Коли він з’явився, натовп розступився, утворивши між ним і льотчиком живий коридор. Цим коридором голова досить твердою ходою пройшов до льотчика і здаля простягнув йому руку.

— Голубєв Іван Тимофійович, голова колгоспу, — чітко назвав він себе, намагаючись дихати про всяк випадок набік.

— Лейтенант Мелешко, — відрекомендувався льотчик. Голову трохи спантеличило, що представник Найвищої Інспекції такий молодий і в такому скромному званні, але він виду не подав і сказав:

— Дуже приємно. Чим можу вам зарадити?

— Та я й сам не знаю, — відповів льотчик. — У мене мастилопровід лопнув і двигун заклинило. Змушений був сісти.

— За завданням? — уточнив голова.

— Яке завдання? — спитав льотчик. — Я ж вам кажу — змушений. Двигун заклинило.

«Давай, давай, патякай більше», — подумав Іван Тимофійович, а вголос сказав:

— Коли щось із двигуном, так тут можна допомогти. Степане, — звернувся він до Лукова, — ти глянув би, що воно там таке. Він у нас на тракторі працює, — пояснив голова льотчику. — Будь-яку машину розбере і знову збере.

— Ламати — не будувати, — підтвердив Луков і, діставши з бокової кишені своєї засмальцьованої куртки розвідний гайковий ключ, рішуче посунув до літака.

— Е-е, не треба, — поквапно зупинив його льотчик. — Це не трактор, а літальний апарат.

— Різниці немає, — все ще не полишав надії Луков. — Що там гайки, що тут. В один бік крутиш — закручуєш, в інший бік крутиш — відкручуєш.

— Вам треба було не тут сідати, — сказав голова, — а біля Старо-Клюквиного. Там і МТС, і МТМ — ураз би полагодили.

— Коли змушений сісти, — терпляче пояснив льотчик, — вибирати не доводиться. Побачив — поле не засіяне, і сів.

— Травопільної системи дотримуємося, тому й не засіяно, — сказав голова, виправдовуючись. — Може, хочете оглянути поля чи перевірити документацію? Прошу до контори.

— Та навіщо мені ваша контора! — розсердився льотчик, завваживши, що голова до чогось хилить, а до чого збагнути не міг. — Хоча зачекайте. У конторі телефон є? Мені подзвонити треба.

— Чого ж одразу дзвонити? — образився Голубєв. — Ви б спершу поглянули що до чого, з людьми б погомоніли.

— Послухайте, — заблагав льотчик, — що ви мені голову морочите? Навіщо мені говорити з людьми? Мені з начальством поговорити треба.

«Он яка розмова почалася, — відзначив подумки Голубєв. — На «ви» і без матюків. І з людьми балакати не хоче, а зразу з начальством».

— Діло ваше, — сказав він приречено. — Тільки, я гадаю, з людьми погомоніти ніколи не завадить. Люди, вони все бачать, усе знають. Хто сюди приїжджав, і хто що казав, і хто кулаком по столу грюкав. Ет, що там казати! — він махнув рукою і запросив до себе в бідарку. — Сідайте, одвезу. Дзвоніть, скільки хочете.

Колгоспники знову розступилися. Голубєв послужливо підсадив льотчика в бідарку, відтак виліз сам, від чого ресора з його боку геть прогнулася.

Черговий по частині капітан Завгородній у розстебнутій гімнастерці і давно не чищених, укритих товстим шаром пилу чоботях, змучений спекою, сидів на ґанкові штабу і спостерігав за тим, що відбувалося перед входом до казарми, де розташувалася комендантська рота.

А відбувалося там от що. Червоноармієць останнього року служби Іван Чонкін, маленький, кривоногий, у гімнастерці, що збилася під паском, у пілотці, насунутій на великі червоні вуха, і в обмотках, які сповзали, стояв струнко перед старшиною роти Пєсковим і злякано дивився на нього запаленими від сонця очима.

Старшина, вгодований рожевощокий блондин, розсівся на лавочці з нефарбованих дощок і, заклавши ногу на ногу, посмоктував цигарку.

— Лягти! — неголосно, наче знехотя, скомандував старшина, і Чонкін слухняно гепнувся на землю.

— Відставити!

Чонкін зірвався на ноги.

— Лягти! Відставити! Лягти! Товаришу капітан! — гукнув старшина Завгородньому. — Ви не скажете, скільки на вашому золотому?

Капітан поглянув на свого великого годинника Кіровського заводу (не золотого, звичайно, старшина пожартував) і ліниво відповів:

— Пів на одинадцяту.

— Так рано, — пожурився старшина, — а спека, хоч вмирай. — Він обернувся до Чонкіна. — Відставити! Лягти! Відставити!

На ґанок вийшов днювальний Алімов.

— Товаришу старшина! — гукнув він. — Вас до телефону!

— Хто? — запитав старшина, невдоволено озираючись.

— Не знаю, товаришу старшина. Голос такий хрипкий, наче застуджений.

— Запитай хто.

Днювальний зник у дверях, старшина обернувся до Чонкіна.

— Лягти! Відставити! Лягти!

Днювальний повернувся, підійшов до лавки і, з жалем дивлячись на розпростертого в пилюці Чонкіна, доповів:

— Товаришу старшина, з лазні дзвонять. Запитують: мило самі будете отримувати чи пришлете когось?

— Ти ж бачиш, я зайнятий, — стримуючись, сказав старшина. — Скажи Трохимовичу — хай отримає. — І знову до Чонкіна: — Відставити! Лягти! Відставити! Лягти! Відставити!

— Слухай, старшина, — поцікавився Завгородній, — а за що ти його?

— Та він, товаришу капітан, нехлюй, — охоче пояснив старшина і знову поклав Чонкіна. — Лягти! Службу вже закінчує, а вітати не навчився. Відставити! Замість того щоб як належить честь віддавати, пальці розчепірені до вуха приставить і йде не стройовим кроком, а як на прогулянці. Лягти! — старшина дістав із кишені хустинку і витер спітнілу шию. — Стомишся з ними, товаришу капітан. Марудишся, виховуєш, нерви збавляєш, а толку катма. Відставити!

— А ти його мимо стовпа поганяй, — запропонував капітан. — Хай пройде десять разів стройовим кроком туди й назад і привітається.

— Це можна, — сказав старшина і поплював на цигарку. — Це ви правильно, товаришу капітан, кажете. Чонкін, ти чув, що сказав капітан?

— Чонкін стояв перед ним, важко дихаючи, і нічого не відповідав.

— А вигляд який! Весь у пилюці, замурзаний, не боєць, а тюхтій. Десять разів туди й сюди, рівняння на стовп, кроком… — старшина витримав паузу, — руш!

Ось так, — пожвавішав капітан. — Старшина, накажи: хай носок тягне краще, сорок сантиметрів від землі. Ех, роззява!

А старшина, заохочений підтримкою капітана, командував:

— Вище ногу. Руку зігнути в лікті, пальці до скроні. Я тебе навчу вітати командирів. Кругом …арш!

У цей час у коридорі штабу задзвонив телефон. Завгородній покосував на нього, але не підвівся, йти не хотілося. Він гукнув:

— Старшина, ти поглянь, у нього обмотка розмоталася. Він же зараз заплутається і впаде. Просто зі сміху померти. І навіщо тільки таке одоробло в армію беруть, га, старшина?

А телефон у коридорі дзвонив щораз наполегливіше і голосніше. Завгородній неохоче підвівся і пішов у штаб.

— Слухаю, капітан Завгородній, — мляво, спроквола сказав він у трубку.

Відстань між селом Красне і місцем розташування частини була кілометрів сто двадцять, а можливо, й більше, чути було кепсько, голос лейтенанта Мелешка забивали якийсь тріск, музика, і капітан Завгородній насилу зрозумів, у чому річ. Спочатку він не надав повідомленню лейтенанта належного значення і намірився додивлятися попереднє видовище, але дорогою від телефону до дверей збагнув сенс почутого. І, усвідомивши, що сталося, застебнув комір гімнастерки, витер чобіт об чобіт і пішов доповідати начальникові штабу.

Постукавши кулаком у двері (начальник штабу був трохи глухуватим), Завгородній, не чекаючи відповіді, прочинив їх і, переступивши поріг, закричав:

— Дозвольте ввійти, товаришу майор?

— Не дозволяю, — тихо сказав майор, не підводячи голови від своїх папірців.

Але Завгородній не звернув на його слова ніякої уваги, він не пригадував випадку, аби начальник штабу комусь щось дозволив.

— Дозвольте доповісти, товаришу майор?

— Не дозволяю, — майор підвів голову від паперів. — Що це у вас за вигляд, капітане? Неголені, ґудзики і чоботи не начищені.

— Пішов ти… — впівголоса сказав капітан і весело поглянув майору в очі.