— Шкода, — сказав Роман Гаврилович. — Ми. Любимо. Щоб усе. На папері. Тому. Я вас прошу. — Він ухопив Єрмолкіна за лікоть і повів до виходу. — Там. Дівчина. Секретар. Візьміть. У неї. Аркуш паперу і викладіть все коротко, але детально. Як сказав пролетарський великий. Людських душ інженер. Щоб словам було тісно, а думкам… Як?

— Просторо, — підказав Єрмолкін.

— Саме так, — засміявся і заклацав зубами Лужин. — Просторо щоб було. А потім заходьте. А поки що. Даруйте. Справи. Жахливо зайнятий. — І, розчинивши перед Єрмолкіним важкі двері, зробив ручкою. — Прошу.

Приголомшений Єрмолкін вийшов у приймальню. Тут лице в лице він зіткнувся із сільською на вигляд жінкою і в ній одразу ж упізнав ту відвідувачку, після візиту якої у нього й почалися всі неприємності. «Он воно що! — вражено подумав Єрмолкін. — Значить, все було підлаштовано. Як тонко! І як хитро!»

— Здрастуйте, — посміхнувся їй Єрмолкін. — Ви мене пам’ятаєте?

— Пам’ятаю, — відповіла Нюра, насупившись.

Вона зрозуміла, що цей убивця маленьких дітей прийшов сюди не випадково. Очевидно, він уже попередив про її появу. Вона навіть позадкувала до дверей, але тут зі свого кабінету визирнув Лужин і, вгледівши Нюру, запитав:

— Ви до мене?

— До вас, — відповіла Нюра.

— Заходьте.

І Нюра вслід за Лужиним зникла за дверима. Єрмолкін довго дивився на двері, потім, отямившись, підійшов до секретарки, грудастої жінки у формі з двома трикутниками в петлицях і зі значком «Ворошиловський стрілець». Єрмолкін попросив у неї паперу, сів до столу для відвідувачів у дальньому кутку, витяг з кишені самописку, потрусив нею, доки чорнило не бризнуло на підлогу, і так розпочав свою печальну сповідь:

«З великим трудовим піднесенням зустріли трудівники нашого району…»

Тут Єрмолкін зупинився. «Що я пишу? — подумав він. — З яким трудовим? Які трудівники? Що зустріли?»

За довгі роки служби в пресі всі свої статті, замітки, передовиці і фейлетони розпочинав він цією фразою і ніколи не помилявся. І завжди ця фраза була доречною, від неї легко було переходити до розвитку головної думки, але в даному випадку… Старий газетний вовк, ворушачи товстими, як варениці, губами, дивився на вступне речення і поволі усвідомлював, що він, майстер писати що завгодно на будь-яку тему — про трудовий почин, про соцзмагання, про стрижку овець та ідеологічне протиборство, — абсолютно не знаходить ніяких слів для описання дійсної пригоди, свідком чи учасником, або, точніше, винуватцем якої йому довелося бути.

Закресливши написане, Єрмолкін став обдумувати новий початок, коли це в коридорі почувся тупіт чобіт, що наближався, і в приймальню увійшли троє чоловіків — двоє військових і між ними один цивільний у темно-синьому костюмі.

— Роман Гаврилович у себе? — запитав один з військових у секретарки.

— Він зайнятий, — сказала вона.

— Почекаємо.

Вони сіли на стільцях уздовж стіни — цивільний посередині, а військові по краях. Військові завмерли з непорушними обличчями, цивільний же, навпаки, виявляв до всього, що він тут бачив, жваву цікавість. Він з інтересом розглядав приймальню, секретарку і Єрмолкіна. Єрмолкін у свою чергу також нишком позирав на цивільного. Це був високий, середніх літ чоловік, з вигляду начальник. Тримався він так, наче хотів показати, що потрапив сюди випадково, через непорозуміння, яке ось-ось роз’ясниться, і ті, хто привів його сюди, будуть суворо покарані.

Слід сказати, що Єрмолкін і Нюра нагодились до підполковника Лужина в дуже невідповідний, а можливо, навпаки, саме в слушний час, — Лужину взагалі-то було не до них. Щойно з Центру надійшла депеша, смислу якої Лужин не міг зрозуміти навіть після розшифрування.

«Рамзай[1], — мовилося в депеші, — посилаючись на відомості, отримані від німецького посла Отто, повідомляє з Токіо, що в районі Долгова почав активно діяти особистий агент адмірала Канаріса[2] за кличкою Курт, раніше законсервований[3]. Судячи з непрямих доказів, має доступ до таємниць державної ваги. Точніших даних поки що немає.

Враховуючи стратегічне розташування Долгова і ту шкоду, якої може бути завдано в результаті розголошення важливої інформації, тов. Лаврентьєв[4] наказав вжити всіх необхідних заходів і протягом семи днів виявити і знешкодити шпигуна. Відповідальність за виконання наказу покладено на вас особисто».

Лужин був ошелешений. На підвідомчій йому території і раніше траплялися шпигуни, але всіх їх вигадував чи то сам Лужин, чи то його підлеглі. Можна було припустити, що цього Курта вигадали там, у Центрі, але ж не запитаєш, вигадали вони його чи він справжній. Невтаємниченій людині може здатися: яка різниця? А різниця істотна. Тому що вигаданого Курта можна знайти за дві хвилини: хапай будь-кого, назови його Куртом і — в каталажку. А якщо він справжній… От зі справжнім працювати було важче. Досвіду бракувало. Лужин багато разів перечитував шифровку, вдумувався в кожне слово, але нічого зрозуміти не міг. Хто такий оцей Рамзай і чому він повідомляє з Токіо? Як можна віддавати такі накази, не маючи навіть приблизних даних, що це за Курт? Ну, гаразд, припустимо, невідомі прізвище, місце проживання, місце роботи, але ж мають бути бодай якісь прикмети. Зріст, вік, колір волосся чи очей, до яких саме таємниць має доступ.

Як кожна людина на своєму місці, як підлеглі його самого, Лужин лаяв вище начальство, вважаючи, що там сидять дурні, бюрократи, самодури, котрі віддають накази, зовсім не рахуючись із можливістю їх практичного виконання. Однак зовні важко було здогадатися, що Лужин чимось заклопотаний. Нюру, у всякому разі, він зустрів так само привітно, як і Єрмолкіна. Він посадив її у м’яке крісло, а сам, чеберяючи ногами, заліз в інше. Сів, склав руки на грудях і посміхнувся:

— Готовий слухати вас із жахливим інтересом.

Нюра, не сподіваючись на такий ласкавий прийом, розгубилася і сказала:

— Я вагітна.

— Що ви кажете? — Лужин сплеснув долонями. — Це ж треба! — Скотившись із крісла, він підбіг до Нюри і почав трясти її руку. — Вітаю! Від душі. Всієї. Як мовиться. — Повернувся у крісло. — І куди ж ви хочете її прилаштувати?

— Кого? — не зрозуміла Нюра.

— Її, — Лужин показав на Нюрин живіт. — Дитину треба прилаштувати. А віддайте її нам, га? Ми з неї зробимо. Людину. Справжню. А втім, це я так. — Лужин заклацав зубами. — Жартую. Так.

Нюра знічено похнюпилась і посміхнулася.

Помовчали. Лужин запитав Нюру, чи може він чимось їй допомогти. Вона заплакала і стала пояснювати, що в неї чоловіка посадили, вона за нього клопочеться, їй всюди відмовляють, як сторонній, а вона не стороння, тому що вона з ним жила. Лужин попросив розповісти все по порядку, і вона, побачивши, що йому це справді цікаво, почала розповідати. Як прилетіли обидва літаки, як Чонкін з’явився, як вони познайомилися, як стали жити разом. Розповіла, як він весь час рвався на фронт, а його не брали, як напали на нього якісь люди і він змушений був захищати свій пост. І ось тепер за те, що діяв він суворо за статутом, його ж і забрали, а її ганяють від одного начальника до іншого, а правди ніде не доб’єшся. Побачення не дозволили, передачі не беруть, і скрізь кажуть: стороння.

Лужин слухав уважно. Іноді зіскакував зі стільця й починав схвильовано бігати по кабінету, потім знову повертався на своє місце і знову слухав. А коли Нюра скінчила розповідати, він підійшов до неї, погладив її по голові і з почуттям сказав:

— Бідна жінка!

Нюра поглянула на Лужина, схилилась, уткнулася головою йому в плече і заридала. Багато їй останнім часом доводилося плакати, але так вона ще не ридала. Вона намагалася стримати себе, але не могла.