна в даний момент до себе взяти не можемо, місць немає. Гарнізонна гауптвахта — по зав’язку. Крім того, є вказівка: дезертирів, самострільників, панікерів та іншу дрібноту судити показово на місцях, що матиме велике виховне значення для всього місцевого населення. Пойняв, лейтенанте?

— Зрозумів, — відповідає лейтенант Філіпов. — А чекати вас коли?

— А чекати нас не треба. Таких Чонкіних по області вагон і маленький візок, а трійка у нас одна. Коли черга дійде, тоді й приїдемо.

Лейтенант кладе трубку і думає: ну, гаразд, ну й нехай. Врешті-решт не я чекатиму, а Чонкін. А в мене і без Чонкіна справ досить. Он чоловік якийсь стоїть, йому теж від мене чогось треба. А що це, власне, за чоловік і як він тут опинився?

Лейтенант отямився, здригнувся, поглянув на чоловіка, що стояв у позі прохача біля дверей.

— Ви з якого питання? — запитав лейтенант.

— Ви мене? — запитав чоловік і тицьнув себе пальцем у груди.

— Ну, а кого ж? Тут, здається, крім нас двох, нікого немає.

— Так, так, — печально погодився чоловік і наблизився до лейтенанта. — Я розумію, що вам усе відомо. Але прошу врахувати, що я сам прийшов повинитися.

— Про що це ви? — запитав лейтенант стомлено.

— Я стосовно мерина…

— Мерина? — лейтенант присунув до себе настільний календар і записав слово «Мерин» з великої літери, гадаючи, що це прізвище.

— Ім’я, по батькові? — запитав він.

— Борис Євгенович.

— Так, — кивнув лейтенант, записуючи. — І що ж він вчинив?

— Хто?

— Ну, цей ваш… — лейтенант перевірив запис. — Мерин Борис Євгенович.

— Ви мене не так зрозуміли. Борис Євгенович — це я, — і він знову ткнув себе пальцем у груди, наче пояснював глухонімому.

— Зрозуміло, — сказав лейтенант, — і що ж вам потрібно, громадянине Мерин?

— Даруйте, — посміхнувся прохач, — ви знову мене не так зрозуміли. Мерин — це всього лише друкарська помилка. Жахлива, недоладна, на диво безглузда помилка. Мусило бути «мірилом», але складач взяв із каси не ті літери. Жахлива помилка. Трагічне непорозуміння. І, ви знаєте, я завжди слідкував за всім особисто, але того дня якраз прийшла дружина оцього Чонкіна… І в результаті така помилка… — Єрмолкін вхопився за голову і заскреготів зубами.

Лейтенант спохмурнів. Зі всього сказаного відвідувачем він почув лише два слова: «Чонкін» і «помилка».

— Громадянине Мерин, — сказав він суворо. — Шо це ви мелете? Я вам вперше і востаннє раджу зрозуміти і запам’ятати, що у нас помилок взагалі не буває.

— Запевняю, що ви помиляєтесь, — жваво заперечив Борис Євгенович, — я не мерин, я…

— Я, я, я, — перекривив його лейтенант, — я бачу, що ви не мерин, я бачу, що ви осел.

Єрмолкіна аж перекосило.

— Як? Що? Що ви сказали? Як ви смієте мене, старого партійця?.. Та коли б живий був Дзержинський… Він навіть з ідейними ворогами не дозволяв…

— Ага, — упіймав його на слові Філіпов, — отже, ви визнаєте себе ідейним ворогом?

— Що? — Єрмолкін зблід від несправедливої образи. — Я — ідейний ворог? Так, звичайно, я розумію, що вчинив помилку. Але я — комуніст. Я — член партії з тисяча дев’ятсот двадцять… — Він поворушив губами, але року не згадав. — Я розумію, — він розхвилювався і замахав руками, як крильми. — Ви не хочете взяти до уваги, що я прийшов повинитися. Але вам приховати цей факт аж ніяк не вдасться. Я не допущу…

— Не допустиш? — Філіпов, втративши терпець, послав Єрмолкіна до матері і навіть вказав, до якої саме.

— Сопляк! — заволав Єрмолкін, забувши, де перебуває. — Сам іди туди, куди мене посилаєш!

Він був нестерпним. Філіпов натис на кнопку, і на сцені з’явився сержант Клим Свинцов. Свинцов зробив кілька енергійних рухів, і Єрмолкін з одірваним коміром знову опинився на волі.

— Я цього так не залишу, — сказав він, потираючи забите коліно, і вирушив до обласного центру шукати справедливості, тобто вимагати, аби його посадили, але зафіксували, що він з’явився добровільно, а не приведений попід білі рученьки.

Тут дехто з читачів може запитати, а що ж у цей час, коли Єрмолкін справедливості добивався, чи виходила газета «Більшовицькі темпи»? А якщо виходила, то хто її підписував? Признатися, автор цим зовсім не цікавився і нічого певного з цього приводу сказати не може. Про Єрмолкіна ж відомо, що до обласного центру він потрапив, ночував на вокзалі, а вранці наступного дня був першим відвідувачем Романа Гавриловича Лужина.

Важко собі уявити, як це в ньому співіснувало, але Єрмолкін, з одного боку, вірив у те, що органи наші складаються всуціль з кришталево чистих людей, трішки, можливо, таємничих, а з іншого, уявляв собі обласного начальника чимось схожим на вурдалака з вовчою пащею і величезними волохатими ручиськами. Замість цього він побачив за широким столом не людину, а голову. Голена голова з великими вухами лежала підборіддям на столі і дивилася на Єрмолкіна маленькими очима крізь рогові окуляри з товстими скельцями. Єрмолкін розгубився і зупинився посеред кабінету. Голова гойднулася набік, і раптом маленький чоловічок, ледь не карлик, у військовій формі з’явився з-за столу і на коротких ніжках, мов на коліщатах, швидко підкотився до Єрмолкіна.

— Борисе Євгеновичу! — вигукнув чоловічок і уп’явся в руку Єрмолкіна двома своїми. — Жахливо радий. Бачити. Вас. У себе, — сказав він, наче ставлячи після кожного слова крапку, і заклацав зубами, які в нього були великі, але зовсім не здавалися вовчими.

— Ви мене знаєте, — не здивувався, а відзначив Єрмолкін.

— Аякже, аякже, — мовив Лужин. — Було б дивно. Коли б ні. — Він на весь рот посміхнувся і знову заклацав зубами.

— Отже, вам усе відомо?

— Так. Звичайно. Все. Абсолютно.

— Я так і думав, — похитав головою Єрмолкін. — Але прошу вас відзначити, що я сам прийшов повинитися.

— Так, — сказав Лужин. — Звичайно. Відзначимо. Всенепремінно. Де ваша заява?

— Заява? — розгубився Єрмолкін. — Я. Власне. Думав. Що. Усно. — Він не помітив, як враз перейняв лужинську манеру розмовляти.