— Гей, дядьку, що це за село?

Плечовий нітрохи не здивувався, не злякався і, наблизившись до літака, охоче пояснив, що село називається Красне, а спершу називалося Грязне, а ще в їхній колгосп входять Клюквине і Ново-Клюквине, але вони по той бік річки, а Старо-Клюквине, хоча й по цей бік, належить до іншого колгоспу. Тутешній колгосп називається «Червоний колос», а той — імені Ворошилова. У «Ворошилові» за останні два роки змінилося три голови: одного посадили за крадіжки, другого — за розбещування малолітніх, а третій, якого надіслали для зміцнення, спочатку трохи позміцнював, а далі як запив, так і пив доти, доки не пропив особисті речі й колгоспну касу, і допився до того, що в нападі білої гарячки повісився у себе в кабінеті, залишивши записку, в якій було лише одне слово «ех» з трьома окличними знаками. А що те «ех!!!» мало означати, так ніхто й не збагнув. Щодо тутешнього голови, то він хоча й теж п’є без просипу, однак на щось іще сподівається.

Плечовий хотів повідомити льотчикові ще якісь подробиці з життя довколишніх поселень, але тут позбігалися люди.

Першими прибігли, як звичайно, хлопчаки. За ними поспішали жінки, деякі з дітьми, деякі вагітні, а багато хто і з дітьми й вагітні водночас. Були й такі, в яких одне дитинча за поділ ухопилося, інше за руку, друга рука тримає немовля та ще одне в животі дозріває. До речі, в Красному (та чи тільки в Красному?) жінки народжували охоче й рясно і завжди були або вагітні, або щойно після пологів, а іноді й наче щойно після пологів, а вже знову вагітні.

За жінками шкандибали діди й баби, а з дальніх ланів, покинувши роботу, бігли й решта колгоспників із косами, граблями і сапками, що надавало цьому видовищу явної схожості з картиною «Повстання селян», яка висіла в районному клубі.

Нюра, котра все ще лежала в себе на городі, знову розплющила очі і звелася на лікоть.

«Господи, — сяйнула в її голові тривожна думка, — я тут лежу, а люди вже давно дивляться».

Схопившись на свої ще не зміцнілі від переляку ноги, вона спритно пролізла між воринами тину і кинулася до натовпу, що поступово збільшувався. Позаду стояли жінки. Нюра, розпихаючи їх ліктями, стогнала:

— Ой жінки, пустіть!

І жінки розступилися, бо з Нюриного голосу розуміли, що їй конче треба пробитися наперед.

Далі стояли лави чоловіків. Нюра порозпихала і їх, примовляючи:

— Ой дядьки, пустіть!

І нарешті опинилася в першому ряду. Вона побачила зовсім близько літак з широкою смугою мастила аж по всьому фюзеляжу. І льотчика в коричневій шкіряній куртці, який, спершись на крило, розгублено дивився на люд, що підступав з усіх боків, і крутив на пальці потертий шолом з димчастими окулярами.

Поруч з Нюрою стояв Плечовий. Він поглянув на неї згори вниз, засміявся і сказав приязно:

— Ти дивись, Нюрка жива. А я думав, тобі вже кінець. Я ж ероплана перший помітив, авжеж. Я тут біля горба сіно косив, коли дивлюся: летить. І прямісінько, Нюрко, на твій дах, на бовдур просто, атож. Ну, думаю, зараз він його зчеше.

— Брешеш ти все, — сказав Микола Курзов, який стояв праворуч од Плечового.

Плечовий спіткнувся на півслові, поглянув на Миколу теж згори вниз, оскільки був вищим на цілу голову, і, подумавши, сказав:

— Бреше собака. А я кажу. А ти свого рота закрий та й не роззявляй, доки я тобі не дам дозволу. Утямив? А ні, так я тобі на язик наступлю.

Після того він зиркнув на людей, підморгнув льотчикові і, вдовольнившись враженням, яке справили його слова, вів далі:

— Ероплан, Нюрко, від твого димаря пройшов ото на вершок максима. А мініма й того менше. А коли б він твого бовдура зачепив, так ми б тебе завтра обмивали, атож. Я б не пішов, а Колька Курзов пішов би. Він до жіночого тіла цікавий. Його торік у Долгові в міліції три дні протримали за те, що він у жіночу лазню заліз і під лавкою сидів, атож.

Усі засміялися, хоча знали, що це неправда, бо Плечовий вигадав це зараз. А коли перестали сміятися, Степан Луков запитав:

— Плечовий, га, Плечовий, а ти, коли побачив, що ероплан за бовдур зачепиться, напудився чи ні?

Плечовий презирливо зморщився, хотів сплюнути, та нікуди було — кругом люди. Він проковтнув слину і сказав:

— А чого мені пудитися? Ероплан не мій, і димар не мій. Коли б мій був, може, й злякався б.

У цей час один із хлопчаків, які вешталися в дорослих під ногами, приловчився і вшкварив по крилу палицею, від чого крило загуло, мов барабан.

— Ти що робиш? — заволав на хлопчика льотчик. Хлопчисько злякано пірнув у натовп, але згодом знову з’явився. Палицю, однак, викинув. Плечовий, послухавши, який звук видало крило, похитав головою і запитав у льотчика, приховуючи глузування:

— Свинячою шкірою обтягнуто?

— Перкалем.

— А що це?

— Така річ, — пояснив льотчик. — Матерія.

— Дивина, — сказав Плечовий. — А я думав, він увесь із заліза.

— Якби із заліза, — знову встряв Курзов, — його б двигун у вишину не підняв.

— Піднімає не двигун, а підйомна сила, — сказав відомий своєю вченістю комірник Гладишев.

За вченість Гладишева всі поважали, проте в цих його словах засумнівалися.

Жінки цих розмов не слухали, в них була своя тема. Вони розглядали льотчика, не соромлячись його присутності, наче він був неживим предметом, і вголос обговорювали його вбрання.

— Шкірянка, жінки, — чистий хром, — стверджувала Тайка Горшкова. — Та ще зі складками. Для них, певно, хрому не шкодують.

Нінка Курзова заперечила:

— Це не хром, а шевро.

— Ой, не можу! — обурилася Тайка. — Яке ж шевро? Шевро ж бо з пухирцями.

— І це з пухирцями.

— А де ж тут пухирці?

— А ти помацай — побачиш, — сказала Нінка. Тайка з сумнівом поглянула на льотчика й мовила:

— Я помацала б, так він, напевне, лоскоту боїться.

Льотчик знітився і почервонів, бо не знав, як на все це реагувати. Його врятував голова Голубєв, який під’їхав до місця події на бідарці.

Сама подія застала Голубєва в той момент, коли він разом з одноруким рахівником Волковим перевіряв бабу Дуню на предмет самогоноваріння. Результати перевірки були наочними: голова злізав із бідарки дуже обережно, довго намацував носком чобота залізну скобу, що висіла на дротині замість підніжки.

Останнім часом пив голова часто і багато, не гірше, ніж той, який повісився в Старо-Клюквиному. Одні вважали, що він пив, бо був п’яницею, інші гадали, що спричинилася до того сім’я. Родина в голови була велика: дружина, в якої постійно боліли нирки, й шестеро повсякчас замурзаних дітей, котрі без угаву билися між собою і багато їли.

Усе це було б не так страшно, але, на лихо, справи в колгоспі йшли кепсько. Себто не так, аби дуже погано, можна було б навіть сказати — добре, але щороку дедалі гірше й гірше.

Спершу, коли від кожного двору все стягли в одну купу, купа та мала показний вигляд, і господарювати над нею було приємно, а потім дехто спохопився і пішов тягти назад, хоча назад не давали. І голова відчував себе в ролі тієї жінки, яку посадили на купу барахла — вартувати. Оточили її з усіх боків і тягнуть кожен собі. Одного за руку вхопить, інший у цей час з-під неї ще щось висмикне, вона до нього — той утік. Що тут вдієш?

Голова страждав, опинившись у такому становищі, не розуміючи, що не він один винен у цьому. Він весь час чекав, що от-от приїде якась інспекція і ревізія, і тоді він одержить за все і сповна. Із району наїжджали іноді різні ревізори, інспектори та інструктори, пили разом з ним горілку, закушували салом і яйцями, підписували посвідчення про відрядження і їхали собі. Голова навіть перестав їх боятися, але, як людина від природи недурна, розумів, що вічно так тривати не може, наскочить колись Найвища Найвідповідальніша Інспекція і скаже своє останнє слово.

Тому, дізнавшись, що на околиці, біля будинку Нюри Бєляшової, приземлився літак, Голубєв нітрохи не здивувався. Він зрозумів: час розплати настав, і приготувався зустріти його мужньо і достойно. Рахівникові Волкову наказав зібрати членів правління, а сам, пожувавши чаю, аби хоч трохи притлумити запах, сів у бідарку і поїхав до місця приземлення літака, поїхав назустріч своїй долі.