— Отже, товариші, — сказав Ревкін, — нам залишилося заслухати дві персональних справи товаришів Шевчука та Голубєва. Товариш Шевчук тут?

— Тут! — Шевчук підхопився.

— У цій справі доповідач у нас… товариш Бабцова?

— Так, — сказала Бабцова, огрядна жінка в темно-синьому жакеті. Вона була секретарем парторганізації в школі, де працював Шевчук.

Бабцова вийшла вперед до столу Ревкіна і, стоячи поруч з ним, зачитала історію злочину Шевчука.

Двадцять другого червня, гуляючи на весіллі своєї дочки і дізнавшись про напад фашистської Німеччини на нашу країну, Шевчук припустився політично незрілого висловлювання. Товариші з партійної організації школи, враховуючи добросовісну в минулому працю товариша Шевчука, запропонували йому написати пояснювальну записку і в письмовій формі засудити свій виступ. Таким чином, товариші виявили чуйність і терпимість до члена своєї парторганізації. Шевчук, однак, відштовхнув простягнуту руку і писати пояснення відмовився. Мимоволі в товаришів з’явився сумнів, що висловлювання Шевчука не плід політичної незрілості, а продумана лінія. Виявляючи, однак, гуманність і діючи в дусі товариськості, колеги на чергових партійних зборах ще раз просили Шевчука усвідомити свою помилку і визнати, що, хоч його висловлювання, може, й не мало зумисне провокаційного характеру, об’єктивно воно ллє воду на млин наших ворогів. Слід сказати, що під тиском товаришів Шевчук дещо пом’якшив зайняту ним позицію. Але в головному він продовжував уперто обстоювати свої помилки, вважаючи, що все-таки нічого особливого, як він висловився, не сказав. З усього викладеного партійна організація школи робить висновок, що товариш Шевчук не роззброївся перед партією і тому надалі не може носити високе звання комуніста. Збори ухвалили рішення про виключення т. Шевчука з лав ВКП(б) і просять райком затвердити це рішення.

— Усе? — запитав Ревкін.

— Усе, — сказала доповідачка, складаючи окуляри.

Помовчали. Було чути, як скрипить перо секретарки, котра вела протокол. Ревкін почекав, доки вона допише, і повернувся до обвинувачуваного.

— Шевчук, ви хотіли б щось пояснити, доповнити?

— Так, — мовив Шевчук, ледь ворушачи задерев’янілими губами, — я… власне кажучи… повністю визнаю допущену помилку, та хочу разом з тим звернути увагу товаришів, що моє висловлювання ніякого ворожого умислу не містило.

— Як це не містило? — схопився Борисов. — Що ж це, може, колектив нашої організації помиляється?

— А що він сказав? — пролунав голос з місця.

— Що він сказав? — почувся інший голос.

— Так, що він сказав? — наполягав хтось третій.

— Нехай повторить!

— Я, власне кажучи, нічого особливого…

— Що значить, нічого особливого? Ану ж бо, повтори, що ти сказав!

— Я, товариші, коли почув про напад Німеччини…

— Фашистської Німеччини, — поправили його з місця.

— Так, так, звичайно. Саме фашистської. Почувши про це, я сказав: «Ось тобі, бабусю, і Юріїв день!» І все.

— Нічого собі, все, — похитав головою лектор Неужелєв.

— Авжеж, — згодився з ним військком Курдюмов, котрий сидів поряд.

— Отже, ти вважаєш, що мало сказав? — запитав Борисов. — Більше треба було, га? — він хитро підморгнув Шевчукові.

— Та що ви! — Шевчук притис руку до грудей. — Я не в цьому розумінні.

— Та ну, не в цьому, — не повірив Борисов. — Ти що ж думаєш, тут діти з дитсадка зібралися? Ні, брате, тут усі стріляні горобці, і нас на полові не одуриш. І кожен з нас чудово розуміє, що саме ти хотів сказати оцими своїми словами. Ти хотів сказати, що країна наша вступила у війну непідготовленою, ти хотів кинути тінь на мудру політику нашої партії і применшити особисті заслуги товариша Сталіна. А тепер нам казочки розказуватимеш, він, мовляв, не в тому розумінні.

— Між іншим, — кинув репліку військком, — якщо не помиляюся, прислів’я стосовно Юрієвого дня народилося під час введення повного кріпосного права.

— Саме так, — підтвердив лектор Неужелєв.

— Так ось ти ще на що натякав, на те, що в нас, мовляв, іще й кріпацтво до всього!

— Та ні… та я ж…

— Товаришу Борисов, — втрутився Ревкін, — те, що ви сказали, можна вважати вашим виступом?

— Так-так, — ствердив Борисов.

— Товариші, прошу по черзі. Які ще будуть думки?

— Дозвольте мені, — підвівся прокурор Євпраксеїн. Спрямувавши погляд кудись вдалину, він розпочав, не кваплячись. — Товариші, всім відомо, що наш лад — найгуманніший лад у світі. Але наш гуманізм має бойовий, наступальний характер. І виявляється він не в слинявості і всепрощенстві, а в непримиренній боротьбі з усіма проявами ворожих нам поглядів. Ось перед нами стоїть зараз жалюгідна людина, котра щось лепече, і було б природним людським порухом душі пожаліти її, поспівчувати. Але ж він нас не пожалів. Він Батьківщину свою не пожалів. Я прошу зауважити, товариші, що він цю фразу, яку в мене навіть язик не повертається повторити, сказав не колись, не двадцять першого червня і не двадцять третього, а саме двадцять другого і в той самий час, коли люди наші з почуттям глибокого обурення почули про напад фашистської Німеччини на нашу країну. Навряд чи, товариші, можна це вважати випадковим збігом фактів. Ні! Це був точно розрахований удар у точно розрахований час, коли удар цей міг би завдати нам максимальної шкоди. — Прокурор помовчав, подумав і продовжив засмучено: — Ну що ж, товариші, не вперше доводиться відбивати нам нападки наших ворогів. Ми подолали білу армію, ми вистояли в нерівній боротьбі з Антантою, ми ліквідували куркульство, розгромили банду троцькістів, ми сповнені рішучості виграти битву з фашизмом, так невже ж ми не впораємося ще й із Шевчуком?

Серед присутніх прокотився гамір, що означав: так, хоча й важко, але впораємось.

Доки прокурор виголошував свою промову, Єрмолкін смикався і совався на стільці. Йому здавалось, що всі, рахуючи Худобченка, Ревкіна і Філіпова, час від часу уважно позирають на нього, визначаючи, як він ставиться до того, що відбувається, чи не співчуває Шевчуку як можливому однодумцеві.

Не встиг прокурор сісти на місце, як Єрмолкін зірвався на ноги, йому ще ніхто не давав слова, а він уже заговорив. Напевне, він також хотів виголосити якусь достойну промову, аби присутні могли оцінити правильність і твердість його переконань.

— З великим трудовим піднесенням зустріли трудівники нашого району… — розпочав він, але одразу ж, напевне, від хвилювання, збився, думка урвалася, він запанікував і почав істерично вигукувати щось про якогось хлопчика трьох з половиною літ, котрого Шевчук хотів чи то вбити, чи то зарізати, але й цього не договорив, засмикався ще більше й почав вигукувати «мерзотник» і «сволота». Він бився в конвульсіях, бризкав слиною…

— Борисе Євгеновичу, що з вами? — з місця затурбувався Ревкін.

— Мерзотник! — продовжував тіпатися Борис Євгенович. — Сволота! Мій син… Йому три з половиною роки…

— Борю! Борю! — підбіг до нього Неужелєв. — Прошу тебе, заспокойся. Випий води. Я розумію, тобі прикро. Нам усім прикро. Найсвятіше… За що ми боролися… За що сьогодні кров проливаємо на всіх фронтах… Але я тобі обіцяю, Борю, ми нашу радянську владу ображати ніяким Шевчукам не дозволимо.

Принесли води. Почекали, доки Єрмолкін вгомониться.

— Продовжимо, товариші, — повернувся Ревкін до перерваної теми. — Тут Борис Євгенович виступав, можливо, із зайвою гарячковістю, але, по суті, він має рацію. І, на мою думку, з цим питанням усе зрозуміло.

— Зрозуміліше не буває, — підтримав Борисов.

— А мені не зрозуміло!

В дальньому кутку, з гуркотом відсунувши стільця, підвівся Веніамін Петрович Парнищев, директор елеватора. Це був величезного зросту чоловік, широкоплечий, з кучерявим волоссям, що спадало на лоба.

— Як не зрозуміло? — переполошився Борисов. У його голосі відчувалися і здивування, і стурбованість, що справа може набути несподіваного розвитку, і погроза, що, мовляв, коли комусь не зрозуміло, то принагідно можемо і роз’яснити.