ПІДОЗРЮВАНИМИ Є УСІ.

ПІДОЗРІЛИМ Є ТОЙ, ХТО ПОМІЧЕНИЙ У ЧОМУСЬ ПІДОЗРІЛОМУ.

НАЙБІЛЬШ ПІДОЗРІЛИЙ ТОЙ, ХТО НІ В ЧОМУ ПІДОЗРІЛОМУ НЕ ПОМІЧЕНИЙ.

КОЖЕН ПІДОЗРЮВАНИЙ МОЖЕ СТАТИ ОБВИНУВАЧЕНИМ.

ПІДОЗРА Є ДОСТАТНЬОЮ ПІДСТАВОЮ ДЛЯ АРЕШТУ.

АРЕШТ ОБВИНУВАЧЕНОГО Є ДОСТАТНІМ І ВИЧЕРПНИМ ДОКАЗОМ ЙОГО ПРОВИНИ.

Немає сумнівів, що ці думки належать вельми неординарній людині. Однак у нас немає достатніх доказів, що вони є плодом роздумів самого майора Фігуріна, а не списані ним у когось.

У тому ж зошиті висловлена ще одна дивовижна за своєю свіжістю для тих часів думка, але вона стосується вже не юридичної науки, а медицини:

РАДЯНСЬКА ВЛАДА НАСТІЛЬКИ ОБ’ЄКТИВНО ХОРОША, ЩО КОЖЕН, КОМУ ВОНА НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ ПОВНІСТЮ АБО ЧАСТКОВО, Є БОЖЕВІЛЬНИМ.

Вражаючий лаконізм і ясність, доступна лише геніальному розумові. У кількох словах сформульовано наріжний принцип цілого напрямку в психіатричній науці.

Деякі скептично настроєні критики і критично налаштовані скептики можуть вказати, що така формула придатна лише для певного устрою, який існує у певному просторі за певного часу, але це не так. Замініть слова «радянська влада» будь-якими, що підходять для даної місцевості за даного часу, і ви побачите, що формула ця всеоб’ємна і придатна для всіх часів і народів.

Тепер ім’я майора Фігуріна забуте, а ідея набула розмаху. Як основна і єдина, вона увійшла до багатьох дисертацій, підручників, фундаментальних праць, автори яких отримали вчені звання і ходять в академічних шапочках, хоча суть написаного ними на тисячах сторінок майор Фігурін сформулював раніше і набагато коротше. Якщо, повторюю, він це не списав у когось іншого.

Після того, як встановили високе походження Чонкіна, справа його вийшла з розряду звичайних поточних справ, себто таких, у яких можна приймати будь-яке рішення. Вона стала справою особливої важливості, або, якщо вже говорити з найбільшою точністю, справою особливої державної ваги, і була відправлена «нагору», тому що хоча внизу всі розуміли або принаймні здогадувалися, що треба з цим Чонкіним робити, однак, аби не ризикувати, чекали офіційних вказівок. До отримання вказівок нижче начальство виявляло певну нерішучість, що знайшло відображення у слідчих документах та інших матеріалах, пов’язаних з цією справою, де Чонкін іменується і просто Чонкін, і так званий Чонкін, а в деяких випадках навіть Білочонкін. Утім, уже і в цих документах з’являються іноді подвійні прізвища: Чонкін-Голіцин та Голіцин-Чонкін.

Так ось, справа Чонкіна була відправлена «нагору» і пішла по інстанціях, а тим часом майор Фігурін, користуючись наявною паузою, вирішив негайно відновити репутацію органів, що похитнулася внаслідок необачної (скажімо так) загибелі капітана Миляги. З цією метою майор не лише домігся публікації в газеті нарису про подвиг покійного капітана, але вирішив провести й інший важливий політичний захід — поховати останки героя публічно і з належними почестями.

Однак при здійсненні цієї операції виникли дещо незвичайні труднощі.

Похорон від інших урочистих церемоній відрізняється тим, що в ньому бере участь бодай один покійник. А тут вся заковика полягала в тому, що саме покійника й не було. Було відомо тільки, що капітан загинув під селом Красне, але де точно і взагалі, чи заритий він у землю, чи валяється просто так, ніхто певно не знав.

Для виявлення останків героя майор відіслав пошукову групу з шести чоловік на чолі із сержантом Свинцовим, котрому було наказано провести операцію в глибокій таємниці, не привертаючи до неї уваги місцевого населення.

Діло було надвечір. Плечовий повертався з Долгова, куди ходив у якихось своїх справах, коли побачив дивну картину. Якісь люди бродили полем, ніби чогось шукали. Вони то розходилися в різні боки, то сходились докупи і щось обговорювали, і знову розходились. Вельми заінтригований, Плечовий попрямував до них. Люди, що бродили полем, помітивши Плечового, повелися ще дивніше — вишикувались у колону по одному й почали відходити до лісу. Плечовий наздогнав їх аж на узліссі.

— Здорові були, мужики! — сказав Плечовий голосно.

Ті мовчки прямували далі.

— Гей! — Плечовий торкнув крайнього за рукав. — Припалити не знайдеться?

— Ні, — буркнув той і повернув до Плечового зле обличчя.

— Ого! — здивувався Плечовий, упізнавши Свинцова. — А я думаю, хто б це міг бути. Ловите когось, чи що?

Свинцов не відповів, але зупинився. Зупинилась і вся компанія. Розійшлися й почали оточувати Плечового.

— Ви що це, хлопці, що? — злякався Плечовий, задкуючи. — Я ж так просто, я ж нічого, — бурмотів він, уважно стежачи за Свинцовим, котрий одвернув полу плаща, засунув руку до кишені і тепер повільно витягав її назад.

Свинцов різко смикнув рукою. Плечовий здригнувся.

— На, припалюй, — мовив Свинцов, протягуючи сірники.

— Ух, перепудив! — зізнався Плечовий. — Та в мене ж і тютюну катма.

Свинцов перезирнувся зі своїми, посміхнувся, дістав зім’яту пачку «Зірочки», витягнув шкарубкими пальцями дві цигарки, одну подав Плечовому:

— Пали.

Задиміли. Свинцов, прикриваючи долонею цигарку, сопів, позирав на Плечового, наче вагаючись, питати чи не питати. Нарешті зважився.

— Ти, цеє, от що… — сказав він наче просто з цікавості. — Упокійника тут ніякого не стрічав часом?

— Упокійника? — не дуже здивувавшись, перепитав Плечовий. — Та ні, начебто не стрічав. А що, гайнув?

— Хто?

— Ну цей же, упокійник.

Свинцов дивився на нього, примружившись.

— Ти що дурника корчиш? Як же упокійник може гайнути?

— Ну, я й сам думаю своєю головою, що не може. Наших упокійників ми зазвичай у землю кладемо, вони не бігають. А цей… ти ж сам кажеш, чи не стрічав?

Свинцов замислився.

— Ти, цеє, от що… — розпочав він непевно з тієї самої фрази. — У мене до тебе одне діло є. Але якщо комусь писнеш… — Він підніс до носа Плечового кулак.

— Та ти що! — рішуче заперечив Плечовий, відводячи кулак. — Щоб я кому слово сказав! Могила!

— Гляди ж, — наблизивши до Плечового лице, Свинцов притишив голос: — Пам’ятаєш, у нас капітан був?

— Ну?

— Його шукаємо.

— Воскрес? — просто спитався Плечовий, знову ж таки не дивуючись.

— До чого тут воскрес? — поморщився Свинцов. — Тіло його шукаємо. Десь він тут похований. Не видів?

— Тіла не видів, — сказав Плечовий. — А кості траплялися. За отим горбом біля села рілля. За ріллею канава, і там, у канаві, кості.

— Людські? — пожвавішав Свинцов.

— Які, брехать не стану, не знаю, але є. Так, знать, як на горба вийдеш, ось там і рілля. Правда, там зараз, боюсь, розкисло. Але, знову ж таки, не втонеш. Зорано ж мілко, я сам на зяб орав, еге ж. Колись, конєшно, орали глибше, оскільки земля своя. Теперки все колгоспне. Теперки хоч так ори, хоч сяк, платня одна — ось. — Плечовий склав і показав Свинцову велетенську дулю з далеко просунутим великим пальцем.

— Що, колгоспна система не до душі? — пильно спохопився Свинцов.

— Політики торкаться не будемо, — ухилився від прямої відповіді Плечовий. — А щодо кісток, то вони якраз у тій канаві й лежать; чисті, гладенькі, воронами обкльовані, просто хоч зараз у музей. Вам же для музею?

— Що для музею?

— Та кістки ж.

— Та вони нам зовсім і не треба. — Згадавши про таємність отриманого завдання, Свинцов вирішив напустити туману.

— А для чого ж питав? — здивувався Плечовий.

— Та так просто, заради інтересу. А якщо ти кому скажеш, що кістками цікавились, довбешку одірвемо, зрозумів?

— Що ж тут не зрозуміти, діло нехитре, — підтвердив Плечовий.

Плечового відпустили, але брати кістки одразу не зважилися — було занадто близько від села. Вирішили почекати в лісі темряви.