Ці свідчення дані мною добровільно і записані з моїх слів правильно.

ДОВІДКА

Видана з/к Філіпову Курту про те, що він медогляд пройшов. Вошей, венеричних, шкірних та інфекційних захворювань не виявлено. Протипоказань до утримання в загальній камері немає.

Військфельдшер Семенова

Чонкін спав на підлозі біля дверей, притулившись щокою до параші, коли його розштовхали, підвели на ноги. Він трусонув головою, прийшов до тями і здивувався. У камері товклося із шестеро вертухаїв, а на чолі їх сам начальник тюрми старший лейтенант Курятников, маленький, окоренкуватий, з жіночим рябим лицем. Усі вони, в тім числі й Курятников, були чимось ніби схвильовані, дивилися на Чонкіна з цікавістю, але водночас і боязко.

На нарах заворушилися, хтось запитав, що відбувається.

— Чонкіна забирають, — сказав Штик дещо здивовано.

— А навіщо стільки дюдей?

— А хто його зна?

Тут почувся голос Манюні:

— Раз за одним стільки людей прислали, значить, на розстріл.

— Як це на розстріл? — сказав Штик. — Адже ж суду не було.

— А ніякого суду й не треба, — міркував Манюня. — Закон воєнного часу.

Чонкіна від цих слів пересмикнуло, хоч він і не міг уявити собі, що ось так зараз його виведуть і розстріляють. Та й вертухаї на чолі з начальником тюрми вигляділи не зовсім звичайно. Начальник тюрми особисто підняв шинелю, стріпнув і, розгорнувши, подав Чонкіну, як подають швейцари.

— А котра година? — запитав Чонкін, тицяючи рукою і не втрапляючи в рукав.

Йому не відповіли. Курятников, відступивши назад, оглянув Чонкіна прискіпливим поглядом.

— Звичайно, поголити б його треба, — сказав він заклопотано, — та хай уже…

— Чув, Манюню, — гукнув Штик. — Поголити, каже, треба. А ти — на розстріл.

— А як же, — одізвався Манюня. — Як же неголеного розстрілювати? Не годиться. Якщо хворий, вилікують, якщо неголений, поголять.

— Мовчати! — вереснув Курятников. — Ще одне слово почую, і…

Тут із-за параші підвівся професор Цинубель і, підійшовши до Чонкіна, простягнув руку.

— Прощавайте, Чонкін, — сказав він сердечно. — Не бійтесь. Учіться витримки в Ілліча. Пам’ятайте…

Що саме пам’ятати, Чонкін вислухати не встиг, його повели з камери.

Тісним гуртом пройшли по коридору, потім через двір до прохідної. Біля тумбочки з наганом на боку стояв черговий.

— Машина не прийшла? — запитав начальник тюрми.

— Поламалась, — відповів черговий.

— Гаразд, підемо так.

Начальник розписався в якійсь книзі, що лежала на тумбочці, після чого Чонкіна вивели за ворота і повели через майдан. Було темно, холодно, моросило.

— Котра зараз година? — знову спитав Чонкін, і йому знову не відповіли.

Підійшли до якихось глухих дверей, подзвонили, двері розчинилися, і людина, що стояла за ними, притислася до стіни, пропускаючи прибулих.

Незабаром опинилися в знайомій Чонкіну приймальні лейтенанта Філіпова.

— Заждіть, — сказав Курятников і, боязко постукавши, просунув голову в двері. — Дозвольте зайти?

— Заходьте, — пролунала відповідь.

У кімнаті, яку Чонкін знав як кабінет лейтенанта Філіпова, горіла яскрава лампочка. Але за столом був не Філіпов, а незнайомий майор у новенькій гімнастерці, перехрещеній блискучими ременями. Інший незнайомець, з великою бритою головою і в окулярах з товстими скельцями, сидів на стільці біля стіни. Шинеля з хутряним коміром (таких шинелей Чонкін раніше не бачив) була розстебнута, руки зчеплені на животі, ноги звисали, не дістаючи до підлоги. На сусідньому стільці лежав кашкет з високим наголовником і кинуті на нього рукавички.

Курятников стройовим кроком наблизився до бритоголового, підніс руку до скроні і заверещав:

— Товаришу полковник, підслідний Чонкін за вашим наказом доставлений!

«Ач яке! — подумав Чонкін. — Полковник!»

— Вийдіть і зачекайте за дверима, — не змінюючи пози, наказав полковник.

Курятников і конвойні вийшли.

Полковник та майор, кожен зі свого місця, уважно розглядали Чонкіна, а він стояв посеред кімнати, не знаючи, куди діти руки.

Раптом полковник скочив зі стільця і почав швидко бігати довкола Чонкіна, нахиляючись при цьому, як мотоцикл.

— Ви, — мелькаючи перед очима, бурмотів полковник, — сподівалися побачити не нас, а Курта. Але його немає. На жаль. Він жахливо зайнятий. Він дає свідчення. Вельми цінні, між іншим. І я вам також. Настійливо рекомендую. Тим паче, що нам. Усе, усе відомо.

Він перестав кружляти так само несподівано, як розпочав, повернувся до свого стільця, сів у попередній позі. Заговорив майор. Він говорив повільно і без емоцій.

— Ну, ось що, любий. Як ви тільки-но чули, Курта заарештовано, він дає свідчення, і нам уже багато відомо. Але необхідно дещо уточнити. Своїх супротивників ми вміємо поважати. Ви довго і спритно водили нас за носа, граючи роль Іванка-дурника. Ну, що ж, грали чудово, нічого не скажеш, але тепер, як розумна людина, ви повинні визнати, що гру закінчено.

— Точно сказано, — схвалив полковник і знову скочив зі стільця. — Вашу карту бито, князю! — сказав він, як у театрі, і махнув убік рукою.

Чонкін здригнувся. Він не думав, що його давнє прізвисько може бути відоме цим людям.

— Я ж кажу, — перезирнувшись з полковником, посміхнувся майор, — нам усе відомо. Так що найкраще одразу відверто.

— Так, одразу відверто, — наблизився полковник. — Для вашого ж блага прошу вас дуже. Отже, хто послав вас у село Красне?

— У село Красне? — перепитав Чонкін.

— Так, так, — полковник нетерпляче заклацав зубами. — У село Красне хто вас послав?

— Мене? — уточнив Чонкін і ткнув пальцем себе в груди.

— Так, вас. Саме вас. У село Красне — хто?

— Так же ж цей, — сказав Чонкін, сподіваючись, що полковникові дійсно все відомо. — Ну, старшина, ну, Пєсков.

— Пєсков? — недовірливо повторив полковник. — Старшина? А Антон Іванович що казав?

— Антон? — перепитав Чонкін. — Іванович?

— Я маю на увазі Денікіна, — підказав полковник.

— Дикіна? — Чонкін напружив нам’ять. — Може, Жикіна? Це який на коліщатках їздить?

— На чому? На коліщатках? — перепитав полковник. — А, на коліщатках!

Він зробив короткий випад і ткнув Чонкіна кулаком у живіт. Чонкін одкрив рота, намагаючись втягти в себе повітря, і навіть вимовив якийсь звук, наче «а-а», та повітря не втягувалося. З виряченими очима Чонкін осів на коліна, і тільки після цього повітря поштовхами стало пробиватися в легені.

— Ну, так що ж? — почув він над собою. — Так хто ж вас заслав у село Красне? Хто? Хто? — закричав полковник. — Кажи, сволото, бо зараз прострелю довбешку!

Чонкін підвів очі. Дуло револьвера, як і на першому допиті, дивилося йому в перенісся. Але цього разу страху не було.

— Ну! Рахую до трьох. Раз! Два!..

Чонкін мовчав. Він зрозумів: їм що не скажи, їх не влаштує.

— Даремно ви упираєтесь, — долинув до нього м’який голос майора. — Ви ж знаєте, ми все одно змусимо вас говорити. Дайте нам відповідь на одне запитання, і ми відпустимо вас у камеру відпочивати. Так все-таки, хто ж заслав вас у село Красне?

— Кому треба, той знає, — сказав Чонкін, відсапуючись.

Наче кувалдою врізали йому в підборіддя. Він злетів, спиною й потилицею влип у стіну і гепнувся, широко розкинувши ноги в драних черевиках.

Майор та полковник стояли над ним. По побілілому його обличчю повільно повзла муха.

— Міцний горішок, — потираючи забиту руку, задумливо мовив полковник.

— Так, — погодився майор, — з ним доведеться попрацювати.

Вони не відчували до цього розпластаного тіла ненависті чи якихось інших сильних почуттів. Як спеціалісти своєї справи, вони просто оцінили твердість матеріалу, з яким належало працювати.