— Коли чоловік сперечається, — казав він, бувало, Ревкіну, — він же не істину хоче довести, а показати, шо розумніший за тебе. То я завжди згоджуюсь. Хочеш бути розумнішим — будь. Якщо в тебе єсть така потреба душі, шоб плюнуть мені в пику, плюнь. Я витрусь. Мені це, як кажуть у нас, хохлів, байдуже, тобто все одно.

Була в їх навчальному закладі лише одна людина, недоброзичливого ставлення до якої Худобченко не приховував. Це був професор математики на прізвисько А Скажіть-но Шановний. Але недоброзичливість була обопільною — професор зневажав Худобченка за нездатність до засвоєння свого предмета і погрожував не допустити до державних іспитів.

— А скажіть-но, шановний, — тримаючи Худобченка біля дошки, знущався професор, — ось ви, припустімо, на волах везете мішок картоплі з пункту А до пункту Б зі швидкістю ікс кілометрів за годину, а назустріч вам їде вершник зі швидкістю ікс-квадрат. Чи можете ви мені сказати, яку частину шляху проїде кожен з вас, якщо ви зустрінетесь через чотири години?

— Ти ж понімаєш, — казав потім Худобченко Ревкіну, — це ж він хоче не шоб я задачу вирішив, а шоб знав своє місце. Волам шоб хвости крутив. Та він помиляється. У математиці він, може, й розібрався, а діалектики ше не засвоїв і не може собі пойнять, шо нам головне пойняти не ікси та ігреки, а лінію партії, її унутреній смисл. Шо до математики, то хай її учать ті, у кого баняк покріпший, а ми їми будемо керувать.

І при цьому він штовхав Ревкіна в живіт, підморгував і голосно сміявся.

А Скажіть-но Шановний дотримав слова і не допустив Худобченка до держіспитів. Але сам же на цьому й погорів. Комісія, яка розбирала скаргу Худобченка, усунула професора від викладання, і невдовзі йому довелося каятись через газету за свій відсталий світогляд, за те, що виявляв панську пиху в стосунках зі слухачами з народу і перешкоджав навчанню пролетарських кадрів. Через кілька років, коли професора заарештували, Худобченко вже був керівним працівником.

— О, бач, — сказав він Ревкіну з усмішкою, — наскільки діалектика корисніша математики. Нехай він тепер порахує, скільки треба часу, шоб добратися з пункту А до пункту Б у столипінському вагоні.

Параска з’явилася пізніше. А до неї була Неточка, з якою Худобченко збирався одружитись. Якось він прибіг до Ревкіна чимось схвильований.

— Ось шо, друже, в мене нещастя. Неточкиних батьків розкуркулили. Я тут заяву накидав, шо осуджую свій зв’язок із нею. Як думаєш, оддавати заяву чи просто Неточку покинуть, і всьо?

Ревкін і сам був не святим, але все ж тоді здивувався.

— Петре, — сказав він, — хіба так можна? Ти ж її любиш.

— Люблю, Андрійку, люблю, — мовив Худобченко з почуттям. — Так люблю, шо даже не знаю, як переживу все це. — На очах його виступили сльози. — Але й тобі скажу правду: себе я люблю іще більше.

Пропетлявши темними баюристими вулицями Долгова, Мотя зупинила машину біля дому Ревкіна. Андрій Єремійович сидів з заплющеними очима, напевне, спав.

— Приїхали, Андрію Єремійовичу, — сказала Мотя.

Ревкін не відгукнувся.

— Андрію Єремійовичу, — злякалась Мотя і схопила його за плече.

— Га? — Він розплющив очі.

— Ох, ви й злякали мене, — полегшено зітхнула Мотя. — Приїхали, кажу.

— Гаразд, — мовив Ревкін.

Вийшовши з машини, він швидко попростував до хвіртки, але одразу ж повернувся, знову сів на своє місце і сказав:

— Поїхали!

— Куди? — здивувалася Мотя.

— До Сталіна.

Мотя позирнула на нього, сказала «зараз» і побігла по Аглаю.

Аглая, приклавши руку до лоба Ревкіна, одразу все зрозуміла. Удвох з Мотею вони обережно витягли його з кабіни.

— Товариш Сталін у себе? — запитав Андрій Єремійович.

— У себе, — суворо одізвалася Аглая.

— Доповісте йому, що Ревкін прибув.

Уночі його била пропасниця. Аглая ставила йому гірчичники і пробувала закутати його, але він розкривався, буянив і вимагав Сталіна. Та згодом начебто заспокоївся. Він чув, як хтось запитав Аглаю:

— Де у вас миють руки?

Ревкін зрозумів, що це Сталін, але він боявся, що Аглая захоче бути присутньою при розмові, а він з товаришем Сталіним неодмінно хотів поговорити віч-на-віч. Єдиним виходом було прикинутися сплячим і зачекати, доки Аглая піде. Ревкін так і зробив. Він лежав із заплющеними очима до тих пір, доки не почув, як рипнули двері. Ревкін розплющив очі і побачив Сталіна, що в білому халаті сидів біля його ніг.

— Товаришу Сталін, — піднесено мовив Ревкін, відриваючи голову від подушки.

— Лежіть, лежіть. Найголовніше, — повернувся Сталін до Аглаї, яка знову з’явилася, — добряче пропітніти. Більше рідини — чай, суп, бульйон і, по можливості, цілковитий спокій.

Маргарита Агапівна, тілиста жінка з білим обличчям, сиділа в приймальні майора Фігуріна, нового начальника Тих, Кому Слід. Вона сиділа біля вікна, а на підвіконні стояли нанизані на одну ручку судки з обідом для майора Фігуріна, котрий був чоловіком Маргарити Агапівни.

— Ви розумієте, Капочко, — казала Маргарита Агапівна чомусь плаксивим голосом, — адже мій Федоша — він ніколи в їдальні не їсть. Він жах як боїться мікробів. Я йому кажу: «Федошо, ти ж такий хоробрий, ти ворогів народу не боїшся». А він тільки посміхнеться: «Що ти, Ритулю, порівнюєш. Вороги народу — вони ж великі, їх за кілометр видно, а ці паразити така дрібнота, що іншого і в мікроскоп не розгледиш як слід». І здавалося б, раз ти вже такий обережний, пожалів би себе хоч трохи, так ні, не жаліє. Інші люди до роботи ставляться абияк, лише б день до вечора, а Федоша… для нього, розумієте, сім’я на другому місці, а на першому — робота. Робота, робота і нічого, крім роботи. Іншим разом вночі прокинеться, лежить, крутиться, зітхає. Я питаюся: «Федошо, про що ти думаєш?» — «Та так», — каже. А я знаю — про роботу думає, тільки про неї. І сина, каже, справи своєї навчу. Він же, Федоша, знаєте який. Він як на нове місце приїде, так одразу якусь нову організацію викриє. Страшно жити, Капочко, страшно. Ось ходять вулицею наче люди як люди, але ж кожен з них щось на гадці має. Ви візьміть хоча б оцього князя Голіцина. Адже він ким прикидався? Звичайним дезертиром. Федоша каже, що коли, не знаючи, поглянути на цього князя, то нізащо не подумаєш. «Але в мене, каже, око, Ритулю, краще од всілякого рентгену». Тому його і кидають на найвідповідальніші і найнебезпечніші ділянки. Інший би заперечив, а мій Федоша, він же такий безвідмовний…

Тут Маргарита Агапівна дістала хустинку і почала схлипувати й сякатися…

Люблячі дружини іноді наділяють своїх чоловіків чеснотами та достоїнствами, яких інші збоку можуть і не помітити. Деякі люди, котрі жили на той час біч-о-біч з Федотом Федотовичем Фігуріним і знали його доволі близько, стверджують, що нічого в ньому такого виняткового не спостерігалося, що він був середнього зросту, говорив тихим, дещо гугнявим голосом, чорне волосся зачісував на косий проділ і змащував олією, щоб вилискувало.

Ходив завжди в новісінькій формі, такій чистій, такій напрасованій, наче вона не зношувалася і не м’ялася. Портупея блищала лаком і ніжно порипувала. Загалом же був людина як людина. А втім, у нас збереглися свідчення тільки звичайних, середніх людей, до суджень яких слід підходити з великою обережністю. Середня людина не може відрізнити генія від простого смертного, їй здається, що геній неодмінно мусить відрізнятися якимось, може, незвичайним полум’ям у погляді чи ще чимось подібним. Але ж ми знаємо, що це не так і що геній може виглядати як найзвичайнісінька людина, як ми з вами. Не розгледівши у Фігуріні генія, багато хто його не любив, а підлеглі виключно між собою звали його Ідіотом Ідіотовичем.

А проте пізніше, коли майор Фігурін уже зник із Долговського району, було знайдено зошита з власноручними його записами, що містили вельми сміливі та оригінальні думки. Ось деякі з них, узяті на вибір: