— Вона? — Чонкін замислився. — Ну, взагалі-то хороша.

— Дотепно, — посміхнувся Запятаєв. — Ну, а коли без жартів, я вам скажу по секрету… — Він наблизився до Чонкіна і, війнувши на нього духом гнилих зубів, стишив голос до шепоту: — Запам’ятайте раз і назавжди — основна, головна, чудова особливість цієї влади полягає в тому, що вона до-вір-ли-ва. Так, саме довірлива, — повторив він уголос і знову відскочив. — Ви скажете: я-а-а-к? — він вирячив очі і відкрив рота зображаючи неймовірне здивування Чонкіна. — А ось так, дорогий мій Іване… як вас?.. Васильовичу… Саме так. Ви скажете, яка там довірливість, коли вона всіх у всьому підозрює, коли вона хапає і знищує головних своїх ідеологів і стовпів за найдрібнішою підозрою. Ви мені скажете — Троцький, ви мені скажете — Бухарин з Зінов’євим, ви мені скажете — Якір з Тухачевським. Так, звичайно, вона підозрілива, вона своїм не довіряє, але подібним до мене вона вірить як? Без-меж-но. На жаль, я зробив це відкриття не одразу. Я тоді уже був не в Москві, а тут, в області. Працював дрібним службовцем в одній важливій установі. У такій важливій, що навіть тепер боюся сказати. А керівником у нас був Рудольф Матвійович Галчинський. Не пам’ятаєте? Ну, був такий відомий більшовик, герой громадянської війни, особистий друг Леніна. Такий відданий, такий довірений, що він з-за кордону, розумієте, не вилазив. Добував якесь там військове обладнання, якісь секрети і, коли не помиляюся, керував загальною підривною діяльністю, тобто готував світову революцію. Дуже шкідлива була людина. І ось, коли я зробив своє відкриття, я його на цьому самому Галчинському й випробував. Взяв якось клаптик паперу, оцей самий огризок (він був трохи більшеньким), натяг на ліву руку рукавицю і написав: «Під час перебування в Англії Галчинський був завербований британською розвідкою». І підписав простенько, без вигадок: «Зірке око». Га? Як вам подобається?

Поступово Запятаєв розпалився, відкинув мітлу, розмахував руками, сам себе запитував і сам же відповідав, розбиваючи слова на склади. Сміявся, підморгував, при цьому одна половина обличчя, як на шарнірах, злітала вгору, а друга, навпаки, опускалася.

— Але тут… — Запятаєв помовчав і похитав головою. — Мене чекало перше випробування. Наступного дня я підійшов у якійсь справі до секретарки нашого начальника, до цієї чарівної тлустої свині Валентини Михайлівни Жовтобрюх, і кажу їй мимохідь комплімент: «Валентино Михайлівно, який прекрасний на вас жакет!» Сволота була неймовірна, але все-таки жінка. Вся зарожевіла, рум’янець крізь жир проступив: «Справді, вам подобається?» — «Чудовий, — повторюю, — жакет, і дуже вам до лиця». А вона так і розцвіла. «Це мені, — каже, — Рудольф Матвійович з-за кордону привіз». — «З Англії?» — питаю. «Ні, з Бельгії. А в Англії він ніколи не бував». — «Як? — дивуюся я. — А останнього разу?» — «Саме останнього разу він був у Бельгії та Голландії. До цього в Німеччині, у Франції і навіть у Канаді, а в Англії ніколи. Та що ви так зблідли? Що з вами?»

Ви уявляєте, що я відчував, коли навіть свого стану приховати не зміг? Декілька діб після того я не знаходив собі місця. День ще сяк-так спливав у роботі, а вночі — суцільні кошмари. Я залазив під ковдру і тремтів, навіть не фігурально, а в найпрямішому розумінні. Чого тільки мені не уявлялося! Зупинилася внизу машина — за мною. Грюкнули двері — за мною. Я не боягуз, Іване Васильовичу. Але мені було до сліз досадно, що ось так по-дурному, з першого разу… Та от якось іду на роботу, піднімаюся сходами і очам своїм не вірю: два молодики у формі та один у цивільному ведуть попід ручки нашого героя, себто самого Рудольфа Матвійовича, блідого, без окулярів. Я відступив з дороги… І навіть, здається, привітався, але він мене не помітив, а один з молодиків буркнув мені: «Не плутайтесь під ногами». Піднімаюся до приймальні, там як після погрому: шухляди столів висунуті і стоять на підлозі, папери розсипані, а біля вікна в кутку плаче Валентина Михайлівна. Я, звісно, до неї: «Валентино Михайлівно, що трапилось?» Вона хустинкою очі висушила і дивиться на мене суворо: «Рудольф Матвійович виявився британським шпигуном. Не можу простити собі, поруч була, а не помітила». Я, звичайно, — Запятаєв радісно підморгнув, — з задоволенням став її заспокоювати, мовляв, не переживайте, адже ще нічого не доведено, все ще може прояснитися. Адже Рудольф Матвійович, здається, в Англії ніколи не бував. Тут вона як заверещить: «Що значить — здається? Що значить — не бував? Ви що ж, нашим органам не довіряєте?» Довелося мені запевняти її, що довіряю. Минуло трохи часу, і в газетах — ви, може, пам’ятаєте — з’явилося повідомлення про суд над ворогом народу Галчинським. Писалося, що під тягарем поданих доказів підсудний повністю визнав, що під час перебування в Англії він був що? За-вер-бо-ва-ний.

Тут Запятаєв примовк, замислився, і Чонкін, вирішивши, що оповідь закінчено, пробурмотів щось, мовляв, еге ж, буває, і взявся за мітлу. Але Запятаєв його зупинив:

— Ні, ви послухайте, що було далі. Зваливши Галчинського, я збадьорився. Я зрозумів, що вибрав вірний шлях. Я купив декілька зошитів і взявся до роботи. Бачу якогось активного більшовика і тут же сигналю: завербований такою-то розвідкою. Бачу, в Червоній армії з’явився якийсь видатний командир — сигнал на нього. Бачу, якийсь вчений, якийсь талант новоявлений збирається чи то незвичайну машину створити, чи то врожай небувалий виростити, — сигнал. Ну, з талантами, знаєте, розправлятися простіше простого. Якщо він у науку свою чи в мистецтво своє заглибився, він довкола себе нічого не бачить і неодмінно дурниць понароблює. На збори не ходить, коли пропонують виступити, намагається відмовчатись, і коли вже скаже щось, то обов’язково невлад. Знищувати таланти, Іване Васильовичу, найприємніше і безпечне діло. Витає він десь там у своїх емпіреях, а його раптом на землю опустять і питають: а що ви, дорогенький, думаєте стосовно, скажімо, лівого уклонізму чи правого опортунізму? А він, бачте, якраз про це нічого й не думав. Та як же ж можна про це не думати? Зараз, коли загострюються суперечності, коли в усьому світі складна обстановка і капіталісти вдаються до нових атак. І то ж не одразу, Іване Васильовичу, не кожну людину тягнуть в кутузку, а ще пограються з нею, як кішка з мишею, хай вийде, мовляв, на трибуну, хай політичні помилки свої визнає, а вона впирається, вона хоче, щоб її зрозуміли. «Що ви, товариші, я політикою зовсім не цікавлюся». А їй у відповідь головою похитають, та пальчиком посваряться, та підморгнуть: «Кинь, — кажуть, — ти людина, звичайно, розумна, але нащо ж нас за ідіотів вважати? Ми ж розуміємо, що відхід од політики — також політика». А вона: «Та що ви, та я…» А інша починає козиритися. Як це, я талант, я геній, на моє місце першого-ліпшого не поставиш. А ось і поставимо, а ось і поставимо. І навіть не те що кого завгодно, а найостаннішого ідіота візьмемо й поставимо. — Тут Запятаєв захихотів, затрусився, а коли заспокоївся, продовжив: — Ех, Іване Васильовичу, як згадаю, так плакати хочеться, скільки через мої руки людей найвидатніших пройшло. Фізики, ботаніки, письменники, зодчі, артисти, партійні працівники. Еліта. Вершки суспільства. Я дві дюжини зошитів на них витратив, ось таких, загальних. І майже щоразу без промаху. Ні, що не кажіть, а довірливіше цієї влади на світі нема. І яких тільки дурниць я не писав, у все вірять. Про одного, наприклад, повідомив, що в день відкриття бухарінського процесу він вийшов з дому із заплаканими очима. Я ж не писав, чому він був заплаканий. Може, його жінка макогоном побила, а не те щоб він Бухаріну особливо співчував. А його взяли. Про іншого дуже заслуженого товариша я повідомив, що він в інтимній бесіді з таким-то гудив що? Клі-мат. Пропав і цей. І той, що його слухав, також пропав. Аякже! Хіба можна наш клімат гудити? — Запятаєв підморгнув, перекосився, похихотів. — Ось, Іване Васильовичу, й судіть самі, яка зброя в сучасних умовах страшніша: кулемет, картеч чи ось цей маленький недогризок.

Раптово з’явився вертухай і, побачивши, що робота не просувається, став погрожувати обом карцером. Але двох «казбеків» — одного в зуби і другого про запас, за вухо, — виявилося достатньо, щоб пом’якшити його душу. Він пішов, а Запятаєв, пригостивши Чонкіна й собі запаливши, продовжував розповідь: