— Ти що? Ти що? — забелькотів Чонкін, відштовхуючи і відкидаючи шкодливу руку Калюжного. — Звихнутий, чи що?

— Та тихше ти, — злякано зашепотів пан Калюжний. — Хлопців розбудиш.

— А чого ти лізеш? — сердився Чонкін, — Чого лізеш?

— Тю на тебе! — обурився й собі Калюжний. — Та кому ти тра? Сам липне то до одного, то до іншого. Тю!

Знову нагорі засовалися, і хтось запитав, що трапилось. І знову хтось відповів, що новенький хотів зґвалтувати пана Калюжного.

— Так він скоро й до нас добереться, — висловив припущення перший голос, втім, цілком незлостиво.

Чонкін, досадуючи, зліз донизу і сів посеред камери на табуретку. На ній, клюючи носом і соваючись, просидів до підйому.

Після сніданку увійшов до камери заспаний вертухай, тицьнув пальцем у Чонкіна.

— Ти! — і ще в когось: — І ти, на вихід!

— З речами? — заметушився той, другий, маленький миршавий чоловік без двох верхніх зубів.

— З кліщами, — без злості сказав вертухай. — Коли з речами, на прізвище викликають.

Він привів їх у нужник, доволі-таки грандіозне приміщення з двома дюжинами дірок у цементній підлозі.

— На прибирання даю сорок хвилин, — сказав вертухай. — Відра, мітли, ганчірки в кутку.

З цими словами він вийшов. Чонкін та його напарник лишилися стояти один проти одного, до роботи не хапались.

Від різкого запаху хлорки і застояної сечі свербіло в носі, сльозилися очі і злегка паморочилася голова.

Напарник Чонкіна, як уже сказано, був маленького зросту, може, навіть менший за Чонкіна, хоча й сам Чонкін, як, читач, напевне, пам’ятає, також не велетень. Але у напарника була струнка постава, розпрямлені плечі і випнуті вузькі груди. При маленькому зрості він мав крупну голову з випнутою вперед нижньою щелепою і уважними некліпними очима.

Коли напарник посміхнувся, це було так несподівано, що Чонкін аж здригнувся. Напарник, усміхаючись Чонкіну, неквапно засунув руку до кишені, здавалося, він витягне звідти пістолета, але витяг він тьмяний металевий портсигар, натис кнопку, кришка клацнула, у портсигарі лежали цигарки «Казбек».

— Прошу! — сказав напарник і простягнув портсигар Чонкіну.

Знітившись іще більше, Чонкін тицьнув рукою в портсигар, довго длубався в ньому своїми вузлуватими пальцями, нарешті витяг одну цигарку з-під резинки. Він довго її розглядав, як невеличке диво, — такі цигарки він і на волі бачив тільки здаля.

Запалили. Чонкін затис цигарку, як самокрутку, великим і вказівним пальцями, напарник тримав по-інтелігентськи поміж вказівним і середнім пальцями. Апетитно затягнувшись і пустивши дим рівними кільцями, напарник знову усміхнувся Чонкіну і промовив:

— Дозвольте відрекомендуватися: Запятаєв Ігор Максимович, латинський шпигун.

Чонкін поглянув на нього з цікавістю, але не сказав нічого.

— Не вірите? — посміхнувся шпигун. — А ось я вам відразу повірив. Тому що моя історія, цілком реальна, виглядає далеко фантастичніше від вашої. Так, так, не дивуйтеся. Ось ви, наприклад, скільки їх знищили?

— Їх? — перепитав Чонкін. — Кого це?

— Я маю на увазі більшовиків. Кого ж іще? — пояснив Запятаєв, дещо дратуючись.

— Більшовиків? — знову не зрозумів Чонкін.

— Слухайте, Чонкін, — спалахнув Запятаєв, — я ж вам не слідчий. Нащо ви переді мною дурня корчите? Ви вчора розповідали, як билися з цілим полком. Було це чи ні?

— А що ж я, брехати буду? — образився Чонкін.

— Я й не кажу, що брешете. Я вірю. Саме тому й питаюся, скільки ви їх знищили?

— Та ніскільки.

— Отож-бо, — зрадів шпигун. — Якраз до цього я й хилю. У вас були кулемет, гвинтівка, декілька пістолетів, ви стріляли і не вбили жодного. А чому? — Він дивився на Чонкіна, ледь прищулившись і злегка похитуючи головою, усім видом показуючи, що відповідь йому й так відома, але він хоче почути її від Чонкіна. — Чому?

— Не влучив, — сказав Чонкін розгублено. Зараз йому навіть стало незручно, що він виявився таким незглебою.

— Ось бачите! — задоволено сказав Запятаєв. — Жодного. Не влучили. Ну, а коли б і влучили, то скількох могли б убити? Одного, двох, трьох, ну, десяток від сили. Тобто це в кращому випадку. А ось я… — Він переклав цигарку з правої руки в ліву, різко нахилився і, мов фокусник, витяг зі штанини якийсь маленький предмет, що виявився огризком хімічного олівця.

— Ось, — урочисто мовив Запятаєв і потряс огризком над головою. — Ось вона, сучасна зброя, яка страшніша від кулемета й картечі. Цей предмет я бережу, як священну реліквію. Він вартий того, щоб лежати у музеї на найвиднішому місці. Цим безневинним зовні предметом я вивів з ладу і знищив полк, дивізію, може, навіть армію.

Чонкін уважно поглянув на огризок, на миршавого Запятаєва. «Псих якийсь», — подумав він, холонучи.

— Тепер ви мені не вірите? — з розумінням посміхнувся Запятаєв.

— Вірю, вірю, — поквапно сказав Чонкін. Затягнувшись востаннє, він затоптав недопалок і рушив у куток, де стояли двоє відер і кілька мітел.

— Ні, ви послухайте, — заметушився Запятаєв, хапаючи його за рукав.

— Опісля, — Чонкін вибрав мітлу, яка похватніша, взяв відро і подався в інший куток до водопровідного крана.

— Та послухайте ж! — побіг за ним Запятаєв. — Вам буде цікаво.

— Нíколи, — сказав Чонкін. — Працювати треба.

Набравши води, він поставив відро на підлогу, намочив у ньому мітлу і заходився махати нею вздовж стін.

— Ну, як хочете.

Запятаєв образився, сховав олівець і також пішов по мітлу та відро.

Деякий час працювали мовчки. Чонкін махав мітлою і боязко, але не без цікавості позирав на Запятаєва. Як людина з конкретним баченням він спробував уявити собі озброєне до зубів воїнство і маленького Запятаєва, який розмахує своїм огризком.

— Це ж треба! — засміявся Чонкін. — Олівцем, каже, дивізію. Оце сказав!

— Якби ви послухали, — мовив Запятаєв ображено, — ви погодилися б, що в цьому нічого неймовірного немає.

— Ну, гаразд, катай, розповідай, — великодушно погодився Чонкін. Він зрозумів, що хоча Запятаєв, може, й псих, але в даних умовах, очевидно, нешкідливий. Чонкін поставив мітлу перед собою, сперся підборіддям на ручку й наготувався слухати.

Тепер Запятаєв комизився, кажучи, що Чонкін відбив йому бажання. Та все ж, очевидно, дуже вже хотілося йому повідати комусь свою історію. Він чекав «вишки» і боявся, що ніхто ніколи не дізнається про його героїчну діяльність.

— Ну, то слухайте, — мовив він урочисто. — Ось у двох словах мій початок. Виходець з петербурзької дворянської, не дуже знатної, але заможної сім’ї. Дім з лакеями, боннами, власним автомобілем ще перед минулою війною. Я — гімназист, юнкер, підпоручик в армії Врангеля. Коли всі втекли, я лишився, аби продовжувати боротьбу з радянською владою, яку тоді ненавидів навіть більше, ніж зараз. Перебрався до Москви, вигадав собі пролетарське минуле, вештався в різних колах, шукав собі подібних — безуспішно. Траплялася, щоправда, різна шантрапа, але це було зовсім не те, що я шукав. Одні писали мудровані віршики, інші потягували гашиш, ще інші захоплювалися повальним гріхом і спіритизмом. Декотрі відбивали на гектографі жалюгідні прокламації і з парою іржавих пістолетів готували військовий переворот. Ну і, звичайно, рано чи пізно всі потрапляли куди? На Лу-бян-ку. І поети, і спірити, й ті, що з револьверами. Я вчасно зрозумів: від таких треба подалі. Ні, я не здався, я хотів продовжувати боротьбу. Але з ким і як? Приглядаюсь, бачу: совєти з кожним роком все міцніють і міцніють. Реальної опозиції нема, таємна діяльність неможлива. Загальна пильність, усі один на одного доносять, чека кожного наскрізь бачить. Усе жахливо. Для серйозної боротьби потрібна організація, потрібні однодумці, та де вони? Нікому не можна відкритися, ніхто нікому не вірить. Я довго думав над тим, що відбувається, скажу вам одверто, я почав впадати у відчай. Якщо ніяка боротьба неможлива, то для чого я тут зостався? Аби стати таким, як і всі, і слухняно їсти з того ж корита? І тут я зробив відкриття, котре без зайвої скромності можна назвати яким? Ге-ні-аль-ним! Так, — сказав Запятаєв і щасливо засміявся. — Саме геніальним, на менше я не згоден. Ось ви, — він відстрибнув од Чонкіна і тицьнув у нього пальцем, — скажіть мені, що ви вважаєте основною особливістю нинішньої влади? В чому її достоїнство? Яка вона?