Запрошеному згодом Курятникову було наказано помістити ув’язненого до окремої камери, утримувати в якнайсуворішій ізоляції з метою уникнення можливих контактів з будь-ким.

Виконати цей наказ Курятникову було непросто, тому що всі три одиночні камери на той час були зайняті: в одній розташували каптьорку, в другій Курятников тримав власну корову, третю він же за п’ятнадцять карбованців на місяць здавав вільнонайманому Тухватулліну з сім’єю із шести осіб. Справа була, звичайно, не в п’ятнадцяти карбованцях, ними начальник тюрми міг пожертвувати, але починався осінньо-зимовий період, і, у випадку виселення його сім’ї, Тухватуллін мав би право влаштувати скандал.

Не знайшовши іншого виходу, Курятников наказав очистити спеціально для Чонкіна велику загальну камеру, а її тимчасових мешканців розіпхати по інших камерах, і без того вже досить переповнених. Таким чином, наступні дані про те, що Чонкін утримувався начебто в одиночній камері, слід вважати не цілком достовірними, точніше сказати, що в загальній камері він був одиночним в’язнем.

Того дощового місяця в Ревкіна було багато неприємностей. Півтора тижня в районі працювала спеціальна комісія, котра потім склала таємну доповідь «Про деякі недоліки в роботі партійної організації Долговського району».

У доповіді перераховувались приклади економічного відставання і недовиконання планів у різних галузях сільського господарства та місцевої промисловості, але особливу увагу зверталося на розвал ідейно-політичної та виховної роботи серед населення, йшлося про політичну короткозорість і зниження пильності, про атмосферу благодушності й потурання, що панує серед керівників району. В цій доповіді знову згадувалась «банда так званого Чонкіна». Прізвища Голіцин там ще не було. Але сам факт, що так званому Чонкіну та його банді приділялося в доповіді не менше чотирьох сторінок, наводить на здогад, що деякі нові дані комісія вже мала, хоча, можливо, не мала при цьому чітких вказівок, чи можна вважати Чонкіна Голіциним.

Так чи інакше, комісія дійшла висновку, що обстановка склалася вкрай нездорова, миритися з цим не можна, і пропонувала негайно покінчити з благодушністю, головотяпством і потуранням, підвищити пильність, посилити політико-масову й виховну роботу та провести кадрові зміни в керівництві району.

Кадрові зміни в першу чергу були проведені Там, Де Слід. Лейтенанта Філіпова, як відомо, заарештували. Щоправда, вже через кілька днів вдалося перехопити нову радіограму за підписом Курта, в якій повідомлялося про арешт Філіпова. Ця радіограма була зовсім ні до чого. Вона псувала всю картину. Блискуче проведена операція з виявлення, викриття і знешкодження Курта була відзначена подяками та орденами, присвоєнням нових звань. (При цьому підполковник Лужин став полковником.) Визнати, що замість Курта заарештований хтось інший, значить, одмінити всі оці нагороди й нові звання… Ні, то було ніяк неможливо. Тому на перехоплену шифровку лягла резолюція: «Це радіогра. Супротивник сподівається нас заплутати. Наказую: радіограми за підписом «Курт» ігнорувати, а стеження за ефіром на даній ділянці припинити».

На місце лейтенанта Філіпова прибув досвідчений спеціаліст у цій галузі майор Федот Федотович Фігурін, який з першого дня повів себе вельми дивно.

Приступаючи до виконання своїх обов’язків, Федот Федотович навіть на гадці не мав відрекомендуватися першому секретареві райкому. Це було щось неймовірне. Зазвичай таких начальників привозили обласний начальник і секретар обкому, якщо не перший, то хоча б другий, і рекомендували районному партійному керівникові. Більше того, новий начальник розпочинав вивчення стану на місці саме бесідою з першим секретарем райкому. Цей же не лише не був кимось рекомендований, а й сам не виявляв ніякого прагнення зустрітися. Ревкіну така поведінка нового начальника здалася надзвичайно дивною. Але ж не набиватися на зустріч самому! Адже не Фігурін, а він, Ревкін, поки що головна людина в районі.

Отож-бо й є, що поки…

У місцевих колах поширилися чутки, щоправда, доволі глухі, що новий начальник розвинув бурхливу діяльність, викликає до себе найрізноманітніших людей, допитує і бере в кожного, не зважаючи на особи, підписку про нерозголошення. Усе ж до Ревкіна докотилося, що Фігуріна вже відвідало багато людей, серед них Борисов — неодноразово. Стало відомо, що побував у нього і відповідальний редактор газети «Більшовицькі темпи» Єрмолкін. Ні той, ні інший змісту своїх бесід не розголошували, але дійшло до Ревкіна, що новий начальник цікавиться і його, Ревкіна, діяльністю також. Це наклало відбиток на ставлення до Ревкіна його підлеглих, які вже не посміхалися йому привітно, як раніше, і не кидалися сторчголов виконувати його накази.

Якось вранці, переглядаючи за чаєм місцеву газету, Ревкін знайшов у ній на третій сторінці підвал з крупним заголовком «Подвиг капітана Миляги». У Ревкіна буквально потемніло в очах. Чай давно вистиг, а перший секретар все ковзав очима по рядках, повертаючись до початку, тому що ніяк не міг второпати змісту прочитаного. У нарисі розповідалося про подвиги Тих, Кому Слід, від самого зародження нашої держави і до сьогоднішніх днів, про те, які це тихі та непомітні герої. Автор нарису висловлював жаль, що про таких героїв не завжди можна сказати привселюдно. Автор обіцяв, що колись усі подвиги непомітних героїв стануть відомі народові, а їхні імена будуть занесені до золотої книги пошани. А поки що такою славою можуть користуватися тільки герої полеглі, і то не завжди. Одним з таких героїв і назвав автор колишнього начальника Долговської Установи капітана Милягу. Далі туманно розповідалося про те, що, як відомо, певний час на території району діяла банда (чия банда, не вказувалося). На ліквідацію банди було кинуто оперативний загін на чолі з капітаном Милягою. Миляга був підступно захоплений у полон. Його катували, на його спині вирізали зірку, в горло йому заливали розплавлений свинець, але вороги так і не почули від героя того, що хотіли. «Хай живе Сталін!» — були останні слова героїчного капітана. Автор нарису навіть не намагався пояснити, як можна кричати щось із горлом, залитим свинцем.

Ревкін не повірив своїм очам. Він покликав Аглаю.

— Це ж цілковита брехня! — сказав він їй.

— І до того ж шкідлива брехня, — погодилась Аглая. Ревкін подзвонив Єрмолкіну, але того не виявилось ні вдома, ні на роботі. Того ж дня Ревкін зібрав бюро райкому. Знайшли і привели Єрмолкіна, котрий намагався сховатись, щоки в нього тремтіли від страху. На бюро Ревкін піддав нарис різкій критиці. Він сказав, що такий нарис ніяк не можна було друкувати, тому що всім відомо, як насправді загинув капітан Миляга.

— Звичайно, — сказав Ревкін, — наша партійна преса мусить викладати події в потрібному нам світлі. Але тобі, Єрмолкін, слід було подумати, чи варто зображати героєм зрадника Батьківщини. Своїм нарисом ти тільки дискредитуєш нашу газету і всю нашу пресу в цілому. Це ж запитай на вулиці будь-якого колгоспника, і кожен скаже тобі, як загинув капітан Миляга. Навіщо ж ти друкуєш таку брехню? Ти сам це придумав чи тобі хто доручив?

Єрмолкін стояв навитяжку і дрібно тремтів. Чутно було, як цокотять його зуби. Бачачи його розгубленість, Ревкін вирішив наступати далі.

— Я тебе запитую, Єрмолкін, — сказав він уже наполегливіше. — Хто тобі дав завдання дискредитувати нашу пресу?

— Та я… власне… — промимрив Єрмолкін ледь чутно. — Федот Федотович мені сказав… — тут він прикусив язика і озирнувся на Борисова.

Ревкін зрозумів, що Єрмолкіну і тим, хто стоїть за його спиною, час показати характер.

— Так ось що, любий, — проказав він, чітко вимовляючи кожне слово, — ніяких Федотів Федотовичів я особисто досі не знаю. І газета наша «Більшовицькі темпи» — орган не Федота Федотовича, а райкому партії, і прошу це добре зарубати собі на носі. А поки що я усуваю вас від роботи і порушую проти вас персональну справу. — Називаючи Єрмолкіна на «ви», він наче відсував його за ту риску, за якою з людиною говорять вже не як з товаришем, а як з ворогом.