Товариш Філіпов звівся, обсмикав гімнастерку. Він трохи хвилювався. Уперше в житті виступав він перед такою відповідальною аудиторією. Він чув, що досвідчені оратори, аби мова їх була впевненою і переконливою, з маси слухачів вибирають собі одну якусь особу і звертаються лише до неї. Філіпов так і зробив. З усіх, хто сидів перед ним, він вибрав одного, якого десь раніше зустрічав, і промовляв тепер, наче звертаючись лише до нього. Він розпочав з того, що тут усі комуністи, і тому в піжмурки грати нічого. Йде війна, і війна тяжка. Користуючись перевагою першого удару, ворог захопив значні території. І просувається далі. Червона армія б’ється з надзвичайною стійкістю, але іноді змушена відступати під натиском переважаючих сил супротивника. У цих умовах, як ніколи, постає важливість питання міцності тилу. Лише за міцного тилу наші війська зможуть стримати ворога на зайнятих рубежах з тим, щоб згодом перейти в рішучий контрнаступ. Кажучи про частину загального тилу, обмежену територією даного району, лейтенант Філіпов охарактеризував становище в цілому як задовільне. Трудящі району демонструють чудеса трудового героїзму під лозунгом: «Все для фронту, все для перемоги!». Для фронту плетуть теплі шкарпетки, збирають брухт, жертвують великі суми грошей. Лейтенант оповів присутнім про якогось героїчного колгоспника, що збудував на власні кошти важкого бомбардувальника. Тут члени бюро зарипіли стільцями, заворушилися, закашляли. Мимоволі кожен з них подумав, що ж це за колгоспник і де він узяв стільки грошей, і коли б хтось їм сказав, що гроші цей колгоспник заробив на трудодні, то всі члени бюро могли б померти од внутрішнього сміху. Та лейтенант Філіпов і сам знав, що на трудодні це було б занадто, і не уточнював, де взялися ці гроші в героїчного колгоспника, важливо, що він їх оддав, а міг би, не віддаючи, тримати в панчосі або скрині.

При цьому Філіпов чомусь дивився на Бориса Євгеновича Єрмолкіна, якому одразу ж видалося, що, можливо, Філіпов підозрює, що й він, Єрмолкін, замість побудувати бомбардувальник чи хоча б якийсь кукурудзяник, тримає гроші в загашнику. Єрмолкін негайно поліз до кишені, вигріб з неї все, що там було, а було всього-на-всього чотири карбованці з копійками. Ці гроші Єрмолкін тримав на розкритій долоні, наче демонструючи, що більше він не має нічого, та коли на ці чотири карбованці з копійками можна збудувати якийсь, хоч невеличкий, бомбардувальник, то він, Єрмолкін, буде цьому тільки радий.

Лейтенант Філіпов навів інші приклади самовідданого героїзму, але водночас відзначив (і при цьому знову поглянув на Єрмолкіна), що серед працівників тилу, й зокрема серед населення даної місцевості, існують і певні негативні явища. Серед найбільш відсталої частини населення, сказав Філіпов, ходять найбезглуздіші чутки, можливо, вигадані й поширювані прихованими ворожими елементами (і знову погляд на Єрмолкіна).

До таких належать і чутки про так звану банду Чонкіна.

Лейтенант підтвердив, що така банда дійсно існувала, але вона повністю викрита і знешкоджена, а сам Чонкін в очікуванні справедливого й суворого суду сидить у тюрмі.

— Справа не в Чонкіні, — пояснив лейтенант. — Я гадаю, що тут усі комуністи і всі вміють тримати язика за зубами. І я вам скажу по секрету: в нашому районі діє ворог страшніший, ніж Чонкін. Це якийсь Курт, особистий агент німецького обер-шпигуна адмірала Канаріса.

При слові «Курт» Єрмолкін зіщулився. Він одразу пригадав, що про цього Курта нещодавно його запитував підполковник Лужин. Чесними очима Єрмолкін втупився у Філіпова, усім своїм виглядом показуючи, що до згаданого Курта ніякого відношення не має. Та лейтенант Філіпов, у свою чергу, уважно дивився на Єрмолкіна, Єрмолкін не витримав і, видаючи себе з головою, відвів очі, поглянувши на військкома Курдюмова. Курдюмов вирішив, що Єрмолкін підозрює його, і зиркнув на лектора Неужелєва, ланцюгова реакція страху поширилась серед присутніх, кожен з яких у реальність існування Курта не вірив, але не мав ніяких доказів, що він і Курт не одна й та ж особа.

Утім, лейтенант Філіпов, здається, нікого конкретного все-таки не підозрював. Він лише пояснив, що один шпигун може завдати нашій державі шкоди більшої, аніж полк чи навіть дивізія, і попросив присутніх проявляти максимальну пильність, не розголошувати державних і військових таємниць, придивлятись до свого оточення і, якщо виникнуть хоча б найменші сумніви чи підозри, негайно звертатися з ними Куди Слід.

Серед людей, які зібралися в приймальні, був і голова Голубєв. Він сидів перед дверима Ревкіна на стільці, одному зі збитих в ряд, і, розгорнувши зошита на польовій сумці, складав тези своїх майбутніх відповідей на можливі звинувачення.

Поетові, котрий візьметься всебічно оспівати нашу дійсність, ніяк не можна пройти повз тему «ПЕРСОНАЛЬНА СПРАВА».

Персональна справа — це така справа, коли великий гурт людей збирається докупи, аби в порядку внутрішньовидової боротьби розчавити одного з-поміж себе — здуру, зі злості чи просто так.

Персональна справа — це мов кам’яна лавина: раз вона вже валиться на вас, ви можете пояснювати їй усе що завгодно, вона приб’є.

Голубєв добре це знав, коли справа торкалася інших. Але тепер він здійснював помилку, котру тисячі людей здійснювали до нього і тисячі здійснять опісля. Він готував відповіді на ті запитання, які йому, можливо, поставлять, наївно сподіваючись, що в даному конкретному випадку чомусь візьмуть гору його докази і міркування здорового глузду.

Персональних справ було призначено декілька. Поруч з Голубєвим сидів літній учитель місцевої школи Шевчук, миршавий чоловічок з червоними склеротичними прожилками на щоках. Він був в окулярах, у шитих валянках з калошами і в латаній куфайці, підперезаній вузьким паском. На колінах він тримав стару будьонівку, одне вухо якої було відірване. Голубєв Шевчука знав випадково, якось познайомилися в чайній. Вигляд у нього був переляканий, він м’яв руками будьонівку і наче сам до себе бурмотів:

— Буду каятись… каятися буду… А ви як вважаєте? — звернувся він до Голубєва.

Голубєв стенув плечима.

— А що ж робити? — продовжував бурмотіти Шевчук. — У мене ж діточок четвірко. Дочку заміж видав, а решта ось, — він показав приблизний зріст решти.

— За що вас? — запитав Голубєв.

— За язика, — мовив Шевчук і для переконливості висолопив язика і вказав на нього пальцем. Голубєв сподівався, що вчитель розповість, що саме трапилося з його язиком, але той замовк, втупившись в одну точку.

Тут же були ще два персональники. Один, парторг із колгоспу імені сімнадцятого партз’їзду Коняєв, та інший, Голубєву не знайомий. Перший звинувачувався в тому, що розтратив партійну касу, а другий когось зґвалтував. Ці обоє сиділи з відчуженими й напруженими обличчями мовчки.

Першим викликали Коняєва. Він там пробув недовго і вийшов у приймальню, демонстративно хрестячись.

— Що тобі? — запитав Голубєв.

— Догана, — сказав Коняєв.

— А розмовляли суворо? — запитав Шевчук.

Коняєв зміряв його поглядом і відповів крізь зуби:

— А я ворогам народу не відповідаю.

Шевчук від розгубленості зіщулився і замовк. Другим вийшов ґвалтівник. Цей був балакучіший.

— Не бійся, — сказав він Шевчуку, ховаючи партквиток у кишеню гімнастерки. — Там теж люди сидять, не звірі.

Визирнула секретарка:

— Шевчук, заходьте.

— Ох, батечку! — стрепенувся Шевчук.

Він зірвався на ноги і впустив окуляри. Нагнувся, щоби підняти, але втратив рівновагу і наступив на них. Остаточно розгубившись, він почав збирати осколки.

— Товаришу Шевчук, — мовила секретарка, — облиште, це й без вас приберуть. І ви, товаришу Голубєв, також можете заходити.

Голубєв увійшов услід за Шевчуком до задимленого кабінету. Привітався, але ніхто йому не відповів. Тільки прокурор Євпраксеїн якось непевно кивнув головою і, почервонівши, одвернувся. Услід за Шевчуком Голубєв сів на один із вільних стільців під стіною.