Повернувшись до свого кабінету, Філіпов застав Чонкіна так само, як і залишив, обличчям до стіни. Та навіть по стриженій потилиці підслідного було видно, що за час відсутності лейтенанта він багато встиг передумати.

— Повернись! — незлостиво наказав лейтенант, проходячи до свого столу. — Сядь! — кивнув він на табуретку.

Чонкін сів, шморгнув носом, а рукавом втерся.

— Ну то як, Чонкін, будемо зізнаватися у вчинених злочинах відверто і щиросердно чи будемо викручуватись, мовчати, брехати і намагатися обвести слідство круг пальця?

Чонкін ковтнув слину і промовчав.

— Чонкін! — підвищив голос лейтенант. — Я вас запитую. Чи визнаєте ви себе винним?

Він знову витяг нагана і злегка постукав по столу руків’ям.

— Визнаю, — ледве чутно сказав Чонкін і покірно кивнув.

— Так! — пожвавішав лейтенант і швидко записав щось до протоколу. — А в чому саме ви визнаєте себе винним?

— А іменно винним себе визнаю в усьому.

— Ну, що ж, тоді розпишіться ось тут.

І Чонкін розписався. Як умів. Довго виводив велике «ч», вмочив ручку в чорнило, написав «о», ще раз умочив, написав «н» — і так все прізвище через увесь аркуш. Лейтенант обережно взяв листок протоколу і довго дмухав на дорогоцінний автограф.

— От і молодець, — сказав він. — Хочеш яблучка?

— Давай, — мовив Чонкін, махнувши рукою.

Чонкіна потім запитували суворі люди: що ж ти, мовляв, так тебе й розтак, лопух ти такий, та як же ти одразу скис і під усім розписався?

— Перепудився дуже, — відповідав наш горе-герой і посміхався ніяково.

Йому казали:

— Та як же ж так, ти ж до цього проявив, можна сказати, чудеса героїзму.

— Свистів він усе, — мовив Штик.

— Хто? Я? — бив себе Чонкін кулаком у груди. — Та щоб мене… Ти запитай лейтенанта. Він же зна.

— Та кинь, — махнув рукою Штик. — Тепер усе зрозуміло. Прийшов, насвистів, з полком бився.

Чонкін страждав. Йому не так було досадно, що підписав він щось там, ображало те, що не вірили. Та й як після такого повірити? Хай би застосовували до нього якісь особливі покарання, заганяли б голки під нігті, прищемлювали дверима окремі тілесні органи, тут хоч дерев’яним будь, можеш не витримати. Але ж з ним нічого подібного не витворяли. Ну, тицьнули під носа револьвер, ну, хто ж заперечує, неприємно, звичайно, але терпіти все-таки можна.

А ось не витерпів, підписав, що під час відбування караульної служби не раз порушував статут, співав, нив, їв, палив, ходив до вітру, покинув пост, зійшовся з Ганною Бєляшовою, переніс об’єкт охорони, порушував форму одягу (з’являвся серед місцевого населення в самій білизні), пиячив, вів аморальний і навіть розбещений спосіб життя; дізнавшись про початок війни, не вжив ніяких заходів, аби з’явитися до місця служби, ухилившись таким чином від виконання свого військового обов’язку, що рівнозначно дезертирству.

Ось і розвіяно міф про легендарного героя Чонкіна. І розчарованого автора облягають сумніви, чи варто йому продовжувати життєпис цієї особистості. Автор знічений. Як бути і що діяти? Як звітувати перед суворим читачем? Адже він не тільки суворий, він довірливий. Ну, гаразд, змирився він. Хай цей Чонкін кривоногий та клаповухий, і голова завбільшки з кулачок, але ж недарма автор саме такого героя підсовує, мусить же він, оскільки героєм названий, подвиг якийсь значний звершити?

Так, мусить. Але побоюється. Чим більший подвиг, тим страшніше його здійснювати.

Щоранку Нюра приходила на майдан перед Установою і стояла під тим самим деревом, верхівку якого бачив Чонкін з кабінету лейтенанта Філіпова. Вона приходила, стояла, крутила в руках свою поштарську сумку і розглядала вхідні двері, невідомо на що сподіваючись. Піднятися на ґанок і увійти в ці двері вона не наважувалась, а стояти просто так — навіщо ж?

Працівники Установи щоранку проходили повз Нюру і зникали за цими таємничими дверима. Дехто з них був знайомий Нюрі, але з’явилися й нові. Знайомим Нюра кивала і гукала здалеку: «Гей, здоров!» Одні здригалися, нерозуміюче дивились на Нюру і, буркнувши щось собі під носа, йшли далі. Інші ж проходили, навіть не здригнувшись, ніби коливання атмосфери ніяк не впливали на їхні барабанні перетинки. Нюра мимоволі ніяковіла, не зважувалась підступатися до цих поважних персон з такою дрібницею, як Чонкін.

Потупцювавши під деревом, ішла на пошту, наповнювала сумку листами, поверталась назад, знову тупцяла і лише надвечір добиралася до Красного. Розносила листи, годувала зголоднілу за день худобу, а сама їла чи ні — Бог відає. А потім була нескінченна ніч, і мокра від сліз подушка, і звичний шлях до міста Долгова, і безглузде вистоювання під деревом.

В її сумці лежав вузлик, а в ньому — два черствих пироги з картоплею, п’ятеро круто зварених яєць та наповнений махоркою кисет з написом, вишитим блідою заполоччю: «Вані від Нюри з привітом».

Одного разу їй пощастило. Вона так само стояла під деревом, аж тут до неї підійшла дамочка в чоботях і з цигаркою, запитала Нюру, кого вона чекає і навіщо, мовила «зараз» і зникла за дверима Установи. Нюра мала б уже бути на пошті, та не можна ж нехтувати таким випадком. Вона почекала, і незабаром у тих же дверях з’явився лейтенант Філіпов у новій формі й начищених до блиску чоботях. Він вийшов ніби так собі, поглянув на небо, потягнувся, опустив очі й побачив Нюру.

— Гей, здоров! — гукнула до нього Нюра і привітно усміхнулася.

— Ви до мене? — запитав лейтенант, дивлячись на Нюру, ніби на незнайому жінку.

— До тебе, — кивнула Нюра і, осміліла, наблизилась до лейтенанта. — Як він там?

— Це ж хто? — добродушно запитав лейтенант.

— Таж Ванько, — довірливо мовила Нюра, не зрозумівши гри.

— Який Ванько?

— Таж Чонкін.

— Чонкін, Чонкін… — повторив лейтенант, нібито намагаючись пригадати. Добув з кишені цигарку, запалив. — Чонкін… — пробурмотів він, наморщивши лоба. — Щось таке ніби чув. А звати ж як?

— Іваном, — похнюплено сказала Нюра. Вона збагнула, що лейтенант жартує, але відповісти йому тим же не могла.

— Іван Чонкін! — голосно промовив лейтенант, ніби пробуючи це ім’я на смак. — Здається, є такий. А ви хто йому, власне кажучи, будете?

— Сам знаєш! — Нюра почала сердитись.

— Я не знаю, — посміхнувся лейтенант доброзичливо. — Можливо, він ваш чоловік?

— Чоловік, — похмуро кивнула Нюра.

— А де це зазначено?

— А ніде. Я жила з ним без запису.

— Мало хто з ким жив, — розводив філософію лейтенант. — У нас в селі один з козою жив. Якийсь документ є, що ви разом жили?

Нюра не відповіла. Розкручуючи в руці сумку то в один бік, то в інший, вона спідлоба дивилася на лейтенанта.

— Отже, немає документа? — допитувався лейтенант. — Ну ось, я так і думав. Отже, ви для нього стороння особа. А стороннім особам довідки не видаються. Зрозуміло? — Він виплюнув затухлу цигарку і глянув на Нюру.

— Так як же ж… — почала було Нюра.

— А ось так! — лейтенант раптом осатанів і, збігши з ґанку, наблизився до Нюри. — Ось так! — закричав їй в обличчя. — Нема ніякого Чонкіна. Нема, не було й не буде. А ти тут краще не ходи й не плутайся під ногами, а то й тебе візьмемо як співучасницю.

— Так я ж… — сказала Нюра і заплакала.

— І нічого плакати, — збавив голос Філіпов. — Тобі ніхто нічого поганого не робить. Ми тебе тому й не забираємо, що ти до нього ніякого стосунку не маєш, що ти стороння. І затям це добре: сто-рон-ня.

З цими словами він повернувся, скочив на ґанок і зник за дверима.

Перед столом голови Голубєва стояв інструктор райкому Чмихалов, високий худий чоловік з червоним, напевне, од пиятики, носом на довгастому насупленому обличчі. Він стояв у надітому поверх куфайки довгому брезентовому плащі з відкинутим каптуром, а в руках тримав трихвостого батога і поляскував ним по халяві гумового чобота.