Коля хотів скочити з лутки, але в ту саму хвилину дівчина вже сама підійшла до нього.

– Перш за все, товаришу, скажіть мені, як ваше прізвище?

– Шпак.

– Так от, товаришу Шпаче, мушу вас попередити, що ви нічого, будь ласка, такого не думайте. Я просто хочу познайомитися з вами, бо ваше обличчя надзвичайно нагадує мені мого брата… Подібність просто неймовірна – двійник!..

Щиро, невимушено вона розпитала Колю про його родину, про його життя. Коля незчувся, як і сам почав закидати нову знайому цілим водограєм запитань. Де подівся його нудний порожній настрій? Ураз вся ця вечірка набрала змісту, якоїсь хвилюючої любовної атмосфери.

Як усе це швидко скоїлось! Ось вона, ця незнайома студентка з оксамитом очей, сидить поруч нього, червоноармійця Колі Шпака. І от йому чомусь весело, радісно, він сам не вірить, що чверть години тому він самітно сумував на віконній лутці. Він уже підмітив кілька прихованих заздрісних поглядів своїх товаришів.

І раптом Коля відчуває, що вона, ніби ненавмисне, міцно притиснула свою ногу до його коліна. Він трохи здивований, він навіть затнувся на слові. Тоді в свою чергу здивувалась вона. Зіп’ялися вгору два чорні рівні червачки над очима, і оксамитовий дотик торкнувся його широко відкритих вій. Мужнє, тверде підборіддя, здається, ще більше скам’яніло. Вона посміхнулася і зараз же відставила свою ногу. І в ту саму хвилину ця її посмішка і рух ноги скаламутили в Колі хвилю чи то самолюбства, чи просто юнацької, хлоп’ячої зухвалості.

«Чому вона так посміхнулася і навіщо зараз же відставила ногу? – думав Коля. – І яка це посмішка – глузлива, чи?..»

Він принишк і обережно натиснув на її коліно.

– Хай не думає, що я – не мужчина!

Але що це? Вона знову сміється, знову глузування засвітилось у її зіницях? Ні, це тільки мить – це тільки здалося. Коля напружує зір, вдивляється в її риси, силкується щось спіймати в них – і раптом застигає. Що це? Її губи тихо затремтіли, стріпнулись вії і впали. Невимовний смуток кладе різкі тіні на її обличчя. Вона каже так тихо, так спокійно і просто:

– Навіщо ж даремно дратувати себе, коли однаково нічого не буде?..

Знову стріпнулись вії і знову впали, і в куточках губ зворушливо тремтять, як шелехи, недоказані слова. Він узяв її за руку і нестримно запитав:

– Навіщо ви так кажете?.. Чому ж, чому… не буде?

Смуток не сходить із її обличчя.

– Як вас звати?

– Микола.

– Микола, Коля. Мене – Соня Бондар. Ну, от і все. А тепер прощайте… чи, може?..

– До побачення? – перехопив Коля. – Звичайно, звичайно, лише до побачення.

– Ну, тоді до побачення. Наші вже збираються.

Вона рвучко, похлоп'ячому, простягла йому маленьку, але тверду, грубу руку. Якась буйна радість раптом опановує Колю. Він не випускає її пальців і піднесено, аж занадто голосно каже:

– Е, ні, так усе ж таки не годиться… Соню! Де ж ми побачимося ще?

Вона хвилинку думає, морщить лоба, гладить оксамитом своїх очей.

– Знаєте педтехнікум? Ну от, увечері й приходьте. Я в жіночому житлогуртку.

От її вже нема, вона вже пішла, а Коля все бачить її темні очі і це дивне, надзвичайне кам'яне підборіддя.

Зранку Базилевич посварився з дружиною. Вона впала на канапу, вигукуючи образливі слова, а він грюкнув дверима і, не снідавши, побіг на службу. Він служив в одній центральній торговельній установі й одночасно вчивсь у вузі. Навчання було погане, бо весь час однімала служба в установі.

Сьогодні, певне, був день неприємностей. Чергова сварка з дружиною і… осередок. Ах, цей осередок!

Базилевич старанно пригадує всі подробиці, як і що сказав йому секретар, і чуття обурення все більше й більше примушує пульсувати у скронях кров.

Так, секретар осередку просто сказав: «Ти, Базилевичу, інтелігентик, звичайний інтелігентик. І потім – відрив від осередкової роботи…»

Він і раніш чув це слово, але ніколи не обурювався, коли його хтось так називав. Це слово просто не справляло на Базилевича жодного враження. Тепер же дивно, воно ошпарило його, вразило в саме серце, але зовсім з іншого боку. Він не заперечував, не жалкував.

– Ти кажеш, що я інтелігентик, – майже голосно розмовляє Базилевич сам із собою, – так, ти цілком маєш рацію: я – інтелігент. А ти хто? – місить він у думці ногами секретаря. – Хто ти, відповідай? Жидлик! Кацавейчик! І от я повинен коритися якомусь Аврумові?

Презирство клекоче у нього в грудях. О, як він зараз ненавидить їх усіх, як він зараз зневажає всіх членів осередку! Як шипить на його вустах це слово «жидлик»!

– І правда, – кипить він, – правда, дійсно – жидлик! Всі ж вони жидлики!

Це був вибух люті, люті безсилої, зі слиною на вустах, тієї захованої люті, з якою вбійник, що підкрався ззаду, б'є свою жертву ножем у спину. Це вже була ненависть не до «жидликів», а до комсомолу, і, мабуть, сам Базилевич знав це, але глибоко таїв у собі і ненависть, і цю думку. Він хотів лишитися в комсомолі, боявся виключення, бо це могло кепсько відбитися на його службовому стані та й в армії… хто його знає як… Коли буде комсомольцем та пролізе якось до партії, то і в армії буде згодом якимось начальничком. А на той же рік уже, певне, ніякої відстрочки не буде – доведеться йти…

Такі думки лізли Базилевичеві в голову, коли він повертався з зібрання. Саме тоді його догнала Наталя. І обидва пішли поруч.

Ішли деякий час мовчки. Швидко вечоріло, і в морозяному повітрі все здавалося таким чітким і ніжносинім. Як чарівні краєвиди, пролітали яскраво освітлені сліпучі трамваї, металевим тембром вигукував на розі біля собору гучномовець.

Два місяці минуло з того часу, як востаннє проводив Базилевич Наталю. З того часу він її бачив тільки на осередкових зборах, і вони майже не розмовляли між собою. Після випадку в сквері, коли Наталя ображена пішла від нього, Базилевич намагався взагалі уникати будьяких розмов із нею, так само, як і вона з ним. Сьогодні розмова у них теж не клеїлась. Догнала його Наталя просто випадково, вертати або обминати було запізно та й ніяково, і от обом довелося знову йти поруч.

Розмова спочатку крутилася навколо колишніх, сторонніх речей. Потім Базилевич запитав про Колю, як йому живеться в армії, чи часто він пише звідти листи. І тут сам згадав, що й досі не написав до Колі жодного слова, незважаючи на свої обіцянки писати.

Далі розмова набирала жвавості, зникло почуття ніяковості. Базилевич почав жартувати, і Наталин сміх дзвінко затарабанив у слухові перетинки.

«А вона така ж, як і раніше, – думає Базилевич. – Ах ти ж люба, мила Наталочко!»

Йому приємно було в вечірніх морозяних сутінках іти поруч із цією стрункою веселою дівчиною, до якої був у нього якийсь потяг. Базилевич сам не раз помічав, що коли не бачить її, нічого, байдуже, коли ж почує її голос, її кроки, побачить її рівний, стрункий стан, її пукаті очі, якось солодко стиснеться на мить серце, і тиха незрозуміла тривога попливе, розіллється в ногах.

Наталя вже зовсім оговталась, їй навіть гарно було жартувати вдвох із чоловіковим товаришем, вона почувала, як ласкаво щипає її за щоки мороз, як вона червоніє від цього, і їй робилося ще веселіше.

За два місяці вона вже досить добре призвичаїлась до розлуки з чоловіком і, хоч часто писала йому листи й так само з нетерплячкою чекала звісток від нього, все ж уже зник її гнітючий смуток перших днів розстання, і вона дедалі почала частіше шукати розваги для себе і знаходити в собі хвилини безтурботного сміху й радості. Непомітно для обох підійшли до воріт будинку, де жила Наталя. Зупинились. Вона, ніби чекаючи чогось, непевно простягла руку.

– Ну?..

Базилевич нерішуче взяв її холодні пальці.

– Змерзла, Наталочко?

Сказав це й спинився. Він відчув, яка сила почуття вилилась несподівано для його самого в ці слова.

Мовчала й Наталя. Вона не зрозуміла, від чого так затремтів голос у Базилевича і чому він раптом замовк.