Словом, справи у лейтенанта йшли начебто непогано. І начальником він став, і на бюро райкому його хвалили, і всі його люблять…

Усі, та не всі. Роман Гаврилович Лужин явно до нього присікувався. То зі справою Чонкіна, то Курта якогось вигадав. «Наказую… у п’ятиденний термін…» Наказувати найлегше. А де його шукати, цього Курта, і за якими ознаками?

Можливо, через ці дрібні неприємності й розвинулося в нього щось на зразок манії переслідування. Де б він не був — на роботі, на вулиці, вдома, — все йому здавалося: хтось невідривно за ним стежить.

Удома він іноді переходив усі межі. Навіть його рідна тітка Пелагія Василівна, або просто тьотя Поля, помічала, що з ним не все гаразд. Траплялося, за вечерею він раптом здригався, підводив голову, дивився на двері і невпевнено казав до тітки:

— Здається, хтось стукав.

— Та ти що? — дивувалася тітка. — Тобі причулося.

Він їй не вірив. Він підходив до дверей навшпиньки, прислухався, а потім рвучко розчиняв їх. Нікого там, звичайно, не було. Іншим разом йому здавалося, що хтось дивиться у вікно. Він підкрадався до вікна, відсмикував фіранку, і серце йому падало кудись у низ живота, — з того боку, знадвору, припадало до скла чиєсь жовте розмите обличчя. Щоразу незмінно лякався він власного відображення. Дійшло до того, що часом і ночами він підводився й перевіряв засуви на дверях, шпінгалети на вікнах, довго стояв біля грубки, намагаючись визначити, чи зможе достатньо худа людина пролізти до кімнати через комин. Тьотя Поля все помічала.

— І кого ти боїшся? — запитувала вона. — Адже у всьому районі нікого страшнішого за тебе немає.

Ох, ця тьотя Поля! Вона виростила його й виховала. Вона любила його. Але з тих пір, як він став служити Там, Де Слід, вона змінила до нього ставлення і, незважаючи на своє пролетарське походження, перетворилася на жахливу контру. Вона казала, що життя при цареві було далеко дешевшим, і підраховувала, скільки коштували тоді фунт масла чи грудка цукру, але з усіх цін він чомусь запам’ятав тільки, що ситець коштував вісім копійок за аршин.

— Ви, тьотю, — докоряв він їй, — усе назад дивитесь, а треба дивитися вперед.

— Та ти, я бачу, додивився, — посміхалася тітка, — що й під лавку зиркаєш — чи ніхто не сидить.

Іншим разом вона раптом запитувала з невинним виглядом:

— Ну, що? Скільки замордували людей за поточний звітний період?

— Та тихше ви! — шипів він на неї та озирався. А потім, зітхаючи, скрушно хитав головою: — Не наші у вас погляди, тьотю.

— Та вже ж не ваші! — погоджувалась вона охоче.

Чому допускав він у власному домі подібні розмови? Чому іноді починав навіть виправдовуватись?

— Ви ж знаєте, тьотю, що потрапив я туди випадково, — казав він, але тітка не вірила.

— Випадково туди знаєш, як потрапляють: ось так! — і тітка красномовно робила «руки за спину».

Позаду хруснула гілка. Лейтенант здригнувся й повернув голову. Йому здалося, що чиясь тінь промайнула і зникла за рогом будинку, котрий він поминув.

Філіпов рушив далі. На ходу розстебнув кобуру, вийняв і переклав до кишені револьвера. Попереду чорніло щось велике. Наблизившись, лейтенант визначив, що це якийсь сільськогосподарський механізм — чи то сівалка, чи то віялка, — він у цих речах не тямив. У будь-якому разі, розміри його дозволяли сховатися. Що лейтенант і зробив. Визирнувши через кілька секунд, він побачив: із-за рогу будинку на стежку нерішуче вийшла темна постать. Тепер сумнівів не було: постать стежила за лейтенантом. Загубивши його, вона зупинилася в нерішучості, а потім, усе прискорюючи крок, попрямувала стежкою до механізму. Лейтенант витягнув з кишені револьвера й тихо клацнув запобіжником. Крізь стукіт власного серця він почув скрадливі кроки й уривчасте дихання.

— Стій! Стрілятиму! — лейтенант вистрибнув зі схованки і приставив револьвер до носа постаті.

— Ой! — скрикнула постать жіночим голосом і впустила на землю якийсь згорток.

— А, це ти, — сказав він, опускаючи револьвера. — Мало не застрелив. Чого тобі?

— Так я ж про Ванька, — мовила Нюра, піднімаючи згорток. — Ти кажеш, я йому стороння, а я не стороння, мене з роботи за нього вигнали, — сказала вона не без гордощів.

— З роботи не виганяють, а звільняють, — поправив лейтенант. — А за що?

— Так за те ж, що жила з ним, з Іваном, — пояснила Нюра і, не стримавшись, похвалилася: — По любові, кажуть, жила.

Лейтенант стояв, дивився на Нюру і нічого не міг зрозуміти.

— Що ти городиш? — сказав він. — Хто тебе звільнив?

— Любов Михайлівна, завпошти.

— І за що?

— За Ванька. За зв’язок з ворогом народу.

— З ворогом народу? — здивувався Філіпов. — А хто ж їй сказав, що Чонкін — ворог народу? Він просто дезертир.

— Видать, не просто, — заперечила Нюра.

— Дивно, — сказав Філіпов. — Дуже дивно. Ти ось що. Завтра на десяту приходь до мене, і ми в усьому розберемося.

— Завтра? — зраділа Нюра. Це була вже зовсім інша розмова. — І передачу можна взяти?

— Візьми.

Залишивши приголомшену Нюру, він пішов далі і почав міркувати над тим, що все ж таки відбувається. Хто дозволив завідувачці пошти оголошувати ворогом народу звичайного дезертира? А може, вона знає щось таке, чого не знає він?

Удома схвильована тьотя Поля сказала лейтенантові, що його розшукують. Прибігав посильний, передавав, що приїхав підполковник Лужин з якимось майором, вони чекають Філіпова у його кабінеті.

Лужина він застав за своїм столом. При світлі настільної лампи голова Романа Гавриловича мала ще потворніший вигляд, ніж зазвичай.

Незнайомий майор, сплівши на коліні руки, сидів біля стіни. Обидва уважно дивилися на прибулого. Потім Лужин підвівся і повільними кроками наблизився.

— Ну, здрастуй, Курт, — сказав він і, підстрибнувши, зацідив Філіпову такого ляща, аж той гепнувся на підлогу.

Уже до вечора наступного дня колишній лейтенант Філіпов, схудлий і зарослий бородою (відомо, що в покійників і арештантів борода росте дуже швидко), давав потрібні свідчення…

ЗІ СВІДЧЕНЬ КОЛИШНЬОГО ЛЕЙТЕНАНТА ФІЛІПОВА

…повністю розкаявшись у здійснених мною злочинах і бажаючи допомогти слідству, щиросердо визнаю, що, будучи штатним агентом німецької військової розвідки під кличкою «Курт», я систематично збирав і передавав адміралу Канарісу особисто або через керівника відділу «Абвер-1» полковника Піккенброка відомості військового, політичного та економічного характеру, що становлять військову й державну таємницю СРСР.

Діючи в інтересах держави, яка перебуває з Союзом РСР у стані війни, всіляко прагнув до дезорганізації виробництва, до підриву економіки шляхом саботажу та інших зрадницьких дій, сприяв поширенню панічних чуток, шукав і заохочував до активної діяльності прихованих ворогів радянської влади з числа колишніх куркулів, підкуркульників і замаскованих прибічників так званої троцькістсько-зінов’євської опозиції, серед яких виявилися й особи, що обіймають ключові пости в районному керівництві.

Здійснював прямий зв’язок між німецьким верховним командуванням і ставлеником білоемігрантських кіл, так званим князем Чонкіним-Голіциним, який паралельно зі мною вів підривну роботу в селі Красне.

Дізнавшись, що Чонкіну-Голіцину загрожує арешт, а там і неминуче викриття, я, очоливши групу захоплення, влаштував справу так, що не ми взяли Чонкіна-Голіцина, а він нас, при цьому ордер з санкцією прокурора був зумисне пошкоджений.

Після того, як у підготовлену пастку потрапив капітан Миляга, діяльність органів на території Долговського району фактично була повністю паралізована, що в свою чергу викликало активізацію сил, спрямованих проти радянського ладу. Все це призвело до того, що командування Червоною армією було змушене, послабивши лінію фронту, кинути частину своїх сил на придушення так званої банди Чонкіна-Голіцина. Після розгрому я, пред’явивши зіпсований і тому недійсний ордер, вилучив злочинця у військових властей, а потім, тимчасово захопивши пост начальника райвідділу НКВС, навмисне завів слідство в глухий кут, щоб врятувати від заслуженої покари князя Чонкіна-Голіцина, оскільки німецьке верховне командування в майбутньому розраховувало використати його в ролі натхненника і організатора виступів проти радянської влади.